Віддзеркалення індоєвропейського культу коня в українській казці «Кобиляча голова»

 

Проект "Чарівний світ. UA". Ілюстрація до казки."Кобиляча голова"

  Наявність в українській народній казці дивного персонажа на ім’я «Кобиляча голова» свідчить про те, що йдеться про обряд жертвопринесення коня. Більше того – його коріння сягає часів існування індоєвропейської спільноти.

Важливі деталі казки

  У родині співіснували дід та баба та їх дочки: дідова (молодша) та бабина. Пригадаємо, що в Україні дідами називали не тільки батькового батька, а й предків узагалі. Отже, на самому початку казки повідомляється, що дія відбувалася в часи далеких предків. В іншому разі йшлося б про чоловіка й жінку.
  Баба ненавиділа дідову дочку настільки, що наказала старому відвести рідну дочку в лісові нетрі, на поталу диким звірам, що старий підніжок і виконав. Мачуха дала падчерці в дорогу вузлик з наїдками.
  У лісі батько і дочка вийшли на стежину, котра привела їх до хатинки. Дівчинка швидко з’ясовує, що замість їжі мачуха насипала у вузлик попіл, а батько швидко полишив дочку напризволяще. Щоправда, аби вона одразу не збагнула батькову ницість, прив’язав на ріг хати колодку, яку гойдав вітер і бив нею в стіну хати. Дівчинка вважала, що батько рубає дрова.
  Через деякий час вона збагнула, що її любий татусь зник. Будь-яка розумна людина збагнула б, чого вартий той «татусь», ще на стадії, коли він погодився відвести власну дочку на поживу диким звірам. Але не героїня казки, яка почала гукати батька.
  На її заклики з’явилася Кобиляча голова. Дівчина вшанувала гостя – пересадила через поріг і розташувала її на печі, і почастувала стравами, котрі виготовила з продуктів знайдених у хаті. Вдячна Кобиляча голова обдарувала дівчину розмаїтими скарбами, й на додачу зробила її красунею, після того як дівчинка влізла в одне вухо голови, й вилізла з іншого.
  Після лісової пригоди дідова дочка вернула домів, і її успіх викликав люту заздрість мачухи. За її наказом старий відвів бабину дочку в заповітну лісову хатинку. При зустрічі з Кобилячою головою дівчина не виявила жодної поштивості, і навіть відмовилася від мандрів у її вухах. За це голова з’їла дівчину, та склала кістки трапези до торби.
  Пес баби сказав, що її дочка загинула. Стара зламала тварині лапи, а потім добила сердешну тварину. Дід, як і належить хлопчику на побігеньках, вирушив до лісу, звідки приніс залишки пасербиці.

Штанко К. Ілюстрація до казки "Кобиляча голова"

  Існують інші варіанти казки, котрі сприяють розумінню її прихованого сенсу. За одним з них, у лісовій хатці жила літня людина, яка вночі залишила обійстя. Згодом дідова дочка наділила його частиною отриманих скарбів. Бабина дочка прийшла в хату на курячих ніжках. Стара людина – жрець, що виконував якийсь обряд, і отримав за це належну винагороду. «Курячі», точніше «курні ніжки», вказують на поховальний характер обряду.
  В іншому варіанті дід залишив доньці трохи хліба, яким вона поділилися з мишкою. При зустрічі з Кобилячою головою дівчина, за мишачою порадою, тричі крутнулася довкола своєї осі, стала маленькою і врятувалася в норці миші. Потім, завдяки тій самій процедурі, вона повернулася до звичного розміру, і за порадою миші, знайшла скарби і золоте яйце, яким кинула в Кобилячу голову. Та обернулася на царенка, з яким дівчина побралася.
  Бабина дочка, померла в дівках, як і її мачуха. Діда молоді забрали до себе. Згідно цієї версії, за допомогою підземних сил («миші»), дівчина виконала чарівний («шаманський») обряд, на що вказує зміна розмірів тіла, завдяки чому стала на рушник з трансформованою Кобилячою головою, тобто конем. За що отримала багато гараздів. Бабина дочка ухилилася від проходження обряду, внаслідок чого лишилася безталанною.
  Ще в одному варіанті, дідова дочка жодним чином не зважила на втечу батька, і заснула в чужій оселі. Коли бабина дочка полізла у вуха Кобилячої голови, звідти вистрибнуло троє парубків, які віддухопелили дівчину батогами. Внаслідок чого знесилена вона померла в лісовій хатинці з голоду, де згодом дід знайшов її кістки. Це ще раз доводить, що обряд стосується як коня (Кобилячої голови), так і смерті – жертвопринесення дівчини.
  В українській культурі обряди пов’язані з конем збереглися від найдавніших часів практично до сьогодення.

Культ коня в Україні

  На Поліссі та Карпатах існував весільний звичай заводити в хату коня, красно прибраного вінками, стрічками, килимами та дзвониками. Традиційне гуцульське весілля супроводжувалося виїздом молодих на конях. В середньовічних джерелах згадується, що в ті часи кінь слугував викупом за наречену, коней прив’язували біля сінника, в котрому відбувалася перша шлюбна ніч молодих. Тобто, культ коня мав виразний еротичний підтекст.
  Слов’янські весільні обряди містили елементи поховальних ритуалів, оскільки вважалося, що дівчина «помирала» для роду батька й матері, аби народитися в новій родині.
  На Поліссі поховальну процесію молодого хлопця супроводжували вершники на конях. До гуцульських поминальних страв входили коні, інколи з вершниками, виліплені з сиру.
  В поховальному обряді давніх українців існував елемент карнавальної культури відомий як «посижіння», який до новітніх часів зберігся в гуцулів. Його згадує Михайло Коцюбинський у «Тінях забутих предків». Звичай містив елементи сміхової культури: чорний гумор, ігри та пародії на відспівування, і мав на меті розрадити родичів померлого, аби вони надмірною журбою не завадили його душі мандрувати до Вирію. Серед інших ігрових персонажів зустрічався «кінь», роль котрого зазвичай грав дотепний чоловік, щоби «було сміху багато». Сміх уособлював надію на відродження та мав убезпечити живих від лихих витівок потойбічного світу.
  На Поділлі для цього навіть використовувався реквізит «кобилка»: прикритий рядном перевернутий кошик з отвором посередині, спереду котрого чіпляли стилізовану кінську голову, а позаду – кінський хвіст. «Вершник» одягав «кобилку» через отвір, і починав розважати оточення.
  Подібний персонаж брав у участь у весільних обрядах українців Карпат. Тільки роль «коня» виконували двоє молодих хлопців, закриті вовняним покривалом: ліжником чи веретою.
  На українському Поділлі та польській Мазовії в колядуванні брав участь «вершник з кобилкою» – персонаж різдвяного дійства, який ходив разом з колядниками. Пригадаємо, що в традиційних віруваннях слов’ян Різдво – свято пов’язане з культом предків та обрядами землеробства. Під час жнив українці залишали на полі кілька колосків, які в’язали в пучок і називали «кобилкою», «козою» або «Велесовою бородою». З першого снопа на полі виготовляли різдвяного Дідуха.

