Куди мандрував «Летючий корабель»?

 

Українська казка "Летючий корабель"

  Герой казки «Летючий корабель» здійснив мандрівку, завдяки якій зміг вивищитися над людською природною слабкістю і здобути невразливість над одвічним фатумом людства – страхом смерті.

«А я пливу у човні…»

  Згідно гіпотези видатного дослідника світогляду давніх українців, екіпаж літунів вирушив в експедицію «добути мертву й живу воду, яка буває лише в царстві мертвих, виходить, що саме в це царство й доставив їх летючий корабель.
  Колись у наших предків, що жили переважно по берегах рік, існував звичай на «той світ» відправляти небіжчиків по воді. Тіло вкладали в човен, всередині запалювали вогнище і спускали на велику воду. І плив палаючий човен у їхній уяві аж у море-океан,до священного Вирію-острова, куди літають зимувати птахи. Чи не з тих пір форму найпростішого човна успадкувала домовина. Тож чи вона й не є тим летючим кораблем, який робиться сам, поки учасник плавання лежить під деревом (може й під Світовим, яке єднає небо і землю і зветься іще Деревом життя) і чекає, аж доки його не розбудять у далеку дорогу. Є згадка в казках, що в дорогу до острова знає жар-птиця, втілення жертовного вогню під час кремації. Бо ж туди не можна доплисти, а тільки долетіти. Тому і корабель мусив бути летючим». (Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – С. 105).

Слов'янський човен довбанка X ст. знайденого на річці Одер

  Візьмемо за основу думку Давидюка, з урахуванням того, що українська казка, як і будь-який символ, містить у собі розмаїті тлумачення. Зосередимо увагу лише на двох аспектах пов’язаних зі смертю людини: жрецькому поховальному ритуалі та шаманським віруванням, котрі передбачають безпосередню подорож в трансцендентність, тобто мандрівку живої особи в царство смерті.
  Зазначимо, що назва «шаман» використовується виключно за браком ліпшого визначення, оскільки споконвічний світогляд української нації безжально викорінювався прибічниками грецької версії юдаїзму.

Поховальний обряд віддзеркалений у казці «Летючий корабель»

  На початку мандрівки «до царя на обід» герой казки зустрічає сивого дідугана «борода зовсім біла, аж до пояса», якого запрошує пополуднувати. На знак подяки за страви дід розповідає героєві таємницю виготовлення летючого корабля. Відзначимо, що на подібну літню людину під час мандрів надибали Котигорошко та герой казки «Ох!».

Частування діда. Ілюстрація казки "Летючий корабель"

  В давнину «дідами» називали не тільки батьків власних батьків, але й предків узагалі. Отже, герої згаданих казок зустрілися з духами предків, які погодилися бути провідниками до світу померлих. На шляху до мети герой української казки зустрічає кількох помічників, серед котрих відзначимо Об’їдайла, Обпивайла, Морозка та Дроворуба з чарівними дровами, здатними перетворитися на військо.
  Їх наявність точно відповідає тризні давніх українців. Під час поховання можновладця, відбувався бенкет з ритуальним об’їданням та обпиванням, потім тіло небіжчика спалювали, після чого витязі розпочинали герць (турнір), і все це заради пошанування померлого.
  Мотив переїдання та споживання великої кількості напоїв пов’язаний з поминальною учтою. Подібний ритуал здійснює і Котигорошко, на шляху в потойбічний світ: з’їдає вола, випиває сто бочок вина, куштує мідні горіхи й залізний хліб, запропонований Змієм – шваґром (чоловіком сестри) витязя.

Клименко А. Тризна

  Після виконання всіх запропонованих Змієм випробувань Котигорошко стає на битву зі шваґром. Подібне спостерігаємо і в казці «Летючий корабель», коли після об'їдання та пиятики, Дроворуб приводить військо на підтримку героя, аби врятувати його від царської страти. До бою не доходить, і все закінчується весіллям.
  Ключ до розуміння прикінцевих подій казки дає розповідь Ахмеда ібн Фадлана – секретаря арабського посольства багдадського каліфа Джафара аль-Муктадіра до Волзької Булгарії. Доля подарувала Фадлану можливість спостерігати поховальний обряд знатного русина, і залишити про це докладний звіт. В тому числі й про проходження небіжчика через вогонь та посмертне одруження, як і в казці, котру розглядаємо.

