Микола Рябовіл – провідник української Кубані

 

Герб Кубанської Народної Республіки

  Світ знає про універсальні таланти «Титанів Відродження». Кубанський українець Микола Рябовіл виявився особистістю не менше обдарованою. Його таланти проявилися в різних царинах, та на жаль, він жив під ярмом царату і в часи «червоного» та «білого» московського терору, що стало на заваді повному розкриттю величезного творчого потенціалу.

Становлення

 

Микола Рябовіл

  Микола Рябовіл народився 29 (17) грудня 1883 року в станиці Дінській на Кубані. Первісток у родині, в якій згодом з’явилося на світ ще дванадцять дітей.

  Батько Степан пропрацював понад 35 років станичним писарем, дід Микола тривалий час займав посаду станичного отамана.

  Батькам вдалося прищепи Миколі цікавість до пізнання світу. Він багато читав, виявив здатність навчати інших: ще у 5 класі Катеринодарської військової реальної школи почав підробляти репетиторством, а по закінченню школи рік вчителював у рідній станиці. Крім цього, Микола організував народний театр. За відсутності телебачення та радіо, театр слугував потужним засобом народної просвіти.

  На початку XX століття на Кубані поширюються ідеї українського національно-культурного відродження. Микола Рябовіл працював на цій ниві з визначними діячами Катеринодарського осередку Революційної української партії «Чорноморської вільної громади»: поетами Миколою Вороним і Володимиром Самійленком, організатором українського життя на Кубані Степаном Ерастовим, Симоном Петлюрою, письменниками Пилипом Капельгородським та Прокопом Понятенко.

Степан Ерастов

  У 1905 році Рябовіл переїхав до Києва, навчатися в Політехнічному інституті. За пару місяців царська адміністрація, через активні антиурядові виступи студентів, закрила заклад.  Микола повернувся до Катеринодару, де майже рік працював журналістом часопису «Зоря».

  1906 року праця Київської Політехніки відновилася, і Рябовіл повернувся до бурхливого студентського життя. Микола очолив Громаду українців Київського Політехнічного інституту та Всеукраїнську економічну комісію, брав участь у роботі низки громадських установ. Через брак коштів покинув інститут, і 1907 року повернутися на Кубань.

  Саме в цей час, його батько створив позичковий кооператив, і Микола долучився до справи, виявивши неабиякий хист у фінансовій царині. Уже 1909 року Рябовіл організував будівництво Кубансько-Чорноморської залізниці, і став одним з її директорів. Це справжнє визнання непересічного таланту Миколи Рябовола – отримати відповідальну керівну посаду в 28 років, попри відсутність повної вищої освіти і без участі високих покровителів.

  Микола проявляв творчий потенціал активної натури в інших царинах українського життя. Попри величезну ділову і громадську зайнятість знаходив час, щоб опанувати гру на бандурі – у 1913 році відкрилася кобзарська школа в Катеринодарі, учнем котрої він став.  

  Задля того, щоб оцінити діяльність Рябовола на посаді директора залізниці, пригадаємо лише один епізод. 1912 року він разом з іншим директором полковником Орєховим, влаштував у Лондоні випуск облігацій Кубансько-Чорноморської залізниці. Внаслідок успішної ділової операції Рябоволу й Орєхову нарахували комісійні в розмірі 160 тисяч рублів (в наш час = понад 15 мільйонів доларів США). Обидва директори відмовилися від винагороди й передали всі гроші на розвиток Кубанської залізниці.

  Того ж року Микола створив і очолив Кубанський союз установ дрібного кредиту, згодом став на чолі Кубанського кооперативного союзу. На початку минулого століття кооперативні організації часто виконували роль спонсорів для різних громадських організацій. Цю традицію, продовжили,  аж до нашого часу,  кредитні спілки української діаспори в США, Канаді та інших країнах.

  На початку Першої світової війни Рябовіл залишив посаду директора Кубансько-чорноморської залізниці, 1915 року його забрали на службу до царської армії.

  Після лютневої революції, в травні 1917 року, Микола полишив службу у війську, і повернувся з окупованої московством Фінляндії в рідний край.

Микола Рябовіл у цивільному вбранні

  Незабаром він очолив Кубанський обласний продовольчий комітет, що займався постачанням кавказької армії «демократичної Росії» (подібний епітет Московії справжній оксюморон, щось на кшталт «чорного сонця» чи «гарячої криги»).

Кубанська Народна Республіка

  Восени того ж року Рябовола обрали головою Кубанської військової ради. Про настрої та наміри свідчить промова виголошена 24 вересня на засіданні Ради.

