неділю, 23 січня 2022 р.

Примусова праця в армії СССР

 Примусова праця в армії СССР

 
Стройбат СССР
  Армія Москви ніколи не відрізнялася високою боєздатністю. Усі її перемоги досягалися завдяки хоча б однією з обставин: наявності потужних союзників, слабкості супротивника та можливістю завдати несподіваний удар у спину мирній державі.
  Правителі Московії розуміли цю природну ваду свого війська, тому завжди намагалися подолати слабкість у спосіб, доступний для їх розуміння. Простіше кажучи: вони нарощували чисельність, усвідомлюючи, що московський солдат спроможній перемагати лише числом, а не вмінням.
  Слід зазначити, що гігантоманія, або екстенсивний шлях розвитку, притаманний усім царинам московського життя. Замість того, щоб дати лад своїй Московії, вони воліли, і воліють, загарбати землі сусідів, прирікаючи їх на занепад. Замість того, щоб поліпшити сільськогосподарські технології московського нечорнозем’я – розорювали цілину в Казахстані. Перелік можна продовжувати нескінченно, але ми обмежимося явищами екстенсивності в окремій царині – військовій.
  Сталін, готуючись до Третьої світової війни, яка на кремлівському новоязі називалася «світовою комуністичною революцією», довів кількість силових структур до нереальних розмірів. Силу силенну чекістів, вертухаїв концтаборів та звичайних військовослужбовців стало неможливо просто прогодувати. Задля утримання червоної опричнини в колгоспника видирали останні крихти, а робітники бачили яйця хіба-що тоді, як у лазнях милися.
  На початку 50-х років XX століття СССР опинився перед дилемою: негайно розпочати програшну війну, або змінити курс. Осатаній варіант набував реальності лише за умов зміни партійного керівництва. Кремлівська кліка вирішила, що хай краще один Сталін сконає в калюжі власних нечистот, ніж така доля спіткає всю більшовицьку верхівку.
  Через деякий час після смерті Генералісимуса СССР, провідники комуністичної імперії розпочали скорочення особового складу армії, флоту, чекістів та вертухаїв.
  Виявилося, що зробити це можливо лише до певного ступеню – генерали та офіцери не бажали йти у відставку чи на пенсію, і перетворюватися на простих підданих КПСС.
  Після всіх скорочень лишалося ще багато захисників комунізму, внесок яких у «народне господарство» СССР був від’ємним. І тоді, в якусь розумну, по московських мірках, голову прийшла «мысля», висловлена років за тридцять перед тим Троцьким, а за століття до нього – Аракчеєвим: перетворити військо в трудову армію. Нехай вони імперію захищають, а у вільний час працюють на благо комуністичної номенклатури.

