Жертвопринесення Котигорошка
 |
| Остертаг Н. Вершник на грифоні |
«Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять, то гриф як поверне голову направо, то Котигорошко йому і вкине в рот шматок м'яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— от-от уже долітають до сього світу. Коли гриф і повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м'яса нема. Тоді Котигорошко одрізав у себе литку та й кинув грифові в пащу. Вилетіли нагору, гриф і питається:
— Чого це ти мені такого гарного дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав на свою ногу:
— От чого,— каже.
Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою,— вона й приросла.
Гриф тоді вернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів».
Перше ніж досліджувати подвижництво Котигорошка звернімо увагу на його птаха, або як говорили в Давній Індії – віману.
Гриф
В українському фольклорі образ цього птаха зустрічається не часто. Дуже дивна обставина, якщо врахувати, що в історичних письмових першоджерелах він згадується протягом багатьох століть. Точніше казковий відповідник грифон, який грецькою мовою пишеться однаково як для птаха, так і для фантастичної істоти – γρύπας (множина – γρύπες).Есхіл в трагедії «Прометей закутий» називає грифонів «псами Зевса», котрі охороняють золото в країні гіпербореїв від однооких аримаспів (фрагмент 803 і далі).
«Не йди до грифів гостродзьобих, Зевсових
Псів негавкущих; бійся й раті кінної.
Тих арімаспів однооких,— житла їх
Вздовж берегів Плутона злотохвильного».
Дивовижних птахів згадує також Геродот (Історія. IV:13):
«Арістей син Каістробія, проконнесець, в своєму епічному творі розповідає, що він, натхнений Фебом, прибув до ісседонів, а за ісседонами живуть одноокі люди арімаспи, а ще далі за ними є грифи, які охороняють золото, а там далі біля моря живуть гіпербореї . Всі вони, крім гіпербореїв, починаючи від арімаспів, постійно нападають на своїх сусідів. Арімаспи витіснили з країни ісседонів, а ісседони скіфів, а кіммерійців, які жили біля південного моря, скіфи змусили покинути країну. Отже, і цей переказ не узгоджується з тим, що розповідають скіфи про свою країну».
Не будемо з’ясовувати, хто такі ісседони та гіпербореї, відзначимо лише, що грифон прикрашав герб нащадків сина Оди Штаденської, котра, згідно «Хроніки» Альберта Штаденського вийшла заміж за «короля Русі, котрому народила сина Вартислава». (Альберт Штадеский. Анналы. М.: Русская панорама, 2020. – С. 258). Від Вартислава, першого документально підтвердженого слов’янського князя балтійського Помор’я, постав могутній рід Грифичів, котрі отримали назву від грифона, що прикрашав їх родовий герб. До загадки «сина короля Русі» Вартислава, що жив у першій половині XII століття, та його зв’язкам з державою Русі, сподіваємося повернутися в подальших розвідках.
 |
| Герб Грифичів |
«У казках орел, як і гриф, символізує зв'язок з потойбічним світом». (Федорович Н. Українська народна астрономія. Кандидатська дисертація. К.: 2009. – С. 159). Це твердження цілком збігається з поверненням Котигорошка з трансцендентності в реальний світ верхи на грифі. Поза сумнівом герой української казки здійснив подорож шамана, докладніше про котру сподіваємося розповісти в наступних розвідках. Тут обмежимося лише загальними зауваженнями щодо постаті шамана в давньому і сучасному світах. Назва «шаман» використовується виключно за браком кращого означення.
Хто такі шамани
У світогляді більшості сучасних представників європейської цивілізації запанувала думка про шаманізм і шаманів, як про явище примітивне, пов’язане з давніми часами існування людства. Подібне твердження помилкове.Для його спростування достатньо згадати, що один з найвизначніших психологів XX століття Карл Густав Юнг використовував шаманські практики, які він називав «активною уявою», для досліджень власних психічних глибин, про що залишив докладний звіт відомий під назвою «Червона книга». Багато запозичених із шаманізму вправ, спрямованих на духовний розвиток та зростання, можна знайти в техніці психосинтезу видатного італійського психолога і психіатра Роберто Ассаджіолі.
