Політична кар’єра Леоніда Кравчука
 |
| Леонід Кравчук |
Леонід Кравчук присвятив усе життя служінню Москві, і навіть на посаді Президента України його діяльність приносила лише шкоду українській державі.
У лавах партійної номенклатури він займався пропагандою московського комунізму, навчився «двоемыслию», тобто робити одне, а говорити інше. Протидіяв існуванню незалежної України, але часто називав себе творцем нашої держави. Не будемо звертати увагу на всі балачки Кравчука. Оцінимо його діяльність виключно по діях.
Після Другої світової війни в Україні запанував московський комунізм, тому Кравчук зосередив зусилля на сходження щаблями комуністичної ієрархії.
В 24 роки (1958 рік) вступив до лав КПСС. Саме в цей час він закінчив Київський державний університет за фахом «викладач суспільних наук».
Суспільні науки в СССР – спроба пояснити і деформувати явища суспільного життя з точки зору марксизму. З 1958 по 1960 роки Кравчук працював у Чернівецькому фінансовому технікумі – викладав політекономію: недолугі намагання «класиків марксизму» критикувати капіталізм, із запереченням його здатності до розвитку та вдосконалення, та вихваляння химерних планів ідеологів КПСС побудувати комуністичне суспільство на землях поневолених Москвою народів.
З 1960 року Кравчук став до роботи виключно на компартію: до 1967 року консультантом-методистом, лектором політпросвіти (комуністичної пропаганди), а згодом – заввідділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПСС.
«Язик до Києва доведе» – саме про Кравчука. Довгий язик довів спритного балакуна до владних кабінетів у Києві. Наступні три роки підвищував кваліфікацію комуністичного демагога в аспірантурі Академії суспільних наук КПСС, після чого його перевели на роботу в апарат Центрального комітету Комуністичної партії Совєтського Союзу в Україні. Тут він зайнявся агітацією, пропагандою та ідеологією – тобто суто комуністичною демагогією.
Здатність молоти язиком «в идеологически верном направлении» належним чином оцінив партійний апарат Щербицького – першого секретаря Комуністичної партії України. Для довідок: у ті часи «Комуністична партія України» – структурний підрозділ КПСС, який мало чим відрізнялася від, скажімо, обласного комітету компартії СССР Калінінської області. В 1981 році Кравчука прийняли на роботу в ЦК КПУ.
У лавах партійної номенклатури він займався пропагандою московського комунізму, навчився «двоемыслию», тобто робити одне, а говорити інше. Протидіяв існуванню незалежної України, але часто називав себе творцем нашої держави. Не будемо звертати увагу на всі балачки Кравчука. Оцінимо його діяльність виключно по діях.
Вірний ленінець
Народився Леонід Кравчук 10 січня 1934 року в окупованих Польщею землях Західної України. Дитиною пережив стрімку зміну владних режимів: польського, московсько-більшовицького, гітлерівського. Калейдоскоп окупаційних режимів переконав малого Льончика – ситуацію в регіонах визначає імперський центр.Після Другої світової війни в Україні запанував московський комунізм, тому Кравчук зосередив зусилля на сходження щаблями комуністичної ієрархії.
В 24 роки (1958 рік) вступив до лав КПСС. Саме в цей час він закінчив Київський державний університет за фахом «викладач суспільних наук».
Суспільні науки в СССР – спроба пояснити і деформувати явища суспільного життя з точки зору марксизму. З 1958 по 1960 роки Кравчук працював у Чернівецькому фінансовому технікумі – викладав політекономію: недолугі намагання «класиків марксизму» критикувати капіталізм, із запереченням його здатності до розвитку та вдосконалення, та вихваляння химерних планів ідеологів КПСС побудувати комуністичне суспільство на землях поневолених Москвою народів.
З 1960 року Кравчук став до роботи виключно на компартію: до 1967 року консультантом-методистом, лектором політпросвіти (комуністичної пропаганди), а згодом – заввідділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПСС.