Зображення коня на писанці

  Ще на початку минулого століття в селі Жукань на Чернігівщині існував звичай оздоблювати кінським черепом хвіртку, що вела на город, «щоби все родило», та розташовувати їх на плотах довкола пасіки, аби бджоли добре роїлися. (1; 163).
  На Поліссі в багатьох хатах можна було побачити стилізовані фігурку коників, витесані сокирою, або випиляні пилкою. Господарі обійсть пояснювали, що створені ці дерев’яні скульптури виключно з естетичною метою. (1; 161 – 162). Але їх масове розповсюдження вказує, що це пояснення не більше ніж раціоналізація незрозумілого вже звичаю.
  Магічними властивостями наділяли предмети пов’язані з конем. Підкова і досі вважається оберегом, здатним принести щастя та добробут. Кінські копита використовувалися в народній медицині – димом від їх спалення відганяли пропасницю у людей та хвороби свійської худоби.
  Отже, згідно уявлень традиційної української релігії, обряди з конем пов’язані зі смертю, сексуальністю (весіллям) та ритуалами сприяння землеробству та родючості.
  Кінь міг долати межу між цим і потойбічним світами. Про це свідчать казки, у яких герой вирушає в «тридев’яте царство», тобто до світу мертвих. В шаманських традиціях багатьох народів саме кінь, чи олень, переміщує шамана в світ духів. «Конем» шамани називають свій бубон, або інші реквізити культу, які допомагають здійснювати мандрівку в засвіти.
  Білого коня, в якості посередника між людьми і Богами, балтійські слов’яни використовували в храмі Аркони на острові Руян (наразі – Рюген). Коня підводили до списів, розташованих у три ряди. Якщо кін спотикався на ліву ногу, то вважали лихою ознакою, на праву – сприятливою.
  В Давній Русі-Україні побутував звичай вперше саджати хлопця на коня, після обряду «постригу», який символізував перехід від дитинства до дорослого життя. Приборкання коня демонструвало вправність і силу юнака, та визначало його місце в житті громади.
  Зображення коней зустрічаються на багатьох давньоруських археологічних артефактах: іграшках, ковшах, гребінках, прядках, покрівлях осель, ювелірних прикрасах, вишивках, кераміці тощо.
  Відгомін жертвопринесення коня знаходимо в колядках (3; 90).
  «Угнав Іванко вороне стадо.
Не чорно! Не чорно перо
По коничейку на стайні лежить!
Ой угнав єго на золотий міст.
Став ся мостойко заламовати,
Стало стадейко затоповати.
Став Іванонько та й задумався:
– Ой не так ми жаль ворон-стадейка,
Ох но мені жаль того єдного,
Того єдного коня вороного,
Що храпойками звірейки страшив,
Що очейками звіздойки читав,
Що ушейками гірлойки слухав,
Що копитцями біл камінь лупав,
Що огоняйком сліди замітав,
Що гривойкою все поле вкривав».
  Людські поховання з конем практикувалися в Україні з давніх давен. Залишки одного з найдавніших жертвоприношень коня відкрив археолог Дмитро Телєгін під час розкопок поселення Деріївка, розташованого у сучасній Кіровоградській області. Знайдені артефакти притаманні пізній стадії середньостогівської археологічної культури, кінця IV — початку III тисячоліття до н. е. (7; 57).

Залишки коней в кургані біля Гусятина. Розкопки 2022 р.

  У курганному похованні VII—VI століття до нашої ери, неподалік Гусятина на Тернопільщині, під людським похованням знайшли могилу двох п’ятнадцятилітніх коней зі збруєю. За допомогою радіовуглецевого аналізу кінське поховання датується приблизно XV століттям до нашої ери.
  У скіфському кургані Товста могила (Дніпропетровська область) похована жінка з дитиною. Біля одної з поховальних брам лежало четвірка коней, запряжених у воза. В тому ж похованні, чоловіка скіфа в засвіти супроводжувало шестеро коней, з коштовними прикрасами. Дві тварин загнуздані, решта ні.
  У кургані поблизу села Мала Лепетиха (Херсонщина), похований скіфський воїн, а поруч – його кінь, з головою розташованою в бік власника. Поруч з конем знайшли кілька вуздечок, мабуть щоби померлий міг підкорити собі нових коней на потойбічному пасовиську.

Похорон скіфського царя

  Поховання зі схожим розташуванням витязя та його коня знайшли поблизу велетенського скіфського поселення, яке колись існувало поблизу сучасних сіл Михайлівка та Жаботин (Черкащина).
  Культ коня знаходимо в пам’ятках ямної археологічної культури, по всій території розповсюдження. Пригадаємо, що саме «ямників» вважають предками усіх індоєвропейських народів. Тому не дивно, що ритуали пов’язані з конем, зустрічаються практично в усіх індоєвропейських народів, що вказує на наявність сталої традиції в часи етнічної єдності.

Мовні свідчення

  Коня та методи його приборкуванням знали всі народи, що вийшли з індоєвропейської спільноти. Реконструюється навіть базове слово *h₁éḱus («швидкий») індоєвропейської мови, якими народи, що виникли після розпаду цієї спільноти, почали називати коня: *ʔéḱus (праанатолійська мова), *éśwāˀ (прабалтослов'янська), *ekʷos (протокельтська), *ehwaz (прагерманська), *íkkʷos (праеллінська), *Háćwas (праіндоіранська), *yäkwe (пратохарська), açva (санскрит), лоша (українська), ech (давньоірландська), equus (латина), aihwa (готська), esvas (фракійська), es' (фрігійська) тощо.
  Не менш цікаве реконструйоване індоєвропейське слово *demh₂- — вихідна форма слів зі значенням «приборкувати, приручати», а ще, за версією В’ячеслава Іванова та Тамаза Гамкрелідзе, також «примушувати, ґвалтувати». Порівняйте протокельтське *damnāti (приборкувати, зламати коня), прагерманське *tamaz (приручити), хетське tamāšš- (тиснути, штовхати), санскритське dā́myati (приборкати, заспокоїти), латинське domō (приборкати, вдертися), давньогрецьке δμώή (dmōiḗ = раб-бранець), староірландське damnaid (зв'язати, підкорити) тощо. Зв’язок між цими двома словами помітний в більшості стародавніх ритуалах пов’язаних з конями.