Поховальний обряд Давньої Русі за свідченнями Ахмеда ібн Фадлана

  1. Одразу після смерті тіло небіжчика заривали в землю, на час приготування до головного поховального обряду. Коли виконували попередні заходи, померлого відкопували та доправляли на корабель, для подальшого спалення.
  2. Приготування передбачали пошук дівчини, згодної піти в засвіти разом із померлим. Жінка брала участь в поховальному обряді виключно з власної волі. Але, після добровільної згоди, вона вже не мала жодного шансу змінити подальший перебіг подій. Арабський учений-енциклопедист Аль Масуді зауважував, що для неодружених небіжчиків влаштовували весілля разом із похованням, що ми і спостерігаємо в розповіді ібн Фадлана.

Карта маршруту подорожей Ахмеда ібн Фадлана

  3. Після погодження померти слідом за чоловіком, жінці надавали для послуг двох дівчат, аби вони піклувалися про неї, і не давали сумувати до кінця фізичного буття.
  4. Тим часом корабель померлого витягали на суходіл, прикрашала коштовними тканинами та запрошували жрицю для здійснення поховального обряду.
  5. Далі викопували небіжчика, вдягали в святкове вбрання та залишали його в шатрі на кораблі.
  6. Для померлого накрили стіл з напоями та стравам з городини та духмяних рослин.
  7. За тим розтинали навпіл пса та кидали в човен. Принагідно відзначимо, що під час археологічних розкопок поховання кургану Л-214 в Гньоздові, в землях тимчасово окупованої московитами білоруської Смоленщини, знайшли розрубаний на три частини тулуб пса. Артефакт підтверджує свідчення ібн Фадлана.
  8. Потім приносили всю зброю та обладунки небіжчика та клали біля його.
  9. Після цього ганяли двох коней, аж поки ті не змилювалися, після чого сікли їх на частини та кидали в човен. За ними рубали двох биків та курку, які прямували слідом за кінськими тушами.
  10. Потім надходив час дівчини, що погоджувалася стати за дружину померлому. Перед тим як зійти на корабель, її піднімали на руках чоловіки й вона казала: «От бачу я мого батька й мою матір». Після другого піднесення вона виголошувала: «От бачу я – сидять всі родичі померлі»; і втрете: «От бачу я свого господаря, сидить він в саду, а сад гарний, зелений; з ним чоловіки й хлопці, він кличе мене, ведіть же мене до нього».

Семирадський Г. Похорон знатного руса в Булгарі. 1884 р.

  11. Жінку заносили на корабель. Вона випивали дві чари з вином, під власний спів прощання зі світом та друзями. Після чого прямувала в шатро до небіжчика.
  12. Де з нею злягалися шість чоловіків з оточення померлого.
  13. Після чого відбувалося ритуальне вбивство: двоє чоловіків душили зашморгом добровільну жертву, а літня жінка (жриця?) заколювала її ножем. Чоловіки поза човном гамселили мечами по щитах, вірогідно здійснювали прощальний салют небіжчику та його посмертній нареченій.
  14. Потім оголений найближчий родич небіжчика запалював поховальне багаття. Решта учасників обряду підходили до ватри вічності й кидали туди трохи деревини. Якщо поховальний вогонь вигоряв дощенту, це вважалося гарним знаком, який свідчив, що померлі потрапили у Вирій.
  15. По закінченню кремації над тим місцем насипали курган, на верхівку котрого встановлювали великий дерев’яний стовп, на якому писали ім’я померлого та «короля русів».
  Археологічні розкопки Чорної могили в Чернігові виявили поховальне кострище із залишками трьох людей: чоловіка, жінки та підлітка. Знайдені там зброя, ритуальний посуд та залишки тварин опосередковано підтверджують правдивість розповіді ібн Фадлана про поховальний обряд русів.
  Казка «Летючий корабель» згадує обряд вогняного поховання у вигляді лазні. «Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!» От і посилає до парубка лакея:
  — Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у лазню сходив.
  А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб лазню чавунну напалили. «Так він сякий-такий зажариться!» Грубник натопив лазню — так і пашить.
  Сказали парубкові. От він іде в лазню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що ввійшли в лазню, аж там такий жар, що не можна! Морозько розкинув солому — й відразу так стало холодно, що парубок насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють лазню, думають — тільки з нього попілець зостався, — аж він лежить на печі; вони його й збудили.
  — Оце, — каже, — як міцно спав!
  Та й пішов із лазні.
  Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в лазні так холодно, наче цілу зиму не топлено».
  Після вдалого проходження вогняного поховання героя казки очікувало військове випробування, які цілком можна ототожнити з лицарськими турнірами тризни. Після чого герой одружився з царівною, своєрідним відповідником нареченої померлого з розповіді Ахмеда ібн Фадлана.
  Завважимо, що освічені араби чітко розрізняли слов’ян «сакалабів», норманів «аль маджус» (язичників) та русів.