Про відмінності жерця і шамана йшлося в іншій розвідці. Наразі зосередимо увагу на здатності шаманів залишати реальність заради подорожі в потойбічний світ. Саме в цьому і полягає їх головна сутність – прорватися з буденної повсякденності в царину трансцендентного.
Шаман мусить використати енергію фізичного тіла, аби прорватися в духовну сферу. Для цього дух шамана має залишити тіло, тобто народитися вдруге, після природного народження: померти і воскреснути, аби набути здатність впливати на світ людей, богів і духів. У мить символічної смерті й подальшого воскресіння шаман долає смерть, що наділяє його надзвичайною силою та властивостями. Зокрема набуває здатності подорожувати в світ мертвих, розуміти мову тварин та духів, змагатися з потойбічними істотами тощо.
Отримана сила не пасивна – вона надає змогу здобувати надважливу інформацію, яка дозволяє як зцілювати хворих, так і впливати на інші явища фізичного світу. Згідно світогляду різних народів, здійснити мандрівку Світовим Деревом, тобто між підземним царством та світами богів і людей, шаману допомагають тварини помічники. У більшості випадків це вовк, лисиця, олень чи орел, але можуть бути й інші істоти, котрих кожен охочий українець може пригадати, спираючись на зміст вітчизняних чарівних казок. Подібні розповіді містять і казки всіх народів світу.
 |
| Василенко А. Ілюстрація до казки "Котигорошко" |
Вірогідно, на самих давніх ступенях розвитку людства в жертву приносили інших людей, як про це, наприклад, розповідає українська казка «Баба і горох». У ній дід, аби дістатися неба Світовим деревом, яке уособлює чарівний горох, мусив пожертвувати власною дружиною. Пригадаємо, що наші предки називали «дідами» не тільки батьків своїх батьків, але й предків узагалі.
З розвитком свідомості людства людські жертвопринесення замінила ідея самопожертви – особистого духовного подвигу. До якого і вдався Котигорошко, щоби з підземного царства повернувся верхи на грифі в наш реальний світ.
Тапас
Для цього герой української казки краяв власне тіло, аби ним прогодувати грифа, що виносив його з царства Смерті. Мотив подібного вчинку допоможе зрозуміти переказ про асура Тараку (Таракасуру), іншого індоєвропейського народу – індійських аріїв. Пригадаємо, що в Індії асурами звуть надприродних істот, котрі постійно ворогують з богами («девами»). В Ірані, іншій арійській традиції, навпаки, ахури (асури) вважаються добрими богами, які протидіють лихим девам. Вірогідно, розбіжність між світоглядом індійських та іранських аріїв виникла внаслідок релігійної реформи Заратустри, в сутність котрої, аби не збочувати від мети розвідки, заглиблюватися не будемо. Як і в інші подробиці життя Тараки.
Для нашої розвідки достатньо, що «Сканда пурана» (книга I, розділ 2. Глава 15: 38 – 44) повідомляє: аби помститися Індрі за наругу над батьками, асура Тарака здійснив нечуваний аскетичний подвиг.
«Він попрямував у прекрасну печеру на горі Паріятра.
Квіти там квітнуть повсякчас. Її прикрашають цілюще різнотрав’я. Вона має багато гротів з розмаїтих мінералів. Вона містить безліч гаїв, повних різноманітних птахів. Там є багато різних озер та водоспадів. Досягши печери, Дайтья вдався до суворої аскези, прийняв посвяту в культ Пашупаті, з особливим способом поклоніння. Він вимовляв п'ять мантр (Рудри): не приймав їжі, здійснював Панчатапас (аскезу п'яти вогнів). Так минуло тисячу років. Потім почав щодня відрізати одну каршу (міра ваги рівна 16 маша) власного тіла й підносити вогню, як сому. Через деякий час він позбувся плоті. З тілом позбавленим плоті він став зосередженням самозречення.
Всі живі істоти навколо рознесли звістку про його велич. Усі боги («деви») надзвичайно засмутилися. Вони злякалися його подвижництва».
 |
| Таракасура |
«Він попрямував у прекрасну печеру на горі Паріятра.