Пралогічне мислення архаїчної людини

  Перше ніж перейти до аналізу старовинних обрядів, слід відзначити, що всі вони відбувалися в часи первісного суспільства, моральні норми котрого в жодному разі не можна оцінювати з точки зору сьогодення. На думку антрополога Люсьєна Леві-Брюля, архаїчній людині притаманне пралогічне мислення, для якого не властиві логіка та рефлексія (самоусвідомлення).
  Мислення архаїчної людини конкретне, і будь яка метафоричність ґрунтується на чуттєвому рівні. Усі явища сприймаються на основі синхронічності, поза часовим виміром, і прив’язані до конкретної ситуації. В речах та явищах людина подібного типу мислення вбачає сакральні та міфічні сенси, нехтує формальною логікою, якою зовсім не володіє, вважає, що більшість подій, в тому числі природних, пов’язані з її спільнотою, світоглядними установками котрої керується кожен її член.

Фюсслі І. Г. Нічний кошмар. 1790 - 1791 р.

  Первісна людина позбавлена індивідуальності, про що свідчать її мовні звороти: «Прудкий Олень бачив», замість – «Я бачив». Її світогляд обумовлений насамперед колективними уявленнями, які панують над особистим досвідом. Для архаїчної людини добробут колективу вищий за особистий.
  Розвій людства еволюціонував від тваринного існування в бік розвитку свідомості та похідної від неї культури. Для наочної ілюстрації принципу, пригадаємо твердження одного з давньокитайських трактатів, присвячених чжень-цзю терапії – стимуляції акупунктурних точок тіла людини. Згідно його, в давнину їх припалювали полиновими цигарками до опіку на тілі, натомість як у наш час точки просто прогрівають. Тобто людство розвивається від тваринної брутальності до елегантної тендітності.
  Врахуємо сказане, аби краще розуміти прадавні індоєвропейські обряди, які можуть видаватися сучасній людині досить дивними, навіть здатними шокувати.

Обряди культу коня в індоєвропейських народів

  Культ коня в індоєвропейських народів часто пов'язаний з богами близнюками: Діоскурами в Елладі, Ашвінами в Індії, Ромулом і Ремом у Римі, Алками в Німеччині, синами Дієваса в Литві, чи першими королями Кенту з «кінськими» іменами братами Хенгістом та Хорсом.

Вортігерн зустрічає Хенгіста та Хорса

  Згідно реконструкції релігійних вірувань давніх індоєвропейців, вони уявляли Бога блискавки воїном-змієборцем верхи на коні, а Бог Сонця мандрував по небу на запряженій конями бойовій колісниці (2; 51).
  В курганних похованнях часто знаходять поруч з померлим чоловіком жінку та коня. Інколи до поховальної жертви входили інші свійські тварини. Після поховання відбувалася тризна. В одному з поховань Катакомбної культури знайшли близько чотирьох десятків кінських голів. Поза сумнівом, кінські голови наділяли магічною здатністю, про що свідчить як згадувана українська казка, так і це поховання людей, культура яких передувала Ямній.

Ілюстрація до казки "Кобиляча голова"

  Індоєвропейські народи здійснювали жертвопринесення в урочисті дні, часто пов’язані з солярними чи землеробськими культами. Часто, за певний час до дійства, жертві давали пожити у власне задоволення, після чого приносили в офіру богам згідно чітко визначеного ритуалу.
  Крім коня в жертву приносили інших свійських тварин чи навіть людей. В переважній більшості відомих випадків обряд здійснював народний провідник (цар чи вождь). У деяких народів відбувався сакральний шлюб людини з твариною, в котрому брали участь цар чи його дружина.
  Усе завершувалося бенкетом, під час якого споживалося жертовне м’ясо. Причащання жертовною кров’ю та плоттю мало на меті долучитися до сакрального світу та отримати надлюдські властивості.

Ашвамедха

  У найбільш докладному вигляді стародавній обряд зберігся в Давній Індії. Ашвамедха (санскр. अश्वमेध, aśvamedhá — «жертвопринесення коня») — вважався одним з головних обрядів, який обґрунтовував законність влади раджі. Деталі обряду збереглися в Яджурведі (Тайтирія-самгіта 7.1 – 5; Ваджасанеї-самгіта 22 — 25), з коментарями у Шатапатха-Брахмані (13.1 — 5) та Рігведі (I: 162—163).
  Для обряду обирали коня віком більше 24 років. Брахмани кропили його водою, розповідали на вухо мантри, та приносили в жертву пса, який ніс покуту за всіх грішників. Після цього коня виводили в напрямку на північний-схід і відпускали на волю. Він міг вільно мандрувати протягом року, в супроводі раджі з дружиною кшатріїв.
  Якщо кінь виходив за межі володінь жертводавця, то всю державу, куди ступив кінь копитом, підкоряли раджі жертводавцю. Усіх, хто намагався стати на заваді мандрам коня, знищували. Паралельно з цим, жерці адхвар’я здійснювали належні ритуали в царській оселі.
  Коли наближалася річниця кінської мандрівки, коня повертали в рідну стайню. На 365 день обряду його, разом з трьома іншими конями, запрягали в позолочену колісницю. Після ритуального очищення водою жертву мастили топленим вершковим маслом та прикрашали голову і хвіст золотими прикрасами, годували жертовним збіжжям.
  Потім коня, буйвола та безрогого цапа в’язали до стовпів біля жертовного вогнища. Різні джерела наводять відмінну чисельність інших жертовних тварин: від 17-ти, прив’язаних безпосередньо до коня, до 609, прикутих до інших ритуальних стовпів.
  Після жертвопринесення коня головна дружина раджі закликала інших царських дружин до милосердя. Після чого вони разом обходили біля тіла жертва, співаючи мантри. Наступної ночі головна дружина імітувала злягання із загиблим конем, що мало сприяти майбутньому народження спадкоємця трону.