Слов’янські поховання в човнах

  Поховання в човнах викликає декотрі суперечки між сучасними дослідниками. Дехто з них вважає, що подібний звичай запозичений русинами у варягів (норманів). На користь цього свідчать скандинавські поховання у човнах, розкопані в новітні часи археологами.
  Тотожні поховання зустрічаються і поховальних обрядах давніх слов’ян. Не будемо вдаватися в суперечку, чи це явище існувало в нас віддавна, чи запозичене у північних сусідів.
  Достатньо, що про поховання у човнах згадує «Повість врем’яних літ» у розповіді про першу помсту княгині Ольги древлянам. Вона наказала закопати древлянських послів живим разом з човнами, в котрих вони знаходилися. «І принесли їх на двір до Ольги і несли їх, і вкинули з човном у яму… І повеліла засипати їх живими, і засипали їх». (Літопис Руський / пер. З давньоруської Махновця Л. — Київ: Дніпро, 1989. — С. 32 — 33). Тобто, княгиня Ольга здійснила похорон древлянських послів відповідно до традиційного поховального обряду.

Перша помста княгині Ольги древлянам. Джерело: Бруни Ф. Очерки событий из российской истории. - СПб: Общество поощрения художников, 1839.

  І в іншому місці літопису читаємо: «Убитий був князь Ізяслав місяця жовтня у третій день. І взявши тіло його, привезли його в човні». (Там же – С. 123).
  Поховання у човнах підтверджуються археологічними артефактами. У Галичиній Могилі (село Крилос Івано-Франківської області) знайшли рештки човна довбанки з залишками обладунків вояка в носовій частині: позолоченого щита, бойової сокири, дротика, кинджала і наконечників стріл. У північній частині човна археологи виявили залізне тесло у «робочому положенні». Жодних людських решток виявити не вдалося. (Томенчук Б. Археологія некрополів Галича і Галицької Землі. Одержавлення. Християнізація. Івано-Франківськ, 2006. — С. 15 – 19).
  Існування традиції вогняних поховань у східних слов’ян зафіксовано в «Повісті врем’яних літ». «А коли хто помирав, творили над ним тризну, опісля робили вогнище (краду) велике, і клали на вогнище померлого [в колоді] — і спалювали. Потім збирали кості, вкладали в невеликий сосуд і виставляли на стовпі на путях, як то роблять в’ятичі і зараз». ((Літопис Руський / пер. з давньоруської Махновця Л. — Київ: Дніпро, 1989. — С. 9).

Поховальна крада

  Звичай слов’янських вогняних поховань зафіксований також арабським енциклопедистом Абу Алі Ахмедом ібн Омаром ібн Руста. «Руси — народ, (що) спалює себе, коли вмирає, і вони спалюють зі своїми полоненими своїх невільниць, як це роблять в Індії, люди Гани, Кугі та інші». (Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия / под. ред. Т. Н. Джаксон, И. Г. Коноваловой и А. В. Подосинова. — М.: 2009. — Том ІІІ: Восточные источники. / состав. части І — Т. М. Калинина, И. Г. Коновалова ; части ІІ — В. Я. Петрухин. — С. 94).
  Поховання спалених небіжчиків віднайдено в Плісненську (Филипчук М. Рятівні археологічні роботи в літописному Пліснеську протягом 2001—2003 рр. // Археологічні дослідження в Україні 2002—2003 рр. — К.: 2004. — С.141) та селі Ревному Чернівецької області (Михайлина Л. Слов’яни VІІІ—Х ст.. між Дніпром і Карпатами. — К.: 2007. — С. 38 — 39).
  Ці свідчення віддзеркалюють зовнішній, ритуальний бік поховання. Зрозуміти глибинну сутність допоможуть постаті «друзів» героя казки «Летючий корабель».