«Язик до Києва доведе» – саме про Кравчука. Довгий язик довів спритного балакуна до владних кабінетів у Києві. Наступні три роки підвищував кваліфікацію комуністичного демагога в аспірантурі Академії суспільних наук КПСС, після чого його перевели на роботу в апарат Центрального комітету Комуністичної партії Совєтського Союзу в Україні. Тут він зайнявся агітацією, пропагандою та ідеологією – тобто суто комуністичною демагогією.
Здатність молоти язиком «в идеологически верном направлении» належним чином оцінив партійний апарат Щербицького – першого секретаря Комуністичної партії України. Для довідок: у ті часи «Комуністична партія України» – структурний підрозділ КПСС, який мало чим відрізнялася від, скажімо, обласного комітету компартії СССР Калінінської області. В 1981 році Кравчука прийняли на роботу в ЦК КПУ.
Льончик не забарився віддячити комуністичному панству: в 1982 році висловив стурбованість з приводу існування забороненої комуністами Української греко-католицької церкви, і настрочив до ЦК КПУ доповідну записку з пропозицією здійснити каральні заходи з метою знищення «уніатсько-націоналістичних символів» та виявлення «проуніатські налаштованих осіб».
В часи «перестройки» комуністична верхівка належним чином оцінила відданість Кравчука справі Маркса-Сталіна, і в 1988 році призначила його завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ. З цього часу, головним завданням Льончика стала протидія українському визвольному руху. Кравчук часто-густо з’являвся на українському телебаченні з однією метою – критикою і дискредитацією Народного Руху України.
З точки зору московсько-більшовицьких окупантів зусилля Кравчука заслужили найвищої оцінки. У жовтні 1989 його призначили секретарем ЦК КПУ і кандидатом у члени Політбюро ЦК КПУ. Того ж року Кравчук намагався невдало провести через Політбюро ЦК КПУ постанову про заборону Народного Руху України. Нагадаємо, що Народний Рух – опозиційна до КПСС громадська організація, яка мала головною метою здобуття Україною державної незалежності.
Наступного року Кравчук посів посаду другого секретаря і члена Політбюро ЦК КПУ. Після переїзду Першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка до Москви, Льончик заступив його на посаді Голови Верховної Ради України.
21 січня 1990 року Народний Рух влаштував акцію «Живий Ланцюг» від Івано-Франківська до Києва, який символізував єдність України, в річницю Злуки ЗУНР та УНР. Понад три мільйони українців, серед яких і автор цих рядків у складі делегації представників Донеччини, взялися за руки на шляху від Івано-Франківська до Києва.
Схожі процеси відбувалися в усіх республіках СССР. Після розвалу комуністичної імперії, в усіх державах, що постали на його руїнах, крім Грузії та Азербайджану, до влади прийшла комуністична номенклатура – переважно перші чи другі секретарі республіканських філій КПСС.
1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі Україна отримала незалежність, а Леонід Кравчук – посаду першого президента незалежної держави.
Посада дісталася Кравчуку завдяки застосуванню адмінресурсу, включаючи тотальний контроль компартії над українським радіо та телебаченням.
Крім того, на його користь спрацювали суперечності серед провідників українського національно-визвольного руху, які висунули багато кандидатів у Президенти України. Дехто з кандидатів від національно-демократичних сил відзначився у боротьбі з комунізмом, але не зміг досягти згоди з іншими кандидатами стосовно шляхів розбудови української державності. Деякі кандидати в Президенти України виявилися звичайними провокаторами, засланими до Руху КПСС та КГБ, і мали на меті звичайнісіньке розпорошення голосів прихильників державної самостійності України.
Леонід Кравчук став першим Президентом України. Як ставленець московської комуністичної номенклатури Кравчук заблокував люстрацію номенклатури та її спецслужби – КГБ (колишня ЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ) СССР. Унаслідок цього, ті хто стріляв в українських дідів і батьків, отримав змогу будувати плани на їх дітей та онуків. Аж до люстрації 2014 року працівники московсько-більшовицької окупаційної адміністрації займали провідні державні посади, очолювали суди та писали для нас закони.