   «Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду… Царі робили все, щоб вибити з наших голів, із наших душ пам’ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері (голоси з місць: «Не діждали б, не діждали б!») . Так, не діждали б цього ніколи! Хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли б… Та минула лиха година… прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорить уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів. Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб, ні авантюрники всяких марок, ні спасителі вітчизни від волі… Не звернуть, бо нам із ними не по дорозі». (Збережено мову оригіналу. Текст цитується по книзі:  Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. Мюнхен: 1968. — С. 24 – 25).

Прапор Кубанської Народної Республіки. Малиновий колір символізує чорноморців – нащадків запорозького козацтва, синій – лінійців з Дону, зелений – корінне населення Кубані – черкесів.

  Рябовіл завзято розпочав розбудовувати рідний край. У вересні 1917 Кубань проголосили республікою «Кубанський край», для чого прийняли відповідні закони. Вищою законодавчою владою в краї стала Законодавча рада, виконавчою – військовий отаман (фактично – президент республіки) та Кубанський крайовий уряд (кабінет міністрів). У листопаді того ж року головою кубанської Законодавчої ради обрали Миколу Рябовола.

  Після проголошення в Україні IV Універсалу Центральної Ради, Законодавча рада Кубані 28 січня 1918 року робить схожий крок – проголошує створення Кубанської Народної Республіки, щоправда у складі Російської Федерації. Варто пам’ятати, що до складу Ради входили не тільки нащадки запорожців, але й переселенці з Дону (лінійне козацтво – лінійці), корінне населення Кубані («горяни»: черкеси, ногайці та інші) та переселенці з інших частин Російської імперії («іногородні»).  Тому проукраїнські ініціативи Рябовола та його однодумців (Ерастова, Бича, Бардіжа та інших) наштовхувалися на спротив московських шовіністів, що призводило до компромісних рішень.

  30 грудня 1917 року з’їзд представників Чорноморської губернії ухвалив рішення про приєднання до України. 28 січня наступного року Законодавча Рада проголосила створення незалежної Кубанської Народної Республіки. 16 лютого, завдяки зусиллям Луки Бича та Кіндрата Бадріжа, Законодавча Рада прийняла рішення про возз’єднання України і Кубані у федеративну державу.

  В ті дні на Кубань посунула більшовицька навала, яку підтримала частина місцевого населення. Ані військовий отаман лінійний козак Олександр Філімонов, ані провідники Законодавчої Ради не змогли оперативно організувати відсіч московсько-більшовицьким окупантам. Рада прийняла рішення виїхати з Кубані, щоб готуватися до боротьби з комунізмом.   

  При цьому провідники Кубанської Республіки, цілком справедливо розраховували, що більшовицька окупація спричинить масовий спротив козацтва.

  Досить швидко, логіка подій змусила українських кубанців об’єднати сили із Добровольчою армією Лавра Корнілова, на умовах: кубанські козаки беруть участь у Крижаному поході добровольців, під гарантію генерала Корнілова скликати Крайову раду після звільнення Кубані.

  Корнілов загинув 31 березня 1918 року, замість нього командування перейняв генерал Антон Денікін – відвертий московський шовініст. Між кубанськими українцями та білими московськими генералами виникли гострі суперечки, які з часом обернулися на відверте протистояння. Добровольча армія зазнала поразки і відступила на Дон, що знаходився під німецьким пануванням.

  За цих обставин кубанці звернулися за допомогою до України. 28 травня за рішенням Кубанської Законодавчої Ради до Києва прибула делегація на чолі з Миколою Рябоволом. Гетьман України Павло Скоропадський прихильно поставився до ідеї створення федеративної Держави України та Кубані. Україна зобов’язувалася надати кубанцям зброю, а також надіслати, для допомоги в боротьбі з московським комунізмом, дивізію на чолі з генералом Натієвим.

Делегація Кубанської Народної Республіки на Версальській мирній конференції. Стоять: Микола Рябовіл та Гнат Білий, сидить – перший голова Кубанського уряду Лука Бич. 1919 р.

  У червні на Дон прибула зброя і боєприпаси з України. Все привласнила Добровольча армія.

  Біле московство скористалося з відсутності Рябовола, поспіхом скликало нараду в Новочеркаську, на якій проголосили спілку Кубані та Добровольчої армії. Денікінці зірвали висадку українського десанту дивізії генерала Натієва на Кубань.

  Натомість Денікін розпочав другий похід Добровольчої армії на Кубань. На той час більшість його армії (до 90 %)  складали козаки, а не білі московські офіцери. Слід віддати належне вправності Денікіна та його оточення – їм удалося перехопити управління козацькими частинами як Усевеликого Війська Донського, так і Кубанської Народної Республіки.