Прихований (магічний) сенс казки

  Якщо врахувати відомості про поховальні обряди давнього населення Русі-України, то кількість приятелів, що супроводжували героя казки, виявляється надмірною. Уявлення, котрі наш народ зберігав протягом вельми тривалого часу, не можуть зберігати щось надлишкове. Бо все зайве і наносне не витримало б випробування часом та доцільністю народної пам’яті.
  З урахуванням цієї обставини прискіпливо розглянемо важливі подробиці казки, в яких може переховуватися істина. На початку розповіді зустрічаємо повідомлення: «Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний». Саме дурник виявляється героєм оповіді.
  Як випливає з подальшої розповіді, під «дурником» слід розуміти людину, котра сприймає довколишній світ не так, як занурена в буденність людська більшість. Він має здібність вгледіти щось надзвичайне, що непосвяченим здаватиметься дурницею, бо вони не здатні осягнути вагу непересічної точки зору. Світоглядна унікальність чітко позначає в казках шамана (волхва, мага, чарівника, чаклуна).
  Герой казки перебував уві сні, доки невідомі сили будували летючий корабель. Саме в такому стані перебуває шаман, під час подорожей у трансцендентність: його фізичне тіло мало чим відрізняється від сплячої людини, в той час, як душа здійснює мандрівку в потойбічний світ.

Магалевський Ю. Ілюстрація казки "Летючий корабель". Джерело: Українські народні казки. Зб І. Рудченка. - Катеринослав, 1920.

  Отже, наш герой потрапив до світу мертвих, де зустрів друзів з надзвичайними можливостями: чути звук попри значну відстань, долати за один крок будь-яку відстань, або влучати в ціль, не залежно від її знаходження в просторі. Подібні властивості чітка ознака істот нефізичної реальності, де не існує простору і часу.
  Саме там можливо «за один крок» перейти весь світ. Або почути те, про що говорять в протилежній частині Всесвіту, і надіслати туди послання, що дістанеться миттєво.
  Тобто, події відбуваються в гіперпросторі, в якому, можливо, існує більша розмірність ніж у нашому фізичному тривимірному світі. Там наші звичні відстані зведені до нуля, бо переміщення відбувається в незрозумілому для земних людей п’ятому або, скажімо, 36-му топологічному вимірі. Сучасна наука не здатна ані спростувати, ані підтвердити існування гіперпростору, оскільки він перебуває в «іншому світі», тобто, поза наявною для нас фізичною реальністю.
  Супутники героя казки «Летючий корабель» не звичайні людські друзі. Де в реальному світі можна знайти людей здатних з’їсти необмежену кількість їжі, випити море чи перетворити вогняну спеку на лютий мороз? На таке здатні лише помічники шамана – істоти з потойбічного світу, наділені властивостями недосяжними для нашого фізичного світу, але цілком реальними в трансцендентному.
  Практично всі дослідники погоджуються з твердженням, що світогляд і принципи шаманізму спільні для всіх народів Землі на певному етапі розвитку. Відрізняються лише обрядові деталі. Оскільки шаманське світобачення формувалося завдяки інформації отриманій у стані екстатичного трансу, то й більшість їх свідчень зумовлені особливостями загальнолюдських архетипів, тобто колективним несвідомим.
  Яке перебуває у повній впевненості, що в потойбічному світі не існує простору, та й час неспівмірний з нашим земним. Саме тому в чарівних казках, більшість з яких являють собою трансформовані історії подорожей шамана, розповідають про чоботи-скороходи, шапки-невидимки та інші атрибути потойбічного світу. Адже саме в загробному світі немає відстаней, а духи померлих живі люди здатні побачити хіба-що уві сні, тобто в не фізичній, а в психічній реальності.

Клименко А. Летючий корабель

  Якщо розглядати казку «Летючий корабель» з магічної, тобто шаманської точки зору, то слід визнати, що герой витримав усі випробування і повернувся в реальність: здобув живущої та цілющої води, щоби визволити людську душу (царівну) з полону смерті та повернути її до фізичного світу. Таке тлумачення ґрунтується на підставі відомих шаманських практик багатьох народів.
  Згідно давньої грецької міфології з Аїду (підземного царства) до світу живих людей спромоглися повернутися лише Орфей та Геракл. В українській Традиції смерть подолали Котигорошко, Телесик, герої казок «Ох!», «Летючий корабель» та багатьох інших. Тому, не корімося чужинським ідолам і шануймо рідне!

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!