Битва за врожай

  1956 року командування збройних сил СССР ухвалило рішення: задля забезпечення виконання постанови Пленуму ЦК КПСС «Об освоении целинных и залежных земель» від 2 березня 1954 року, залучити військовослужбовців на допомогу сільським трударям на збирання врожаю.
Солдати армії СССР на сільгоспроботі
  Командирів військових частин зобов’язали виділити транспорт та особовий склад для перевезення зібраного врожаю з ланів до місць зберігання.
  Даремно хтось вважає, що все обмежилося відрядженням водіїв з автівками до колгоспів. У більшості випадків довелося розгортати польові табори, подбати про забезпечення їх водою, їжею, медикаментами, пальним, запчастинами, тощо. І все це за умов ненормованого робочого дня, який міг тривати до 20 годин на добу.
  Кремлівські вожді оцінили почин генералітету, і вирішили: зробити цю практику постійною.
  «Битва за врожай» вражає епічним розмахом: за офіційними даними, наприклад, на 1 вересня 1969 року на аграрний фронт армія СССР перекинула 95 тисяч військових авто, рівно роком пізніше – 88 тисяч. В деякі роки кількість бійців аграрного фронту від МО СССР сягала до чверті мільйона військовослужбовців.
  Командував «парадом» військовиків у колгоспах заступник начальника Головного штабу Сухопутних військ СССР. На місцях відповідні обов’язки покладалися на заступників командувача військового округу чи флоту, в тому числі й окупаційних корпусів в країнах Варшавського блоку.
  Остаточно участь збройних сил СССР в битві за врожай унормувала «Инструкция о подготовке автомобильных батальонов и организации их работы в период уборки урожая» №348/78, затверджена Начальником Генерального штабу маршалом СССР Н. Огарковим 3 червня 1978 року.
  Для боротьби з урожаєм за врожай справу поставили на технологічну основу – задля цього створювалися оперативні групи, чисельність яких в 1970 році сягнула позначки 53. Першу групу сформували 24 червня 1964 році за наказом Начальника Головного організаційно-мобілізаційного управління Генштабу генерала армії С. Штеменка.
  Основною одиницею оперативних груп слугували автобатальйони, до складу яких входило до півтисячі вантажівок, з відповідною кількістю офіцерів, обслуги та допоміжних служб. Приготування розпочиналися весною, працювали влітку, поверталися до частин наприкінці осені. Деякі оперативні групи змінювали за сезон 2 – 3 місця дислокації, переміщуючись разом з фронтом битви за врожай з півдня на північ.
  Економічна абсурдність застосування армії для сільськогосподарських робіт вражає. Наприклад, традиційна зона відповідальності Прибалтійського військового округу знаходилася … в Казахстані! У 1964 році командування округу навіть отримало Пам’ятне червоне знамено Кустанайського обкому КПСС.
  Не байдикували і окупаційні частини – приміром, у 1982 півтори тисячі автівок та 5 тисяч військовослужбовців Південної групи військ в Угорщині відправилися у відрядження до Краснодарського краю. Військовослужбовці Київського військового округу збирали врожай у Красноярському краю Сибіру.
  Логіка комуністичного режиму у визначенні географії «шефства» військових частин лишається загадкою для нормальної людини. Але комунізм ніколи не зважав на здоровий глузд – у цьому полягає його головна привабливість для певних осіб.
  Від битви за врожай не міг ухилитися жоден рід військ, за винятком хіба-що окупаційних частин в Афганістані.
  З 1971 року у військових округах, за наказом міністра оборони СССР, започаткували створення спеціальних тимчасових штабів під управлінням заступника командуючого округом. Завдання штабу полягало в координації дій величезної маси військовиків (за сезон в деяких округах їх чисельність зростала удвічі – інколи на сто, і більше, тисяч) з головами колгоспів.
  За один сільськогосподарський сезон незворотних не бойових втрат зазнавала значна кількість військового автопарку. Зазвичай на аграрному фронті діяли майже всі придатні автомобілі.
  Аби уникнути погіршення боєздатності армії імперії, що завжди «перебувала у ворожому оточенні», комуністичний режим вирішив відряджати на сільгоспроботи нову техніку, яку призначили, але ще не надали у військові частини. Внаслідок мудрого рішення МО СССР, армія до наявного автомобільного непотребу отримувала автотранспорт, зруйнований в боях за врожай.
  Капітальний ремонт цього мотлоху становив нереальне завдання, через брак відповідних фахівців. Аби компенсувати їх нестачу, Міноборони СССР влаштовував призов на короткочасні курси перепідготовки колишніх вояків термінової служби, яких у народів називали «партизанами». В автобатах кількість «партизан» становила від 30 до 50% особового складу.
Рембо із Совдепу
  «Партизанщина» виявилась досить неефективною – більшість тимчасово мобілізованих розцінювали курси, як можливість зловживати горілчаними та сурогатними виробами, без надокучливих повчань дружин та інших родичів. Справжньої слави «партизани» здобули на ниві дисциплінарних порушень, а не в звитяжних битвах за врожай.
  Існував й аграрний спецназ. Наприклад, у Куйбишеві діяла дивізія, яка займалася вирощуванням рису. Два батальйони займалися цим у Криму, ще шість – у Краснодарському краї.
  Попри величезні зусилля та жертви, участь військовиків не допомагала розв’язати постійну продовольчу кризу в СССР.
  Головна причина – неефективна аграрна політика комунізму, сама колгоспна система, яку в народі охрестили ВКП(б) – «Второе крепостное право (большевиков)».
  Те саме можна сказати про всю соціалістичну економіку, в різних галузях якої, навіть без урахування бійців аграрного фронту (кількість яких становила не менше 250 тисяч «вояків») постійно працював кожен п’ятий військовослужбовець з п’яти мільйонної армії СССР.