Ашвамедха яджна

  «Шатапатха-брахмана» (13.1 — 5) описує як цариця йшла за білу завісу в оточенні слуг, і злягалася з конем примовляючи: «Нехай сильний мужній самець, що вивергає сім’я, вивергне сім’я!». У той час її супровід змагався у виголошенні сороміцьких жартів. Не виключено, що в давніші часи в обряді Ашвамедха яджна, цариця здійснювала відповідні маніпуляції з відрубаним фалосом жертовного коня, котрий потім спалювали.
  Шатапатха-брахмана та зауваження в деяких сутрах пов’язують Ашвамедгу з обрядом Пурушамедха, в якій закладали людину, а не коня. Обидва дійства мали на меті подальше процвітання держави.

  За одною з версій, обряд вимагав добровільної людської жертви з варни брахманів або кшатріїв, яку викуповували в її родини за тисячу корів та 100 коней, а потім, як і коня Ашвамедхи, вільно відпускали на рік, протягом якого він міг займатися чим заманеться, крім сексу. Через рік проводився п’ятиденний ритуал, під час якого людину-жертву душили. На другий день цариця злягалася з жертвою за ритуалом Ашвамедхи, що вказує на зв’язок жертвопринесення коня й людини. За іншою версією обряду кохання відбувалося з живою людиною, після чого її нагороджували та відпускали. (9; 35).
  «Не зовсім зрозуміло, чи відбувалося це жертвопринесення хоч коли-небудь насправді. Воно описується в цілій низці шраута-сутр, але лише в «Санкхаяні» і «Вайтані» жертву пропонують умертвляти. В інших літургійних трактатах говориться, що в останній момент людину відпускають, а замість неї вбивають тварину. Під час Пурушамедхи декламують уславлений космогонічний гімн Пурушасукту (Pігведа X 90). Оскільки жертва ототожнюється з Пурушею-Праджапаті, то, відповідно, жертводавець уподібнюється самому Праджапаті» (11; 203).

Зображення Пуруші на трипільському посуді (за Б. Рибаковим)

  Хоча різні ведійські тексти розходилися стосовно завершення Пурушамедхи людським жертвопринесенням, проте знайдені археологами людські рештки свідчать на користь найбільш трагічного завершення жертвоприношення. До того ж, деякі місця шраута-сутр наводять перелік бажаних жертв яджни, в яких першість залишається за людиною. І тільки потім, по низхідній, згадуються кінь, корова (інколи бик), цап (рідше коза), баран чи вівця. Перелік доповнюється дикими тваринами, серед яких і казкова шарабха.
  У Пуранах відзначалося, що коней приносили в жертву виключно аби пересвідчитися в належному виконанні обряду. Вважалося, що тварина принесена в жертву миттєво відроджувалася в новому тілі.
  Наступного ранку брахмани, для очищення від здійсненого лихослів’я, декламували вірш дадхікра з «Рігведи», і зустрічали головну царську дружину, яка провела ніч із конем. Стих дадхікра використовувався у ведійських ритуалах. Три інші дружини раджі золотими, срібними і мідними голками позначали лінії розтину кінської туші, за якими його розбирали на частини та підсмажували. Належні частини печені з вигуками «Сваха!» пропонували відповідним божествам. Ашвастуті (оспівування коня), наведеними у Рігведі, завершували побажаннями.
  «Нехай бойовий кінь принесе нам чудових корів, чудових коней,
Дитинчат чоловічої статі, а також багатство, що годує всіх!
Нехай Адіті дарує нам безгрішність!
Нехай кінь, супроводжуваний жертовними узливаннями, здобуде нам владу!».
  Частиною жертвопринесення винагороджували брахманів, які здійснили яджну. Отримане на сході віддавали жерцям хотар, а адхвар’ю отримував у винагороду царську доньку та його четверту за рангом дружину.
  Жертвоприношення коня мало очистити жертводавця, яким міг бути виключно раджа, від тягаря вбивств та інших несправедливих дій, вчинених кшатрієм на війні та під час управління державою. Мірча Еліаде вважав, що джерелом обряду слугував індоєвропейський ритуал пошанування Небесного батька, в якому кінь уособлював Космос, а його офіра відтворювала творення світу – ритуал, завдяки котрому жертводавець здійснював перехід від стану смертної людини до безсмертних богів.
  Шатапатха-брахмана наголошує на царській природі обряду, і наполягає, що «Ашвамедха є все», а білий кінь із колісницею уособлює Сонце.
  «Бріхадараньяка-упанішада» описує історію створення світу, в якій смерть («мрітью», порівняйте з українськими «мріти», «мріяти» та «мрець») постає у подобі коня, а Ашвамедха ототожнюється з сонцем.
  «Тоді воно перетворилося на коня (ашва),
Який збільшився в розмірах (ашват),
І став придатний для жертви (медхья);
Саме тому жертвопринесення коня зветься Ашвамедха.
… жерці запропонували освяченого коня,
що належав Праджапаті, як посвяту всім богам.
Воістину, Ашвамедха – сонце, що виблискує і випромінює тепло;
Його тіло – рік. Агні – жертовний вогонь; ці світи – його тіла.
Отже, їх двоє – жертовний вогонь і жертвоприношення коня.
І знову ж таки, вони – одне божество: Смерть».
  Вірогідно земний цар ототожнювався з ведичним царем усіх богів Індрою – царем зоряного неба (небес), богом дощу, грому і блискавки, який дарує дощі і зрошує врожаї. Його ім'я виводять від слів: ind-u (крапля дощу), irā + dāraya (дарує їжу), ind (дужий), idam. + dṛś (всевидячий), indu (осяйний). Отже, деякі з версій походження імені Індри чітко вказують на зв’язок з дощем, що запліднює ниви, та з культом родючості та достатку, який в обряді Ашвамедхи символізує розподіл кінської туші, м’ясом якої раджа пригощав найбільш поважних гостей.
  Для сучасної людини деякі моменти обряду видаються мало гідним царської величі. Мабуть тотожно сприймали це і в пізніші часи, коли акт злуки цариці з конем виконувався суто символічно. У більш ранній версії обряду описаному у Харивамша парві, датованій приблизно трьохсотим роком нашої ери розповідається, як бажання Індри зробило Ашвамедху недійсною, оскільки він поквапився увійти в мертве тіло коня до того, як цариця почала злягатися з ним. Вірогідно відбулося порушення якогось табу (заборони): або цариця взагалі не мала злягатися з мертвим конем, або дозволялося це робити без найменшої пристрасті та хіті. Можливо що на початку «нашої ери» обряд почали засуджувати, і він достеменно не здійснюється в новітній Індії.
  «Брахма-вайварта-пурана» (185.180) повідомляє, що оскільки не залишилося брахманів, що розуміються на тонкощах обряду, Ашвамедха вважається одною з п’яти дій, заборонених у Калі-югу: приносити в жертву коня чи корову, приймати на гостину санньясу, пропонувати м’ясо предкам і зачинати дітей з братовою дружиною.