Квіти там квітнуть повсякчас. Її прикрашають цілюще різнотрав’я. Вона має багато гротів з розмаїтих мінералів. Вона містить безліч гаїв, повних різноманітних птахів. Там є багато різних озер та водоспадів. Досягши печери, Дайтья вдався до суворої аскези, прийняв посвяту в культ Пашупаті, з особливим способом поклоніння. Він вимовляв п'ять мантр (Рудри): не приймав їжі, здійснював Панчатапас (аскезу п'яти вогнів). Так минуло тисячу років. Потім почав щодня відрізати одну каршу (міра ваги рівна 16 маша) власного тіла й підносити вогню, як сому. Через деякий час він позбувся плоті. З тілом позбавленим плоті він став зосередженням самозречення.
Всі живі істоти навколо рознесли звістку про його велич. Усі боги («деви») надзвичайно засмутилися. Вони злякалися його подвижництва».
У винагороду за надзвичайний жертовність Брахма нагородив Тараку великою невразливістю: він міг померти лише від насильницької смерті, яку могла завдати виключно дитина віком сім днів.
Таракасура здійснив те саме, що й Котигорошко – фізично зрікся власної плоті. В Індії подібний подвиг аскета називають तपस् (тапас), що в перекладі з санскриту означає «тепло», «жар», «аскеза», завдяки яким йог позбувається кайданів невігластва та досягає звільнення (мокші). Первісно тапасом називали виключно єдиний вид тепла – жар тіла, завдяки якому птахи висиджували пташенят з яєць. Подібно їм, подвижник жаром власного завзяття готував себе для нового духовного народження. Вважалося, що як птах під час висиджування яєць втрачає вагу, так і подвижник худне, приносячи власну плоть у жертву, задля народження в царині Духу.
Згадки про тапас дуже давні: їх можна зустріти в Ріґведі (VIII, 59, 6; X, 109, 4; 136, 2; 190, 1; 154, 5), Шатапатха Брахмані (5, 3 — 5, 17) та Атхарваведі (IV, 34, 1; VI, 61,1; XI, 1, 26). Вони повідомляють, що всі боги та богоподібні ріші народжені через тапас. Більше того – весь світ створено тапасом Сонця, чи в іншому варіанті – Праджапаті.
Упанішади числять тапас чеснотою, що породжує надзвичайну силу. Дотепер, в Індії вважають, що завдяки аскетичним вправам можна досягнути надлюдських здібностей (сидххі). У якості прикладу згадаємо аскезу (тапас) Амара Бгараті, який з 1973 року й донині, безнастанно тримає піднятою вгору правицю. За більше ніж півстоліття рука атрофувалася та перетворилася на обтягнуті шкірою кістки, зі спіралями нестрижених нігтів на пальцях.
У ведичній релігії більшість жертвопринесень здійснювалися за допомогою вогненних ритуалів пов’язаних з Богом вогню Агні. Як полум’я поглинало жертву (яджню або сому), так і подвижник,через різні аскетичні практики, здійснював внутрішню яджню, розпалюючи багаття Кундаліні. Його жар роздмухував містичний вогонь у середині тіла, котрий дарував адепту просвітлення, знання та силу.
Як відзначалося вище, від тапасу Тараки «всі боги надзвичайно засмутилися». Згідно ведичного світогляду, тапасик, (той хто здійснює тапас), не прагне здобути жодної божої ласки. Навпаки, боги прагнуть стати йому на заваді, аби він надто не зростав на силі, і не міг зрівнятися з ними в могутності. Бо згідно закону карми, тобто причино-наслідкової рівноваги, страждання подвижника компенсуються рівною мірою щастя та гараздів.
Виникає питання: чи доцільно переносити уявлення давньоіндійських аріїв на світосприйняття мешканців давньої України?