Стройбати

  Більшість вояків СССР, які за весь час служби могли не побачити бодай якогось озброєння, належали до військових будівельників. Цей рід військ СССР виник 13 лютого 1942 року, після прийняття постанови про формування військово-відновлювального управління на територіях відвойованих московсько-більшовицькими окупантами в німецьких.
  Після скасування Хрущовим системи ГУЛАГу потреба в дармовій робочій силі тільки зросла. Стрімке скорочення обсягу рабської праці в’язнів комуністичних концтаборів більшовицький режим компенсував зростанням примусової праці солдат строкової служби армії та флоту СССР.
  Навіть для зведення військових об’єктів, військовики часто не мали ані засобів виробництва, ані відповідних коштів. Така специфіка планової економіки. Генерали мусили звертатися за технікою та фахівцями до цивільних організацій, та розраховуватися, за браком грошей, наданням дешевої робочої сили солдат строкової служби.
  Застосування інженерних частин збройних сил на цивільних об’єктах набирало обертів, а маршали СССР навіть гадки не мали, щоб забезпечити військовикам інженерних частин пристойні умови існування. Досить часто солдати інженерних військ жили в наметах, чи примітивних бараках. З відповідними санітарно-гігієнічними умовами. Бо війська допоміжних служб компенсували скасування рабської праці в’язнів ГУЛАГу.
  Начальник Генштабу маршал СССР С. Ахромеєв визнавав, що в 1985 році в лавах армії Совдепу кожен п’ятий, тобто один мільйон мобілізованих осіб, проходили службу в якості військових будівельників, або по-народному: в «стройбатах» (будівельних батальйонах). Для порівняння: військово-десантні війська СССР налічували 60 тисяч вояків, 200 тисяч служили прикордонниками, в морській піхоти – 15 тисяч.
  Більшість вояків-будівельників створювало зовсім не військові об’єкти. Праці стройбатів потребували 22 цивільних міністерства та відомства. Чому? Мабуть тому, що на практиці, комуністична ідеологія виключає можливість ефективної праці вільної людини за гідну винагороду. Щоб там не вигадували в своїх опусах різні маркси, леніни, маодзедуни та горкгаймери всіх мастей.
  Переважна більшість військових будівельників не займалася жодною військовою підготовкою. Їх забирали в армійські лави не для цього, а виключно задля дармової рабської праці. Не в останню чергу – для будівництва дач та маєтків генералам та компартійній номенклатурі.
Полунін А. Генерал і його армія
  Від цивільних будівельників стройбатівців відрізняв статус тимчасово невільної людини та жалюгідний розмір оплати праці. Можливість суворого примусу дозволяв використовувати військових будівельників в місцях техногенних катастроф, таких як аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася 26 квітня 1986 року.
  У Чорнобилі їх змушували працювати без засобів особистого захисту та з перевищенням часу перебування в зоні катастрофи. Багато з цих невільників отримали різні ступені радіаційного ураження та променевої хвороби.
  Слід зауважити, що таке ставлення до людей, притаманне для московського комунізму в цілому. Майже від початку існування СССР більшовизм використовував поневолених людей для різних досліджень, в тому числі і впливу біологічної та ядерної зброї.
  Стройбати мали ще одну властивість. Московський режим вважав, що до лав бойових частин не варто допускати осіб, що мають судимості. А ось стройбатам вони будуть тільки на користь. Тому, всі юнаки, хто відбув до військового призову менше 5 років ув’язнення, опинялися в стройбатах.
  Ще один момент. Багато з представників поневолених Москвою народів призовного віку, погано володіли московською говіркою. У ракетних чи танкових військах це створювало серйозні проблеми, а ось для праці кайлом та лопатою
 – ні.
  Тому, до 90% складу частин військових будівельників становили вихідці з Кавказу та Центральної Азії. Це стимулювало створення угруповань за етнічною приналежністю, кожне з яких прагнуло взяти під контроль солдатський склад військової частини. Це явище отримало назву земляцтва. Інколи протистояння земляцтв доходило до справжніх кривавих сутичок.