Уччайхшравас - кінь Бога Індри

  В збірці казок «Катхасаритсагара» створеному Сомадевою на основі індійського епосу та фольклору, відзначається, що Уччайхшравас – цар усіх коней, семиголовий кінь Індри, здатний воскрешати з мертвих. «У цій ролі коня відчувається відгомін дуже давніх уявлень, які знайшли своє уособлення в обряді ашвамедхи, де вбивство коня забезпечує царю відродження, фізичну і духовну енергію, плодючість» (4; 41).
  Ведичні гімни називали Індру Володарем череди та змальовували у вигляді корови чи коня. «Ці самі корови, о люди, вони і є Індрою; до Індри прагну я всім своїм серцем і всім розумом». (Рігведа VI.28.5). Шрі Ауробіндо зазначав, що в Давній Індії корови і коні сприймалися не лише як свійські тварини, але вважалися елементами багатства здобутого шляхом жертвопринесення, символами духовних скарбів (10; 135).

Жовтневий римський кінь

  У жовтневі іди, тобто 15-го жовтня, у Стародавньому Римі приносили жертву богу війни Марсу. Свято знаменувало завершення сезону землеробства і, водночас, закінчення військових компаній, і називалося Жовтневий Кінь. Про нього згадували Плутарх, Полібій, Фест і Павло Диякон.
  Спочатку, на присвяченому богу війни Марсовому Полі в Римі проходили перегони колісниць, запряжених парою коней. По завершенні перегонів запряженого праворуч коня переможця приносили в жертву покровителю Риму, войовничому Марсу, на вівтарному камені в Регії. Відрубана голова Жовтневого Коня слугувала призом у змаганнях між мешканцями Subura (район у Римі) і головної вулиці міста Via Sacra (Священний Шлях), а закривавлений хвіст відносили до храму богині Вести, щоб окропити вівтар зі священним вогнем.
  Традицію жовтневого жертвопринесення дехто пов’язує з історією Троянського Коня. Згідно з міфами, ахейці (греки) тримали в облозі неприступне місто Трою 10 років, після чого пішли на військову хитрість: побудували величезного дерев’яного коня, сховали в його в череві пробоєвий загін і залишили під стінами міста. Самі ж відійшли і стали чекати.

Тієполо Дж. Д. Хода Троянського коня в Трої. 1773 р.

  Троянцям здалося, що ворог остаточно відступив і і можна прийняти Троянського Коня в якості дарунку богів. Дерев’яну фігуру внесли в місто та влаштували бучний бенкет з приводу зняття облоги. Вночі елітні воїни греків вийшли з тулуба дерев’яного коня, відчинили ворота і вчинили в Трої різанину. Велике місто впало.
  Оскільки римляни вважалися нащадками троянців, деякі історики давнини трактували вбивство коня на честь божественного предка римлян, як спокуту за руйнування Трої.

Міфи Давньої Еллади

  З Троянською війною пов’язані і грецькі звичаї жертвопринесення коня. Цар Спарти Тіндарей офірував богам коня з вимогою до всіх учасників обряду, які прагнули руки Єлени пообіцяти, що ніколи не здіймуть зброї проти її чоловіка і в усьому йому сприятимуть і захищатимуть Гелену Прекрасну. Як і в обряді Ашвамедхи, жертвопринесення коня пов’язане з сексуальними (шлюбними) ритуалами.

Шварц К. Викрадення Прозерпіни. 1573 р.

  В іншому міфі розповідається, що під час блукань Деметри в пошуках Персефони, Посейдон спробував переслідувати її. Деметра, аби ухилитися від брата, перетворилася на кобилу, але Посейдон перетворився на коня і запліднив її, від чого народився божественний кінь Аріон. На згадку тої пригоди, греки приносили в жертву білих кобилиць на могилах зґвалтованих молодих жінок, які через те наклали на себе руки.

Скіфський звичай

  За Геродотом скіфи ховали царя разом із задавленою заради цього наложницею. На додачу ховали кухаря, конюха, вісника, коней та різні цінні речі. Розповідь батька історії підтверджується археологічними артефактами розкопок скіфських курганів залізної доби. Хоча в Геродота відсутня згадка про зґвалтування жінки, іншими деталями його розповідь вельми нагадує розповідь Ахмеда ібн Фадлана про поховання знатного руса.

Свідчення Ахмеда ібн Фадлана

  Докладніше про перебіг ритуалу змальованого Фадланом розповідається в статті «Куди мандрував «Летючий корабель»?», ознайомитися з котрою запрошуємо шановних читачів. Тут пригадаємо лише фрагменти розповіді, що нагадують Ашвамедху.
  2. Приготування поховального обряду передбачали пошук дівчини, згодної піти в засвіти разом із померлим. Жінка брала участь в поховальному обряді виключно з власної волі. Але, після добровільної згоди, вона вже не мала жодного шансу змінити подальший перебіг подій. Арабський учений-енциклопедист Аль Масуді зауважував, що для неодружених небіжчиків влаштовували весілля разом із похованням, що ми і спостерігаємо в розповіді ібн Фадлана.
  3. Після погодження померти слідом за чоловіком, жінці надавали для послуг двох дівчат, аби вони піклувалися про неї, і не давали сумувати до кінця фізичного буття.
  7. Розтинали навпіл пса та кидали в човен. Принагідно відзначимо, що під час археологічних розкопок поховання кургану Л-214 в Гньоздові, в землях тимчасово окупованої московитами білоруської Смоленщини, знайшли розрубаний на три частини тулуб пса. Артефакт підтверджує свідчення Ахмеда ібн Фадлана.
  9. Ганяли двох коней, аж поки ті не змилювалися, після чого сікли їх на частини та кидали в човен з померлим. За ними рубали двох биків та курку, які прямували слідом за кінськими тушами.

Семирадський Г. Похорон знатного руса в Булгарі. 1884 р.