Подібний світоглядний збіг не може бути випадковим. Про що чітко висловився видатний український дослідник вірувань давнього населення України. «На сьогодні досить добре відомо, що запозичення міфології світоглядного плану відбувається лише в зв’язку з міграцією чи дифузією її носіїв. Про будь-яке інше запозичення чужої ідеології, а тим більше світогляду не може бути й мови». (Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – С. 21. Давидюк В. Реликтове значення ініціальних ритуалів у поліській весільній обрядовості. //Родовід, 1994. – С. 27 – 29).
Оскільки про жодну міграцію давньоіндійських аріїв в Україну не йдеться, то світоглядний збіг на принесення себе в жертву (тапас), можна пояснити тільки тим, що подібні уявлення існували ще в прадавні часи індоєвропейської спільноти, представниками котрої вважають носіїв ямної культури. Не виключено, що всі подібні уявлення походять з міфу про жертвопринесення Пуруші.
«1. Пуруша – тисяча голів,
Тисячоокий, стільки ж ніг.
Покрив він землю звідусіль,
На десять пальців височить.
2. Пуруша справді є всім цим,
Що було та що має бути.
Він над безсмертям володар.
Зростає їжею чимдуж.
3. Такою велич є його,
Пуруша вищий понад те.
Його чвертина – все живе.
Безсмертя в Небі – інші три.
4. У трьох чвертях Пуруша піднявся.
Чвертю з'явився тут.
Усюди звідти він пішов,
На те, що їсть і що не їсть.
5. Вірадж від нього роджена,
Понад Віраджею – Пуруша.
Народжений зростив себе,
А потім землю та міста.
6. Коли в дар Боги
Пурушу піднесли для приношення,
Весна олією була,
Дровами літо, осінь – в дар.
7. Мастили жертву на траві,–
Пурушу первородного.
Ним Боги жертву принесли
Садху (подвижники) разом із ріші (провидцями).
8. З такого всеприношення
Текучий жир був зібраний.
З якого він створив тварин для вітру,
Лісу та осель.
9. З такого всеприношення
Пішли гімни та співи,
З нього зродились (віршовані) розміри,
Та ритуальні формули.
10. І коні з нього
З нього всі, з зубами, хто дворядними,
Корови з нього ж роджені,
Та кози разом з вівцями.
11. Той Пуруша розділений,
Скількома став частинами?
Як рот, як руки,
Стегна як, як ноги називаються?
12. Рот став брахманом (жерцем),
Руки в кшатріїв (воїнів) перетворилися,
Зі стегон – вайшья (підприємці),
Шудри (слуги) з ніг його народжені.
13. Із думки Чандра (Місяць),
З погляду сам Сур’я (Сонце) був народжений.
З вуст – Індра та Агні (Вогонь).
З дихання народився Ваю (Вітер).
14. Простір з пупка,
З голови це небо розгорнулося,
Земля із ніг, з вух – усі напрямки.
Світи були так створені.
15. Сім загорож оточений,
Три семичленним паливом,
Пуруша був пов’язаний
Як жертва для приношення.
16. Принесли жертву жертвою Боги,
Закони першорядні вводячи.
Величні до божественних,
До Садх’я (Богів ведичних молитов) на небеса підносяться».
На думку В. Топорова принесення в жертву Пуруші створило новий тип архітектури світу – Всесвіт безмежних просторів, що надавав можливість врятуватися від звуженого хаосу. Мотиви ведичних текстів дозволяють реконструювати первісний обряд жертвопринесення людини, з краянням її на частини, ототожнені з елементами космосу. (Топоров В. Пуруша. //Мифы народов мира. Энциклопедия. – Советская энциклопедия, 1982. – Т. 2. – С. 351).
Видатний московський археолог та історик, академік Борис Рибаков вважав жертвопринесення першолюдини Пуруші спільним надбанням індоєвропейської спадщини, відгомін котрої можна знайти на зображеннях II тисячоліття до нашої ери, які належать Трипільській культурі. (Рыбаков Б. Язычество древних славян. М.: Наука, 1981. – С. 204 – 205).
На посуді культури Кукутень-Трипілля з Петрен (Молдова) на протилежних боках глечика зображено два більші за Сонце триярусні велетні, що височіють під небесними зливами. Ноги велетня загрузли в землю, над котрою височіють два тулуби, з чотирма руками з довгими пальцями та головою, що сягає неба.