Бійці стройбату
  В інших випадках, за сприяння офіцерів, чи відсутності в частині значної кількості кавказців та азіатів, усім порядкували «старі» військовослужбовці строкової служби. Їх панування, що отримало назву «дєдовщини», відзначалося значними порушеннями військового статуту та збиткування над новобранцями.
  Через панування позастатутних взаємин, стройбати посідали провідні позиції в статистиці солдатських самогубств – надто багато молодих хлопчаків просто не витримували знущань «дідів» чи земляцтв. Дехто умисно нівечив своє тіло та здоров’я, аби бути «комісованим», тобто отримати дострокове звільнення з військових лав за станом здоров’я. Часто такі дії прирікали людину на пожиттєву інвалідність, а декого – і на ув’язнення в дисциплінарних батальйонах, за умисне ухиляння від обов’язкової військової служби.
  З 1979 року в’язні «бійці» стройбатів відбували службу в Афганістані, в обмеженому контингенті окупаційних військ СССР. Інколи військові будівельники опинялися в зоні бойових дій, але комуністичний режим позбавляв їх навіть змоги захистити себе – стройбатам зброю не видавали.
  Наприкінці існування СССР кількість допоміжних військ задіяних в різних галузях «народного господарства» сягнула півтора мільйона осіб.
  Чотири корпуси інженерних військ займалися будівництвом залізниць, в тому числі БАМу. Потреба виявилася настільки значною, що навіть курсанти військових училищ залізничних військ проводили до 70% учбового часу «на практичних заняттях» – праці на залізницях. Офіцери-залізничники жартували, що їх готують одразу у військовополонені.
  Не менше «бійців» працювало над прокладанням автомобільних шляхів. Якщо навесні 1971 року на території Далекого Сходу та Казахстану цим займалося чотири бригади, то в 1990 році лише в Нечорнозем’ї РСФСР працювала 21 військова бригада будівельників шляхів та 8 ремонтно-відновлювальних батальйонів. Керувало всім Дорожньо-будівельне управління МО СССР, створене в 1988 році, задля реалізації програми «Дороги Нечерноземья». Загальна щорічна кількість військових будівельників автошляхів перевищувала сто тисяч осіб.
  Ще півтисячі військових частин працювали на звичайних промислових підприємствах, переважно хімічної галузі.
Солдати стройбату на будівництві в Москві, 1991 рік.
  До цього слід додати підсобні військові господарства, спрямовані на забезпечення армії харчами. У 1990 році у міністерстві оборони СССР налічувалось 83 військових совхози, 80 молочних ферм, та ще понад 9 тисяч позаштатних підсобних господарств. Розміри їх діяльності значні: лише окупаційний корпус СССР у Східній Німеччині наприкінці 1990 року годував 44 тисячі свиней (маються на увазі свійські тварини).
  У часи «Перестройки» суспільну думку збурили подробиці існування стройбатів. У 1990 році комуністичний режим пішов на їх скасування. Щоправда, запрацювати ця постанова мала лише в 1992 році, коли вже не стало ані КПСС, ані СССР.
  Використання примусової праці в лавах збройних сил СССР яскраво засвідчує сутність комунізму. Цей режим завжди орієнтувався на рабську працю, яку спочатку здійснювали в’язні концтаборів, трохи згодом – колгоспники та робітники, ще пізніше – військовослужбовці. Попри всі побрехеньки «наукового» комунізму, комуністи всіх країн ніколи не вірили у творчі можливості вільної праці вільних людей.
  Хоча в творах їх ідеологів можна знайти твердження про неефективність рабської праці, вони схоже щиро сподівалися, що побрехеньки про майбутній світ комунізму суттєво вплинуть на трудову мотивацію невільників. Досвід СССР засвідчив повну неспроможність комуністичної ідеології, але схоже, що ще й сьогодні, в світі лишилося багато йолопів симпатиків тих ідей.


Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!

Немає коментарів:

Дописати коментар