  11. Жінку заносили на корабель з померлим. Вона випивали дві чари з вином, під власний спів прощання зі світом та друзями. Після чого прямувала в шатро до небіжчика.
  12. Де з нею злягалися шість чоловіків з оточення померлого.
  13. Після чого відбувалося ритуальне вбивство: двоє чоловіків душили зашморгом добровільну жертву, а літня жінка (жриця?) заколювала її ножем. Чоловіки поза човном гамселили мечами по щитах, вірогідно здійснювали прощальний салют небіжчику та його посмертній нареченій. Порівняйте удари по щитах з витівкою діда з казки «Кобиляча голова»: аби надурити дівчину, старий прив’язав на ріг хати колодку, яку гойдав вітер і бив нею в стіну хати.
  14. Потім оголений найближчий родич небіжчика запалював поховальне багаття. Решта учасників обряду підходили до ватри вічності й кидали туди трохи деревини. Якщо поховальний вогонь вигоряв дощенту, це вважалося гарним знаком, який свідчив, що померлі потрапили у Вирій.
  15. По закінченню кремації над тим місцем насипали курган, на верхівку котрого встановлювали великий дерев’яний стовп, на якому писали ім’я померлого та «короля русів».
  Отже, в давньому руському ритуалі спостерігаємо жертвопринесення жінки, коней, собак та іншої свійської худоби, сакральний шлюб з померлим та реальні сексуальні дії з його нареченою. Обряд пов’язувався з «королем русів».

Кельтські перекази

  Ім’я кельтського володаря Епомедуоса, що панував у землях сучасної Оверні, походить від *ek'wo-medhu- «кінь + мед», що тотожно назві «Ашвамедха» похідному або від *ek'wo-mad-dho- «кінь + напій», або *ek'wo-mey-dho- «кінь + сила».
  Християнський церковний діяч Гіральд Камбрійський (≈1146 — ≈1223) у творі «Ірландська топографія» зверхньо і презирливо змалював язичницькі обряди, а тому можливо вельми перебільшив, коли писав, що в Північному Ульстері всі люди збиралися в одному місці, щоб обрати нового короля. Білу кобилу приводили до натовпу, а потім чоловік, який має стати королем, злягався з нею, після кобилицю приносили в жертву, розрізали на шматки й варили бульйон.

Сонячна колісниця. Бронзова доба, острів Зеланд.

  Після чого король залазив до казану з бульйоном, й оточений народом, випивав бульйон та роздавав натовпу шматки конини. Гіральд стверджував, що за допомогою обряду обранцеві дарували королівську владу і право на володарювання, а сам король зміцнював зв'язок з підданими за допомогою чину, який засвідчував його здатність співчувати та щедрість. Як і в інших прикладах обряд містить жертвопринесення та сексуальний елемент – прилюдне ґвалтування жертви.

Міфи германських народів

  Згідно Тацита, для передбачення майбутнього германці використовували бездоганно білих коней, яких вирощували у священних гаях, що не знали жодної людської експлуатації. Король і жрець запрягали їх у священну колісницю та йшли поруч з ними, витлумачуючи по іржанню й пирханню волю богів.
  Схожий звичай згадує німецький хроніст Адам Бременський, що жив понад тисячу років тому. Шведи чинили щось подібне до наведеного Тацитом, але в дійстві брали участь представники всіх верств населення. Тобто в епоху вікінгів обряд втратив індоєвропейську елітну винятковість. Адам також змалював, як шведи проводили велике жертвоприношення в храмі Упсали, котре включало ритуальне повішання дев'яти самців тварин кожного досяжного виду включно з конями. Вірогідно жертви присвячували Одіну – Богу повішених.
  Єпископ Титмар Мерзебурзький згадував язичницькі дійства датському Лейре, початку X століття. Як і в Упсалі язичники збиралися кожен дев'ятий рік, аби принести жертву з 99 людей, 99 коней, собак і півнів. Схожа жертовна формула прочитується в рунічному написі VI століття на Стентофтенському камені в шведському Блекінгу: «дев'ятьма цапами, дев'ятьма кіньми Хатувульф дав врожайний рік».
  У промовах Високого, Бог Один відзначає, що аби осягнути силу рун, він, приніс у жертву самого себе, для чого 9 діб висів на стовбурі ясеня Іггдрасиль, прибитий до нього власним списом Гугнір.
  Писемна згадка скандинавської саги «Про Хервьор і Хейдріка» стосується сходження на престол останнього язичницького конунга Упсали Блот- Свена. Коли короля Інге I Старшого позбавили корони, його шурин Свен запропонував народу провести ритуал жертвопринесення коня, якщо його оберуть конунгом. Свеї погодилися з його пропозицією і визнали королем Швеції.
  Коня принесеного в жертву розчленували, м'ясо з'їли, а кров'ю обмастили священне дерево. Інге I Старший втік у Гьоталанд. Новий король Свен, останній язичницький король Швеції, прозваний Блот-Свен на честь того, що він погодився продовжувати «блот» – жертвопринесення язичницьким богам, царював три роки.

Арбо П. Н. Хакон Добрий

  Інший приклад скандинавського жертвоприношення коня міститься в «Сазі про Хакона Доброго», наведеного в зведенні саг «Коло Земне». Сага описує святкування Йоля в норвезькому Трюмхеймі в 950-х роках нашої ери. Йоль (Yol, Yule, Yuletide) — давньогерманське свято, пов'язане із зимовим сонцестоянням, близьке до української Коляди.
  Багато тварин тоді принесли в жертву, але особливо відзначаються тільки коні. Жертовне кінське м'ясо викликало серйозну суперечку між народом і християнським конунгом, коли він відмовився їсти його. У сазі йдеться, що кров тварин збирали в чаші, а потім спеціальними жертовними кропилами кропили присутніх. Усе м'ясо приготували для бенкету.
  Король Хакон образив свій народ, коли перехрестив їжу. Задля виправдання, він удав, що здійснив знамення молота Тора, щоб не розлютити підвладних людей. Але конину їсти не схотів, чим обурив підданих.
  Наступного року вони змусили конунга поласувати кінською печінкою, а згідно іншого джерела, погрожували скинути його з трону, якщо він не їстиме конину. Народ наполягав на участі конунга в обряді, особливо в розподілі та споживанні м’яса, бо згідно уявлень індоєвропейських народів, від виконання цього ритуалу залежав загальний добробут.
  Скандинави епохи вікінгів пов'язували кілька богів з жертвоприношеннями на Йоль. Згідно покону, перший тост на йольському бенкеті виголошували за Одіна та майбутні перемоги. Другий тост – за богів родючості Ньйорда та його сина Фрейра, за гарні врожаї і мир. Нарешті тост піднімали за самого конунга.
  Різновид жертвопринесень, скейд (skeid) або хеставіг (hestavíg) – традиція боїв між конями у скандинавів, виникла як частина культу Бога Фрейра, чиєю головною жертовною твариною вважали коня. В сазі про Храфнкеле, головний герой присвячує Фрейеру жеребця гнідої масті, на ім’я Фрейфаксі, який виходив переможцем у всіх скейдах.
  Німецькій і скандинавській міфології відсутні згадки про статеві взаємини з конями. Утім, хроніка XII століття розповідає, що в X столітті єпископ, який начебто бачив усе на власні очі, звинуватили дружину короля англосаксів Едгара в тому, що вона оберталася на кобилицю і гасала разом з кінськими табунами.
  У пряді про Вьольсі, з «Книги з Плаского острова», йдеться як конунг Норвегії Олав син Гаральда приїхав у гості до багатого бонда і виявив, що господарі поклоняються висушеному кінському фалосу (vingull), який називали Völsa (Вьолсі). Знаменно, що від цього не зовсім зрозумілого слова утворена назва Вельсунги (або Вьольсунги) — в скандинавській міфології рід героїв, які походили від бога Одіна. Вони згадуються та оспівуються у «Старшій Едді», «Сазі про Вьольсунгів» та «Пісні про Нібелунгів».