Рибаков витлумачив зображення, в якому чверть постаті вкорінена в землю, а три чверті тяжіють горішніх світів, відповідно до гімну Ріґведи:
«Його чвертина – все живе.
Безсмертя в Небі – інші три.
У трьох чвертях Пуруша піднявся.
Чвертю з'явився тут (на землі)».
Відгомін людського жертвопринесення знаходимо і в українському фольклорі, в поезіях якого загибель людини ототожнюється як з творенням світу з тіла загиблої жертви, так і з народженням (реінкарнацією) її душі в інших матеріальних об’єктах.
«Казав брат сестриці: не становись на кладку!
Сестриця не слухала, на кладку ступила:
Кладка схитнулася, сестриця втонула.
– Не рубай, братіку, білої березоньки!
Не коси, братіку, шовкової трави!
Не зривай, братіку, чорного терну!
Білая березонька – то я молоденька,
Шовкова трава – то моя руса коса,
Чорний терен – то мої карі очі».
(Грицай М. Веснянки. – К.: Муз. Україна,1970. – С. 162).
«Та не грай конем та понад морем,
Іване-Івашечку!
Бо як піймаєм, та зарубаєм,
Та посічем тебе на дрібен мак,
Та посієм тебе в три городочки,
Виросте з тебе троє зіллячок:
Що первеє зілля – кучерява м’ята,
А друге зілля – то барвіночок,
А третє зілля – то любисточок».
(Грінченко Б. Песни. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. – Чернигов, 1899. – Т. 3. – С. 126).
«Йване, Йвашечку, та не переходь доріженьки,
Купала на Йвана!
Купався Йван
Та вводу упав!
Посічу тебе на капустоньку,
Та посію в трьох городцях.
Та вроди, Боже, троє зіллячок:
Перве зіллячко – барвіночок,
Друге зіллячко – любисточок,
Третє зіллячко – васильочок».
(Дей О. Ігри та пісні. Весняно-літня поезія трудового року. – К.: Вид-во АН УРСР, 1963. – С. 387).
Уявлення українців наочно демонструють світогляд землеробської нації, що ототожнює поховання людини в землю, із засіяним зерном (насінням рослин), з якого зроджується нове життя. Смерть долається завдяки таємній містерії (героїчному чину), осягнути сутність якої здатна далеко не кожна людина.
Таракасура здійснив те саме, що й Котигорошко – фізично зрікся власної плоті. В Індії подібний подвиг аскета називають तपस् (тапас), що в перекладі з санскриту означає «тепло», «жар», «аскеза», завдяки яким йог позбувається кайданів невігластва та досягає звільнення (мокші). Первісно тапасом називали виключно єдиний вид тепла – жар тіла, завдяки якому птахи висиджували пташенят з яєць. Подібно їм, подвижник жаром власного завзяття готував себе для нового духовного народження. Вважалося, що як птах під час висиджування яєць втрачає вагу, так і подвижник худне, приносячи власну плоть у жертву, задля народження в царині Духу.
Згадки про тапас дуже давні: їх можна зустріти в Ріґведі (VIII, 59, 6; X, 109, 4; 136, 2; 190, 1; 154, 5), Шатапатха Брахмані (5, 3 — 5, 17) та Атхарваведі (IV, 34, 1; VI, 61,1; XI, 1, 26). Вони повідомляють, що всі боги та богоподібні ріші народжені через тапас. Більше того – весь світ створено тапасом Сонця, чи в іншому варіанті – Праджапаті.