Без санкції та дозволу української нації, Кравчук 8 грудня 1991 року залучив Україну до СССР 2.0 – «Содружества Независимых государств» (СНГ). Задля членства в СНГ Льончик знехтував хоч якоюсь подобою плебісциту. Навіщо? На Москві вже все вирішили.
Та не все сталося, як гадалося. Хоча завдяки Кравчуку Україна опинилася серед країн засновниць СНГ, суспільні процеси унеможливила ратифікацію країною Статуту СНГ. У стані «не члена, але засновника СНГ» Україна лишалася до 2014 року.
Такий стан речей дозволяв Кремлю впливати на внутрішню і зовнішню політику України, але в разі необхідності Київ міг знехтувати імперською «координацією дій» держав, утворених на руїнах СССР поневоленими Москвою народами.
Кравчук, як і його наступник Кучма, не ініціювали ухвалення Державного гімну України окремим законом. Обмежилися лише затвердженням його музичної редакції постановою Верховної Ради України від 15 січня 1992 року.
Так само, Кравчук залишив нову державу зі старою конституцією УССР. Навіщо щось міняти? За планами КГБ, національно-демократичні сили мали викликати швидке розчарування в суспільстві, що дало б змогу прийти до влади «здоровым силам», тобто офіцерам КГБ. Цей план чітко спрацював на РФ, у Грузії та Азербайджані, але схибив в Україні.
Генерал КГБ Євген Марчук так і не став Президентом України, але згодом опинився з Кравчуком в одному партійному виборчому списку – партії Віктора Медведчука СДПУ(о). Надто багато зла заподіяло ЧК-КГБ в Україні, аби більшість населення віддала голоси за його відвертого посіпаку. Навіть якщо його підтримували колишні «дисиденти».
На посаді Президента України Леонід Кравчук та ціла низка прем’єр-міністрів (Вітольд Фокін, Леонід Кучма, Віталій Масол), не створили задовільні умови економічного розвитку України.
Країну охопила економічна криза, яка супроводжувалася гіперінфляцією, масовим безробіттям та зубожінням українців, скороченням обсягів виробництва, збільшенням дефіциту державного бюджету, зростанням боргу за московські енергоносії. Купоно-карбованець знецінився в кілька мільйонів разів.
На своє виправдання Льончик стверджував, що не міг чимось завадити такому розвитку подій. Погодимося з ним – фаховий комуністичний демагог не міг і не прагнув реформувати Україну. Леонід Кравчук – антипод Вацлава Гавела, чи інших східноєвропейських реформаторів. Він мав чітке завдання – дискредитацію «демократичних реформ», з подальшим приходом до влади «здоровых сил» з КГБ СССР.
За першої спроби «здоровых сил» захопити владу в СССР – так званий «путч ГКЧП», Кравчук не зробив жодної спроби стати на заваді відновленню комуністичної диктатури.
Діяльність Кравчука на посаді Президента України, не обмежується створенням економічної катастрофи. Він заклав у підвалини незалежної України кілька мін уповільненої дії.
На той час в Україні стрімко зростала підтримка Народного Руху, до проводу якого входили й антикомуністи. До Криму почалося масове повернення, депортованого за наказом Сталіна, кримськотатарського народу.
Усе це викликало острах у Кримського обкому КПСС, на чолі з запеклим московськими комуністами імперіалістами, на більшовицькому «новоязі» – «інтернаціоналістами», Леонідом Грачем і Ніколаєм Багровим. Саме їх клопотаннями, за підтримки Москви, в Криму вирішили провести один із перших референдумів в СССР – за «відновлення державності Криму».
В жодному разі не йшлося про відновлення держави кримських татар. Грач з поплічниками вирішив відновити автономну, чи навіть союзну, республіку в складі СССР.
Кримська АССР дійсно існувала з 1921 по 1946 роки. Корінним населенням автономної республіки визнавалися кримські татари та караїми. За ініціативи Грача, створювалися умови для відторгнення Криму від УССР, з подальшим підпорядкуванням його РСФСР. Про жодну кримськотатарську автономію навіть не йшлося.