Чоловік з конем. Зображення з поховання кургану Сагохольм,Південна Швеція 

  Залишки коней знаходять у скандинавських похованнях, здійснених як у бронзову добу, так і в часи вікінгів. Поховання в кургані Сагахольм (Швеція) містить плити із зображення людей і коней, на одному з яких чоловік злягається з кобилою. Вважається, що на малюнках зображений ритуал поховання.

Хетські закони і покони

  Для порівняння окремих еротичних складових культу коня в індоєвропейців, подумки перенесемося на територію Малої Азії другого тисячоліття до н. е. Тамтешній індоєвропейський народ хетів воював з використанням бойових колісниць, поклонявся богу кіннотнику Pirua (Пірва), ім’я котрого співзвучне слов'янському Перуну і литовському Перкунасу.
  За хетським звичаєм жертвопринесення коней здійснювали на похоронах царя або цариці. Після спалення померлих, коней убивали, а кінські голови ховали разом з царським прахом.
  У 1906 році німецька експедиція Гуго Вінклера почала археологічні дослідження турецького міста Богазкьой, розташованого на місці столиці хетської держави Хаттусас. Під час розкопок археологи знайшли понад 14 глиняних табличок вкритих клинописом. Згодом з’ясували, що дослідникам пощастило відшукати один з найдавніших державних (царських) архівів. Серед інших цікавих матеріалів там виявили кодекс законів, які стосувалися різних випадків кримінального і цивільного права.
  Для зручності сучасні дослідники поділили старовинні тексти на параграфи. Деякі з них містять покарання для «тяжких злочинів», одним з котрих вважалася зоофілія.

Бойова колісниця хетів

  «§187. Якщо чоловік вчинить гріх із коровою, то це тяжкий злочин, і його слід убити. Його слід привести до царської брами. Цар може звеліти вбити його або ж дарувати йому життя, але він не повинен звертатися до царя.
  §188. Якщо чоловік скоїть гріх із вівцею, то це тяжкий злочин, і його слід убити. Його слід привести до царської брами. Цар може звеліти вбити його або ж дарувати йому життя, але він не повинен звертатися до царя.
  §199. Якщо хтось вчинить гріх зі свинею або собакою, то його слід убити. Його приведуть до воріт палацу і цар може наказати вбити або залишити його живими. Але до царя він не повинен звертатися. Якщо бик схопиться на людину, то бика слід вбити, а людину ні. Одну вівцю слід дати замість неї (тобто зґвалтованої людиною), а її нехай уб'ють. Якщо кнур скочить на людину, покарання немає.
  §200-а. Якщо чоловік вчинить гріх із конем або з мулом, покарання немає. Він не повинен звертатися до царя, і жрець не повинен його приймати (варіант прочитання: «і в жерці не слід його приймати»). Якщо хтось спить із жінкою з рабинь-військовополонених, або з матір'ю її, або з її сестрою, то покарання бути не повинно».
  Отже, давні хети жорстко переслідували зоофілів, але спокійно ставилися до тих, хто мав сексуальний досвід з конями. Єдине покарання для них – заборона ставати жерцями. Вірогідно в цьому віддзеркалилися ритуали варни (стану) воїнів, заборонені для стану жерців.
  Оскільки всі індоєвропейські відтоді зазнали докорінних змін, аби збагнути сутність обрядів жертвопринесення коня звернемося до традиції народів, які здійснювали подібні обряди ще в недалекому минулому. Порівняння цілком обґрунтоване, оскільки всі народи проходять схожі стадії розвитку. Їх подібність обумовлена наявністю архетипів загальнолюдського колективного несвідомого, відрізняється лише конкретне втілення зумовлене часом, простором та особливостями довкілля.

Ведмежі свята народів Сибіру та Далекого Сходу

  Для багатьох народів Сибіру та Далекого Сходу властиві обряди, що містять полювання на ведмедя, білування його туші, споживання його м’яса, з подальшим ритуальним похованням ведмежих кісток. Натомість вуха, ніс, язик та ведмежі статеві органи відрізали для подальшого зберігання.
  Під час ритуального жертвопринесення ведмедя, люди вважали, що вони лише здійснюють побажання звіра, який не боїться смерті, після здійснення обряду воскресає і вертає домів, обтяжений людськими дарунками. Обряд мав на меті засвідчити шанобливе ставлення людей, сприяти розмноженню тварин та вдалому полюванню на них, а також спонукати дорослого звіра прислати наступного року ведмежа замість себе.
  Конкретність пралогічне мислення архаїчної людини пов’язувало зростання чисельності звірів винятково через статевий акт, віддзеркалений в обрядах ведмежого свята через імітацію сексуальних дій. Долгани вдавали злягання з тушею вбитого звіра. Евенки проводили ритуали з ведмежим пенісом. Після згромадження кісток скелету в анатомічній послідовності, чоловіки імітували з ним статевий акт.
  Учені відзначили паралель між святом ведмедя та білухи – китоподібного морського ссавця, під час якого коряцьке жіноцтво рухається в танцювальних ритмах відповідника статевих взаємин, із вигуками: «Шановний гість прийшов». Фалічні обряди, еротичні імпрези, імітація злягання і пошанування статевих органів тварини – свідчення спроби відродити тотемного предка, сакралізації усіх елементів ведмежого культу.
  Архаїчним народам властиве подвійне ставлення до тотему: обожнення та пошанування поєднувалося з ритуальним споживанням. Утім, тотем ніколи не входив до буденного раціону харчування, навпаки, його споживання для набуття відповідних якостей, вимагало здійснення специфічних ритуалів, від наслідування його звуків і рухів до оплакування загиблого. Скорбота завше передувала святу урочистого порушення заборон.
  Святковий чин порушував одноманітність буденного існування і дозволяв людям хоча б краєчком ока зазирнути у світ трансцендентного, в якому не існувало жодних заборон. В тому числі на кровозмішання, право на яке набувало виняткової сакральності. Аби переконатися в цьому, пригадаємо шлюби фараонів Єгипту чи Сапа Інки з рідними сестрами.