Упанішади числять тапас чеснотою, що породжує надзвичайну силу. Дотепер, в Індії вважають, що завдяки аскетичним вправам можна досягнути надлюдських здібностей (сидххі). У якості прикладу згадаємо аскезу (тапас) Амара Бгараті, який з 1973 року й донині, безнастанно тримає піднятою вгору правицю. За більше ніж півстоліття рука атрофувалася та перетворилася на обтягнуті шкірою кістки, зі спіралями нестрижених нігтів на пальцях.
 |
| Тапас садху Амара Бгараті |
Як відзначалося вище, від тапасу Тараки «всі боги надзвичайно засмутилися». Згідно ведичного світогляду, тапасик, (той хто здійснює тапас), не прагне здобути жодної божої ласки. Навпаки, боги прагнуть стати йому на заваді, аби він надто не зростав на силі, і не міг зрівнятися з ними в могутності. Бо згідно закону карми, тобто причино-наслідкової рівноваги, страждання подвижника компенсуються рівною мірою щастя та гараздів.
Виникає питання: чи доцільно переносити уявлення давньоіндійських аріїв на світосприйняття мешканців давньої України?
Подібний світоглядний збіг не може бути випадковим. Про що чітко висловився видатний український дослідник вірувань давнього населення України. «На сьогодні досить добре відомо, що запозичення міфології світоглядного плану відбувається лише в зв’язку з міграцією чи дифузією її носіїв. Про будь-яке інше запозичення чужої ідеології, а тим більше світогляду не може бути й мови». (Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – С. 21. Давидюк В. Реликтове значення ініціальних ритуалів у поліській весільній обрядовості. //Родовід, 1994. – С. 27 – 29).
Оскільки про жодну міграцію давньоіндійських аріїв в Україну не йдеться, то світоглядний збіг на принесення себе в жертву (тапас), можна пояснити тільки тим, що подібні уявлення існували ще в прадавні часи індоєвропейської спільноти, представниками котрої вважають носіїв ямної культури. Не виключено, що всі подібні уявлення походять з міфу про жертвопринесення Пуруші.
Пуруша
Ця подія віддзеркалена в Ріґведі, мандала X, гімн 90 «Пуруша сукта». Наведемо його повністю, в перекладі на українську мову. |
| Невідомий автор. Пуруша. XIX ст. |
Тисячоокий, стільки ж ніг.
Покрив він землю звідусіль,
На десять пальців височить.
2. Пуруша справді є всім цим,
Що було та що має бути.
Він над безсмертям володар.
Зростає їжею чимдуж.
3. Такою велич є його,
Пуруша вищий понад те.
Його чвертина – все живе.
Безсмертя в Небі – інші три.
4. У трьох чвертях Пуруша піднявся.
Чвертю з'явився тут.
Усюди звідти він пішов,
На те, що їсть і що не їсть.
5. Вірадж від нього роджена,
Понад Віраджею – Пуруша.
Народжений зростив себе,
А потім землю та міста.
6. Коли в дар Боги
Пурушу піднесли для приношення,
Весна олією була,
Дровами літо, осінь – в дар.
7. Мастили жертву на траві,–
Пурушу первородного.
Ним Боги жертву принесли
Садху (подвижники) разом із ріші (провидцями).
8. З такого всеприношення
Текучий жир був зібраний.
З якого він створив тварин для вітру,
Лісу та осель.
9. З такого всеприношення
Пішли гімни та співи,
З нього зродились (віршовані) розміри,
Та ритуальні формули.
10. І коні з нього
З нього всі, з зубами, хто дворядними,
Корови з нього ж роджені,
Та кози разом з вівцями.
11. Той Пуруша розділений,
Скількома став частинами?
Як рот, як руки,
Стегна як, як ноги називаються?
12. Рот став брахманом (жерцем),
Руки в кшатріїв (воїнів) перетворилися,
Зі стегон – вайшья (підприємці),
Шудри (слуги) з ніг його народжені.
13. Із думки Чандра (Місяць),
З погляду сам Сур’я (Сонце) був народжений.
З вуст – Індра та Агні (Вогонь).
З дихання народився Ваю (Вітер).
14. Простір з пупка,
З голови це небо розгорнулося,
Земля із ніг, з вух – усі напрямки.
Світи були так створені.
15. Сім загорож оточений,
Три семичленним паливом,
Пуруша був пов’язаний
Як жертва для приношення.
16. Принесли жертву жертвою Боги,
Закони першорядні вводячи.
Величні до божественних,
До Садх’я (Богів ведичних молитов) на небеса підносяться».