Що зробив Кравчук у цій ситуації? Закликав кримський обком компартії не проводити референдум, оскільки автономний статус Криму залюбки надасть керована Льончиком Верховна Рада. За свідченням очевидців, Кравчук запевняв кримську облраду, що йому однаково осоружний, і триколор, і жовто-блакитний прапор. Мабуть тоді він не брехав, бо надавав перевагу червоному прапору СССР.
Кримські комуністи знехтували пропозицією Кравчука, і провели референдум 20 січня 1991 року. Наслідком фактичної бездіяльності Льончика стало зростання підбурюваного Москвою кримського сепаратизму.
Згодом, автономію Криму затвердила очолювана сталіністом Олександром Морозом Верховна Рада України в часи Президента Кучми, що створило політико-правовий плацдарм для анексії півострова Росією в 2014 році.
За кількістю ядерного озброєння Україна поступалася лише США та РФ. Незалежність країни оберігали 1 944 ядерні боєголовки.
Ще перебуваючи на посаді Голови ВР УССР, Кравчук пообіцяв позбавити країну ядерного озброєння. В 1992 році підписано Лісабонський протокол, згідно якого Україна ставала без’ядерною країною. 3 вересня 1993 року Масандрівські угоди з РФ встановили порядок роззброєння України.
14 січня 1994 року на Тристоронній зустрічі: Україна, США, РФ, в Москві, Кравчук підписав заяву, про ядерне роззброєння України. 16 листопада того ж року Верховна Рада ухвалила закон про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року.
США і РФ зобов’язалися надати матеріальну допомогу Україні задля здійснення повного ядерного роззброєння. Жодних інших «винагород» за здачу своїх національних інтересів українська держава не отримала. Чи мав з цього зиск особисто Кравчук мало б установити слідство, але ця справа ніколи не розслідувалася, і можливо, ніколи не розслідуватиметься.
5 грудня 1994 року Україна, РФ, Велика Британія та США підписали Будапештський меморандум. Україна робилася повністю беззахисною країною під пустопорожні обіцянки інших країн-підписантів гарантувати її суверенітет та кордони держави.
Коли в 2014 році Росія анексувала Крим і розв’язала неоголошену війну на Донбасі, Велика Британія та США висловили глибоке занепокоєння та ввели економічні санкції проти РФ, які жодним чином не погамували московську агресію. Весь світ переконався – країна без ядерної зброї стає дуже вразливою перед агресивною політикою держав, де панують авторитарні режими.
У січні 1992 року влада України зобов’язала командування Чорноморського флоту присягнути на вірність українському народу. Офіцери, що усвідомлювали себе українцями, радо виконали вимогу. Решта морського офіцерства зачаїлася, і стала вичікувати вирішення питання приналежності ЧФ на вищому державному рівні.
Протягом року президенти України та Росії уклали три угоди про розподіл флоту, які не мали жодних практичних наслідків. В той час, серед офіцерства ЧФ зростало напруження. Вище командування флоту, що складалося переважно із промосковські налаштованих офіцерів, розпочали неоголошене переслідування всіх моряків, що присягнули на вірність Україні. Московство діяло за звичною схемою: українців присипляли байками про братерські народи, і намагалися задушити у ведмежих обіймах, тишком-нишком устромляючи ніж у спину.
Президент України Кравчук не зробив жодних практичних кроків, аби допомогти українським офіцерам. Ситуація не поліпшилася й після поразки Л. Кравчука на виборах. Новий Президент України Леонід Кучма, виконуючи домовленості попередника, 9 червня 1995 року в Сочі підписав московсько-українську угоду, за якою Москва отримувала 81,7%, а Україна – 18,3% кораблів ЧФ колишнього СССР.
У 1992 році з ініціативи прем’єр-міністра України Леоніда Кучми почалася «прихватизація» Чорноморського морського пароплавства. Тільки за рік президентства Кравчука ЧМП перетворилося з прибуткової компанії на збиткову – загальна заборгованість перевищила 170 мільйонів доларів, списали 28 суден.
Протягом 1993 року 160 суден передали у власність офшорних компаній. Нищення тривало і за президентства Кучми. У 2004 році в пароплавстві залишилося 6 суден, а в 2008 – один єдиний самохідний плашкоут «Парутине».