Фрагмент ведмежого обряду евенків

  Евенки числили ведмедя молодшим братом матері. Їх міфи містять згадку про шлюб ведмедя з евенкійською дівчиною. Ведмідь, який умикнув собі дружину, зустрівся з її братом, стріла котрого смертельно поранила звіра. Поранений зізнався вбивці, що доводиться йому зятем, тому залишає винятково за ним право білувати його тушу та ховати.
  Легенда народу уде розповідає, як конаючий ведмідь наказав людській дружині не спати на ведмежій шкірі, берегти кісточку його статевого члена, котра успадковувалася нащадками жіночої лінії.
  Міфи айнів і нівхів зображують статевий акт поблизу роздвоєного дерева, що перетворив викрадену жінку на ведмедицю. Народженого нею ведмежа впіймали для виконання обрядів ведмежого свята.
  З наведених прикладів випливає, що тотемний звір ототожнювався усім народом, котрий мав його за близького родича, взаємини з яким містили відповідні правила.

Підсумуємо

  У часи індоєвропейської спільноти обряди з конем мали продемонструвати приборкання могутньої тварини, аби утвердити легітимність влади. Вірогідно, найбільшим проявом могутності вважалася здатність вождя повністю заволодіти конем, у тому числі і в сексуальному плані. Цей чин міг містити смертельну небезпеку.
  У світлі цього обряду смерть князя Олега Віщого від власного коня набуває нового змісту – можливо він з чимось не впорався, або порушив обряд близький до Ашвамедхи.

Князь Олег біля кісток коня. Мініатюра Радзивіллівського літопису

  Сакральний шлюб засвідчував перемогу людини, остаточно затверджену актом жертвопринесення та поїдання тварини, яку вважали пов’язаною з богами. Не виключено, що кінь вважався тотемом давніх індоєвропейців. Бо в казках кінь часто демонструє якості тотема, і водночас виступає в ролі тотемного помічника (дає чарівний предмет, служить перевізником), маскою коня користується й учасник обряду посвячення («кобиляча голова»).
  У більшості народів заборонялося завдавати хоч якусь шкоду тотемним істотам. Водночас спостерігається звичай використання тотемних звірів задля ритуального жертвопринесення та споживання. Оскільки тотем уявлявся досконалою істотою, то його поїдання мало на меті передати споживачу всі чесноти жертовної тварини.
  Ритуал мав містити всі ознаки сакрального дійства, аби не образити тотемного предка. Навпаки, цей акт символізував єдність колишніх, теперішніх і прийдешніх поколінь.
  Люди споживали лише тілесну оболонку тотемної тварини, натомість як її душа приносила всім померлим предкам гарну новину, що про них пам’ятають, і вшановують пам’ять у щорічному обряді жертвопринесення.
  В Давній Індії відбулися зміни ідеї сакрального шлюбу з конем, з розділенням функцій між раджею та його дружиною. У германських та слов’янських народів сексуальна складова відбувалася між людьми, і головний наголос робився на жертвопринесенні.
  З часом ритуал жертвопринесення набув карнавальних елементів, які допомагали людині долати страхи та все ними породжене. «Карнавал» давав право на обмежене в часі і просторі порушення соціальної ієрархії, з метою вирватися з буденності в трансцендентність. З особливою наявністю явище карнавалізації можна спостерігати в образі «кобилки», яка супроводжувала найважливіші події життя давніх українців.

Бог Перун на колісниці

  В українській казці «Кобиляча голова» заховалося чимало елементів первісного обряду жертвопринесення коня: дівчина, яку приносили в жертву = дідова і бабина дочки в лісі; жертвопринесення коня = Кобиляча голова; сакральний шлюб з конем = пошанування Кобилячої голови; привілеї, які отримувала людина, що погодилася принести себе в жертву = дарунки отримані дідовою дочкою; жертвопринесення інших жертовних тварин = загибель бабиного пса; принесення в жертву людини = смерть бабиної дочки; та ще декілька подій казки, які помітить кожний уважний читач.
  Подробиці обрядів давніх європейців пов’язаних з культом коня здатні шокувати тендітні душі їх сучасних нащадків. Але пригадаємо, що процеси еволюції не зупиняються ані на хвильку. Людство розвивається від тваринної брутальності в бік розвиненої свідомості. «Людина — це линва, напнута між звіром і надлюдиною, — линва над прірвою. Небезпечно ступати на линву, небезпечно йти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху здригнутися й зупинитись. Велич людини в тому, що вона міст, а не мета, і любити людину можна тільки за те, що вона — перехід і загибель» (5; 6 – 7).

Використана література

  1. Антропологія українського міфу: Тотемічні міфи. У 3 т. – Т. 2 / Зібрав та упоряд. В. Войтович. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2006.

  2. Бессонова С. Религиозные представления скифов. – К.: Наукова думка, 1983.
  3. Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. К.: Дніпро, 1988.
  4. Кузьмина Е. Е. Распространение коневодства и культа коня у ираноязычных племён Средней Азии и других народов старого света // Средняя Азия в древности и средневековье: история и культура / Под ред. Б. Г. Гафурова, Б. А. Литвинского. — М.: Наука, 1977.
   5. Ніцше Ф. Так казав Заратустра; Жадання влади / Пер. з нім. А. Онишка, П. Таращука. — К.: Основи, Дніпро, 1993.
  6. Пастух Н. Тваринна образно-символічна система українського фольклору// Мандрівець. – 2000. – № 3 – 4.
  7. Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К.: 1994.
  8. Пономаренко В. Еволюція хтонічного образу в українському фольклорі/ Автореф. дисертації канд. філол. наук. – К.: 1999.
  9. Тюлина Е. Гаруда-пурана. Человек и мир: Пер. с санскрита, исслед., коммент. — М.: Восточная литература, 2003.
  10. Шри Ауробиндо. Собрание сочинений. Том 2. Тайна Веды. — СПб.: Aдити, 2004.
  11. Элиаде Мирча. История веры и религиозных идей. Том 1. — М.: Критерион, 2001.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!