На думку В. Топорова принесення в жертву Пуруші створило новий тип архітектури світу – Всесвіт безмежних просторів, що надавав можливість врятуватися від звуженого хаосу. Мотиви ведичних текстів дозволяють реконструювати первісний обряд жертвопринесення людини, з краянням її на частини, ототожнені з елементами космосу. (Топоров В. Пуруша. //Мифы народов мира. Энциклопедия. – Советская энциклопедия, 1982. – Т. 2. – С. 351).
Видатний московський археолог та історик, академік Борис Рибаков вважав жертвопринесення першолюдини Пуруші спільним надбанням індоєвропейської спадщини, відгомін котрої можна знайти на зображеннях II тисячоліття до нашої ери, які належать Трипільській культурі. (Рыбаков Б. Язычество древних славян. М.: Наука, 1981. – С. 204 – 205).
На посуді культури Кукутень-Трипілля з Петрен (Молдова) на протилежних боках глечика зображено два більші за Сонце триярусні велетні, що височіють під небесними зливами. Ноги велетня загрузли в землю, над котрою височіють два тулуби, з чотирма руками з довгими пальцями та головою, що сягає неба.
.jpg) |
| Зображення Пуруші на трипільській кераміці (за Б. Рибаковим) |
«Його чвертина – все живе.
Безсмертя в Небі – інші три.
У трьох чвертях Пуруша піднявся.
Чвертю з'явився тут (на землі)».
Відгомін людського жертвопринесення знаходимо і в українському фольклорі, в поезіях якого загибель людини ототожнюється як з творенням світу з тіла загиблої жертви, так і з народженням (реінкарнацією) її душі в інших матеріальних об’єктах.
«Казав брат сестриці: не становись на кладку!
Сестриця не слухала, на кладку ступила:
Кладка схитнулася, сестриця втонула.
– Не рубай, братіку, білої березоньки!
Не коси, братіку, шовкової трави!
Не зривай, братіку, чорного терну!
Білая березонька – то я молоденька,
Шовкова трава – то моя руса коса,
Чорний терен – то мої карі очі».
(Грицай М. Веснянки. – К.: Муз. Україна,1970. – С. 162).
«Та не грай конем та понад морем,
Іване-Івашечку!
Бо як піймаєм, та зарубаєм,
Та посічем тебе на дрібен мак,
Та посієм тебе в три городочки,
Виросте з тебе троє зіллячок:
Що первеє зілля – кучерява м’ята,
А друге зілля – то барвіночок,
А третє зілля – то любисточок».
(Грінченко Б. Песни. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. – Чернигов, 1899. – Т. 3. – С. 126).
 |
| Невідомий автор. Вішну в якості Пуруші. Бл. 1800 - 1820 р. |
Купала на Йвана!
Купався Йван
Та вводу упав!
Посічу тебе на капустоньку,
Та посію в трьох городцях.
Та вроди, Боже, троє зіллячок:
Перве зіллячко – барвіночок,
Друге зіллячко – любисточок,
Третє зіллячко – васильочок».
(Дей О. Ігри та пісні. Весняно-літня поезія трудового року. – К.: Вид-во АН УРСР, 1963. – С. 387).
Уявлення українців наочно демонструють світогляд землеробської нації, що ототожнює поховання людини в землю, із засіяним зерном (насінням рослин), з якого зроджується нове життя. Смерть долається завдяки таємній містерії (героїчному чину), осягнути сутність якої здатна далеко не кожна людина.
***
Подорож верхи на грифі, з самопожертвою героя казки «Котигорошко», віддзеркалює уявлення наших далеких предків, що завдяки відтворенню обряду первісного жертвопринесення Пуруші (тапасу), можна перемогти тілесну слабкість людини, досягти звитяги над власною смертністю та здобути сили для повернення з царства мертвих до світу живих істот. Надзвичайна сила здобувається завдяки практикам, що сягають корінням в сиву давнину існування індоєвропейської спільноти, що й засвідчив героїчний чин Котигорошка.Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!
Немає коментарів:
Дописати коментар