13 серпня 1993 року указом президента Леоніда Кравчука створено концерн «Бласко-ЧМП», яке очолив Павло Кудюкін. Під дахом цього концерну відбувався дерибан Чорноморського пароплавства.
Указ Кравчука перевищив повноваження Президента України, і тому 24 грудня 1993 року Верховна Рада України зупинила його дію. Однак Кравчук скасував заборону ВРУ. Для знищення ЧМП в нього знайшлася і політична воля, і можливості. А ось захистити національні інтереси України: ядерну зброю, Чорноморський військово-морський флот, стабілізувати економіку, Кравчук не спромігся.
Після відставки Кравчука почалося розслідування розвалу ЧМП, яке виявило всього одного винуватця – «зиц-председателя» Павла Кудюкіна.
В 2011 році почалося нове розслідування справи «Бласко». З’ясували, що Кудюкін перераховував кошти пароплавства на особистий рахунок у швейцарському банку сина Леоніда Кравчука – Олександра.
Установлений факт переказу понад 1,3 мільйона доларів. Тепер сума видається не значною, але варто пригадати, що дія відбувалася в часи накопичення первісного капіталу.
Тоді за безцінь передавалися у приватну власність державні підприємства, отже мільйон доларів мав досить значну купівельну спроможність.
Звичайно і батько, і син Кравчуки уникли будь-якої кримінальної відповідальності.
Більше того – Леонід Кравчук і надалі подає себе, як найбіднішого з усіх Президентів України. Особисто він не має нерухомої власності – все записано на дітей та онуків.
В тому числі і «хатинка», як він сам сказав, у Швейцарії, і маєток у Конча-Заспі. Вартість останньої становить не менше 2,5 мільйонів доларів. Реальну вартість комплексу в площею в 1,2 гектари у Конча-Заспі визначити важко – Кравчук не пускав сторонніх до маєтку.
Правління Кравчука викликало масове суспільне невдоволення, і стало причиною дострокових виборів Президента України. Леонід Кравчук вибори програв, але продовжив вести активне політичне життя. Після складання повноважень Президента України він співпрацював з політичною силою кума В. Путіна – Віктора Медведчука.
Олександр, син Леоніда Кравчука, продовжив займатися бізнесом. Компанія «Нафком Агро», одним із засновників якої він був, зростала і міцніла.
Одним з яскравих наслідком комерційних оборудок «Нафком Агро» став позов проти неї, за завдання збитків Аграрному фонду на суму 46,53 мільйонів гривень та зникнення 27,9 тисяч тон пшениці. В 2009 році суд відхилив позов Аграрного фонду і виніс рішення на користь «Нафком Агро».
А хіба могло бути інакше?
В часи «перестройки» комуністична верхівка належним чином оцінила відданість Кравчука справі Маркса-Сталіна, і в 1988 році призначила його завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ. З цього часу, головним завданням Льончика стала протидія українському визвольному руху. Кравчук часто-густо з’являвся на українському телебаченні з однією метою – критикою і дискредитацією Народного Руху України.
 |
| Полемічні жести Леоніда Кравчука |
Наступного року Кравчук посів посаду другого секретаря і члена Політбюро ЦК КПУ. Після переїзду Першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка до Москви, Льончик заступив його на посаді Голови Верховної Ради України.
21 січня 1990 року Народний Рух влаштував акцію «Живий Ланцюг» від Івано-Франківська до Києва, який символізував єдність України, в річницю Злуки ЗУНР та УНР. Понад три мільйони українців, серед яких і автор цих рядків у складі делегації представників Донеччини, взялися за руки на шляху від Івано-Франківська до Києва.
На посаді Президента України
Леонід Кравчук проїхався на авто вздовж «Живого Ланцюга», аби особисто переконатися в силі прагнення українців до Волі. Можливо на ці враження наклалася нова кремлівська методичка – очолити те, що не можливо знищити. З тієї миті Кравчук узяв курс на те, щоб очолити український визвольний рух.Схожі процеси відбувалися в усіх республіках СССР. Після розвалу комуністичної імперії, в усіх державах, що постали на його руїнах, крім Грузії та Азербайджану, до влади прийшла комуністична номенклатура – переважно перші чи другі секретарі республіканських філій КПСС.