  Московська спритність спричинила справжню катастрофу: незабаром денікінці відштовхнули від себе козаків, білий рух зазнав краху. Денікін утік закордон, де в часи Другої світової війни виступив на підтримку Сталіна та СССР – найкривавішого режиму XX століття. «Дай дурню кришталевий х.., і якщо він його не розіб’є, то руки пошкодить точно» – це народне прислів’я влучно характеризує як діяльність Денікіна, так і всього московства загалом.

  Спочатку Добровольчу армію зустрічали на Кубані як визволителів від жахіть червоного терору. Та біле московство виявилося не ліпше за червоне – вони так само розпочали репресії, реквізиції та контрибуції. На заміну більшовицькому «Реввоєнсовєту» прийшло «Особоє совєщаніє» Денікіна.

Вбивство Миколи Рябовола

  У цій ситуації Микола Рябовіл закликав своїх прибічників у Законодавчій Раді брати ситуацію у власні руки кубанців, та відсторонити московських зайд. Розуміючи, що для московства головний аргумент полеміки – вбивство опонента, кубанці використали чудовий тактичний хід.

  Рябовіл з однодумцями оголосили себе прихильника федеративної Росії, утвореної на засадах демократії та вільного вибору поневолених Москвою народів. Рябовіл та його товариші: Кузьма Безкровний, Султан Шахим-Гирей, Василь Іванис та багато інших, підготували спільну  конференцію козацтва Кубані та Тереку.

  Денікінці добре розуміли, яким буде вибір будь-якого поневоленого народу, якщо надати йому право вільно висловити свою думку. За таких обставин в складі «Росії» залишиться хіба-що Москва з околицями, тобто Московія швидко повернеться до розмірів держави Івана Калити.

  Оскільки жодних переконливих економічних, а тим більше культурних чи політичних, аргументів денікінська зграя не мала, вона вдалася до випробуваного часом засобу московства – терору.

  Конференція Кубані та Тереку розпочалася 13 червня 1919 року. Микола Рябовіл відверто висловив ідею про створення федерації держав України, Кубані, Дону, Тереку та Грузії, засудив білий терор та московський шовінізм денікінців.

Вбитий денікінцями голова Законодавчої Ради Кубані Микола Рябовіл. 13 червня 1919 р.

  Прихильники «единой-неделимой» розуміли, що переконливих для козаків аргументів вони не мають. Тому вдалися до брутального злочину. 

  За кілька днів до конференції, Рябовіл сказав друзям, що москвини його вб’ють найближчим часом. Розумній людині не так уже й важко зрозуміти логіку дій примітивних істот.

   В ніч з 13 на 14 червня 1919 року, Микола Рябовіл повертався до номеру в готелі «Палас-Отель». Там його вже чекали троє військовиків з натягнутими на лоба кашкетами та піднятими мало не до маківки комірами кітелів. Коли вони побачили провідника української Кубані, швидко пролунали постріли, три істоти похапцем скочили до автомобіля, що стояв напоготові поблизу готелю, і не вмикаючи фари, швидко зникли в темряві.

  Вбивство Миколи Рябовола вразило більшість кубанських козаків. Багато організацій висловили протест проти денікінського свавілля, а пересічні козаки почали полишати лави Добровольчої армії. Народ склав думу на загибель Миколи Рябовола.

Дума на смерть Миколи Рябовола

Наслідки підступного вбивства

  Вбивць голови Законодавчої Ради Кубані не знайшли. Та й хто б наважився кинути виклик денікінській контррозвідці, що люттю не поступалася більшовицький ЧК?

  Дуже швидко розчаровані кубанці залишили лави Добровольчої армії, яка виявилася для українства та козацтва такою імперіалістичною, як і «коммунистические пролетарские интернационалисты».

  Антон Денікін і надалі провадив терор проти української Кубані, через що, швидко втратив підтримку козацтва, і незабаром утік світ за очі. Через кілька років, перебуваючи в еміграції, він висловив підтримку комуністичному режиму, з яким буцімто бився років за двадцять до того. Денікін знехтував визвольною боротьбою всіх, хто повстав проти комуністичних людожерів, і підтримав Сталіна. Ватник завжди залишається ватником. Винятків не існує. Ніколи і ніде.

  Тому жодному з поневолених Москвою народів не варто розраховувати на підтримку «не таких русских». Біле московство не краще за червоне, нємцови та навальні нічим не ліпші за Сталіна чи Путіна. Це головний урок трагічної долі Миколи Рябовола. Пам’ятаємо про це!

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!