1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі Україна отримала незалежність, а Леонід Кравчук – посаду першого президента незалежної держави.
Посада дісталася Кравчуку завдяки застосуванню адмінресурсу, включаючи тотальний контроль компартії над українським радіо та телебаченням.
Крім того, на його користь спрацювали суперечності серед провідників українського національно-визвольного руху, які висунули багато кандидатів у Президенти України. Дехто з кандидатів від національно-демократичних сил відзначився у боротьбі з комунізмом, але не зміг досягти згоди з іншими кандидатами стосовно шляхів розбудови української державності. Деякі кандидати в Президенти України виявилися звичайними провокаторами, засланими до Руху КПСС та КГБ, і мали на меті звичайнісіньке розпорошення голосів прихильників державної самостійності України.
Леонід Кравчук став першим Президентом України. Як ставленець московської комуністичної номенклатури Кравчук заблокував люстрацію номенклатури та її спецслужби – КГБ (колишня ЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ) СССР. Унаслідок цього, ті хто стріляв в українських дідів і батьків, отримав змогу будувати плани на їх дітей та онуків. Аж до люстрації 2014 року працівники московсько-більшовицької окупаційної адміністрації займали провідні державні посади, очолювали суди та писали для нас закони.
Без санкції та дозволу української нації, Кравчук 8 грудня 1991 року залучив Україну до СССР 2.0 – «Содружества Независимых государств» (СНГ). Задля членства в СНГ Льончик знехтував хоч якоюсь подобою плебісциту. Навіщо? На Москві вже все вирішили.
Та не все сталося, як гадалося. Хоча завдяки Кравчуку Україна опинилася серед країн засновниць СНГ, суспільні процеси унеможливила ратифікацію країною Статуту СНГ. У стані «не члена, але засновника СНГ» Україна лишалася до 2014 року.
Такий стан речей дозволяв Кремлю впливати на внутрішню і зовнішню політику України, але в разі необхідності Київ міг знехтувати імперською «координацією дій» держав, утворених на руїнах СССР поневоленими Москвою народами.
Кравчук, як і його наступник Кучма, не ініціювали ухвалення Державного гімну України окремим законом. Обмежилися лише затвердженням його музичної редакції постановою Верховної Ради України від 15 січня 1992 року.
Так само, Кравчук залишив нову державу зі старою конституцією УССР. Навіщо щось міняти? За планами КГБ, національно-демократичні сили мали викликати швидке розчарування в суспільстві, що дало б змогу прийти до влади «здоровым силам», тобто офіцерам КГБ. Цей план чітко спрацював на РФ, у Грузії та Азербайджані, але схибив в Україні.
 |
| Леонід Кравчук і Віктор Медведчук |
На посаді Президента України Леонід Кравчук та ціла низка прем’єр-міністрів (Вітольд Фокін, Леонід Кучма, Віталій Масол), не створили задовільні умови економічного розвитку України.
Країну охопила економічна криза, яка супроводжувалася гіперінфляцією, масовим безробіттям та зубожінням українців, скороченням обсягів виробництва, збільшенням дефіциту державного бюджету, зростанням боргу за московські енергоносії. Купоно-карбованець знецінився в кілька мільйонів разів.
 |
| Пам'ятник «човникам з кравчучками» |
За першої спроби «здоровых сил» захопити владу в СССР – так званий «путч ГКЧП», Кравчук не зробив жодної спроби стати на заваді відновленню комуністичної диктатури.
Діяльність Кравчука на посаді Президента України, не обмежується створенням економічної катастрофи. Він заклав у підвалини незалежної України кілька мін уповільненої дії.
Крим
На початку 1991 року Леонід Кравчук займав одну з Найвищих посад в Україні – пост Голови Верховної Ради УССР. Посади Президента України ще не існувало, отже він був одним з чільних керівників Української Совєтської Соціалістичної республіки.На той час в Україні стрімко зростала підтримка Народного Руху, до проводу якого входили й антикомуністи. До Криму почалося масове повернення, депортованого за наказом Сталіна, кримськотатарського народу.
Усе це викликало острах у Кримського обкому КПСС, на чолі з запеклим московськими комуністами імперіалістами, на більшовицькому «новоязі» – «інтернаціоналістами», Леонідом Грачем і Ніколаєм Багровим. Саме їх клопотаннями, за підтримки Москви, в Криму вирішили провести один із перших референдумів в СССР – за «відновлення державності Криму».
В жодному разі не йшлося про відновлення держави кримських татар. Грач з поплічниками вирішив відновити автономну, чи навіть союзну, республіку в складі СССР.
Кримська АССР дійсно існувала з 1921 по 1946 роки. Корінним населенням автономної республіки визнавалися кримські татари та караїми. За ініціативи Грача, створювалися умови для відторгнення Криму від УССР, з подальшим підпорядкуванням його РСФСР. Про жодну кримськотатарську автономію навіть не йшлося.
Що зробив Кравчук у цій ситуації? Закликав кримський обком компартії не проводити референдум, оскільки автономний статус Криму залюбки надасть керована Льончиком Верховна Рада. За свідченням очевидців, Кравчук запевняв кримську облраду, що йому однаково осоружний, і триколор, і жовто-блакитний прапор. Мабуть тоді він не брехав, бо надавав перевагу червоному прапору СССР.
 |
| Бюлетень кримського референдуму 20 січня 1991 року |
Згодом, автономію Криму затвердила очолювана сталіністом Олександром Морозом Верховна Рада України в часи Президента Кучми, що створило політико-правовий плацдарм для анексії півострова Росією в 2014 році.
Знищення ядерного щита України
Після референдуму 1 грудня 1991 року, Україна стала незалежною державою, а на теренах СССР замість одної ядерної держави утворилося чотири: РФ, Україна, Білорусь, Казахстан.За кількістю ядерного озброєння Україна поступалася лише США та РФ. Незалежність країни оберігали 1 944 ядерні боєголовки.
Ще перебуваючи на посаді Голови ВР УССР, Кравчук пообіцяв позбавити країну ядерного озброєння. В 1992 році підписано Лісабонський протокол, згідно якого Україна ставала без’ядерною країною. 3 вересня 1993 року Масандрівські угоди з РФ встановили порядок роззброєння України.
14 січня 1994 року на Тристоронній зустрічі: Україна, США, РФ, в Москві, Кравчук підписав заяву, про ядерне роззброєння України. 16 листопада того ж року Верховна Рада ухвалила закон про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року.
США і РФ зобов’язалися надати матеріальну допомогу Україні задля здійснення повного ядерного роззброєння. Жодних інших «винагород» за здачу своїх національних інтересів українська держава не отримала. Чи мав з цього зиск особисто Кравчук мало б установити слідство, але ця справа ніколи не розслідувалася, і можливо, ніколи не розслідуватиметься.
5 грудня 1994 року Україна, РФ, Велика Британія та США підписали Будапештський меморандум. Україна робилася повністю беззахисною країною під пустопорожні обіцянки інших країн-підписантів гарантувати її суверенітет та кордони держави.
Коли в 2014 році Росія анексувала Крим і розв’язала неоголошену війну на Донбасі, Велика Британія та США висловили глибоке занепокоєння та ввели економічні санкції проти РФ, які жодним чином не погамували московську агресію. Весь світ переконався – країна без ядерної зброї стає дуже вразливою перед агресивною політикою держав, де панують авторитарні режими.
Знищення флоту
Одними з перших кроків нової української держави було створення власних збройних сил. Москва блискавично стала на заваді цим прагненням. Протистояння розгорнулося довкола Криму та Чорноморського флоту (ЧФ). На момент краху СССР Чорноморський флот імперії вдвічі перевищував військово-морські сили НАТО у Чорному морі та східному Середземномор’ї. Україна вважала півострів і розташований в його портах флот своїм, Москва мала діаметрально протилежну точку зору.У січні 1992 року влада України зобов’язала командування Чорноморського флоту присягнути на вірність українському народу. Офіцери, що усвідомлювали себе українцями, радо виконали вимогу. Решта морського офіцерства зачаїлася, і стала вичікувати вирішення питання приналежності ЧФ на вищому державному рівні.
 |
| Леонід Кравчук за роботою |
Президент України Кравчук не зробив жодних практичних кроків, аби допомогти українським офіцерам. Ситуація не поліпшилася й після поразки Л. Кравчука на виборах. Новий Президент України Леонід Кучма, виконуючи домовленості попередника, 9 червня 1995 року в Сочі підписав московсько-українську угоду, за якою Москва отримувала 81,7%, а Україна – 18,3% кораблів ЧФ колишнього СССР.
Концерн «Бласко»
Лиха доля очікувала й на риболовецький та торговельний флоти Чорноморського пароплавства (ЧМП). На початку дев’яностих років на балансі ЧМП перебувало 255 суден, працювало, разом з робітниками морських портів, понад 72 тисячі осіб. За підсумками 1991 року пароплавство заробило 988 мільйонів доларів, чистий прибуток становив 270 мільйонів рублів.У 1992 році з ініціативи прем’єр-міністра України Леоніда Кучми почалася «прихватизація» Чорноморського морського пароплавства. Тільки за рік президентства Кравчука ЧМП перетворилося з прибуткової компанії на збиткову – загальна заборгованість перевищила 170 мільйонів доларів, списали 28 суден.
Протягом 1993 року 160 суден передали у власність офшорних компаній. Нищення тривало і за президентства Кучми. У 2004 році в пароплавстві залишилося 6 суден, а в 2008 – один єдиний самохідний плашкоут «Парутине».
13 серпня 1993 року указом президента Леоніда Кравчука створено концерн «Бласко-ЧМП», яке очолив Павло Кудюкін. Під дахом цього концерну відбувався дерибан Чорноморського пароплавства.
Указ Кравчука перевищив повноваження Президента України, і тому 24 грудня 1993 року Верховна Рада України зупинила його дію. Однак Кравчук скасував заборону ВРУ. Для знищення ЧМП в нього знайшлася і політична воля, і можливості. А ось захистити національні інтереси України: ядерну зброю, Чорноморський військово-морський флот, стабілізувати економіку, Кравчук не спромігся.
Після відставки Кравчука почалося розслідування розвалу ЧМП, яке виявило всього одного винуватця – «зиц-председателя» Павла Кудюкіна.
В 2011 році почалося нове розслідування справи «Бласко». З’ясували, що Кудюкін перераховував кошти пароплавства на особистий рахунок у швейцарському банку сина Леоніда Кравчука – Олександра.
Установлений факт переказу понад 1,3 мільйона доларів. Тепер сума видається не значною, але варто пригадати, що дія відбувалася в часи накопичення первісного капіталу.
Тоді за безцінь передавалися у приватну власність державні підприємства, отже мільйон доларів мав досить значну купівельну спроможність.
Звичайно і батько, і син Кравчуки уникли будь-якої кримінальної відповідальності.
Більше того – Леонід Кравчук і надалі подає себе, як найбіднішого з усіх Президентів України. Особисто він не має нерухомої власності – все записано на дітей та онуків.
 |
| «Хатинка» Кравчука в Конча-Заспі |
Правління Кравчука викликало масове суспільне невдоволення, і стало причиною дострокових виборів Президента України. Леонід Кравчук вибори програв, але продовжив вести активне політичне життя. Після складання повноважень Президента України він співпрацював з політичною силою кума В. Путіна – Віктора Медведчука.
Олександр, син Леоніда Кравчука, продовжив займатися бізнесом. Компанія «Нафком Агро», одним із засновників якої він був, зростала і міцніла.
 |
| Сім'я Кравчуків. Угорі ліворуч – Олександр Кравчук. |
А хіба могло бути інакше?
Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!
старий комуняка привив нас до вийни
ВідповістиВидалитиКомуняку на гіляку, але у нас як завжди "не все так однозначно "
ВідповістиВидалити