субота, 7 квітня 2018 р.

Російська народна культура – витвір ХІХ століття


Російська народна культура – витвір ХІХ століття

 
В. Перов. Сільська хресна хода на Паску. 1861 р.
  Навіть поверхневе ознайомлення з народною культурою Московії, дозволяє переконатися, що до ХІХ століття такої культури фактично не існувало. Вона була створена «згори», фахівцями певних галузей. Імена цих творців відомі. На жаль, невеличка стаття не може вмістити всі символи «русского мира», а точніше «російського стилю» сформованого в позаминулому столітті, тому розглянемо лише деякі, найвідоміші.
  Як кажуть самі московити: «Встречают по одежке». Тому розпочнемо огляд із вбрання.

Національний костюм

  
Невідомий художник ХVІІІ ст. Портрет Катерини ІІ в російському костюмі.
  Формування вбрання, яке видається за одвічно російське, і яке бачимо в кінострічках Роу та Птушко, або в танцюристів ансамблю «Березка» походять від часів Катерини ІІ та Миколи І.
  Катерина ІІ, насправді Софія Фредерика Августа Ангальт-Цербстська, у повсякденному житті носила сукні європейського крою, але на парадних портретах, аби підкреслити свою «посконность истинно русского человека», її зображували в сарафані та кокошнику.
  Кокошник – одяг фіно-угорських народів. А сарафан, потрапив на Москву, завдяки Орді, з Ірану.  У перекладі з фарсі (іранської мови) «сарафан» – «одягнений повністю». Це був чоловічий одяг, і до Петра І сарафани носили чоловіки: цар та бояри, а простий люд сарафани міг носити хіба-що уві сні.
  Офіційно «народне» вбрання московіта було затверджено 27 лютого 1834 року указом його імператорської величності Миколи І «Описание дамских нарядов для приезда в торжественные дни к высочайшему двору» (Опис дамського вбрання для приїзду в урочисті дні до найвищого двору).  Цим указом встановлювалися фасони сукні, колір у відповідності до «Табелі про ранги», обов’язковий кокошник з фатою, і довгі сережки «під старовину».
Кадр із кінострічки О. Роу "Морозко". 1964 р. Яскравий зразок московського національного вбрання створеного Катериною ІІ та Миколою І. 
  Насправді, єдиного народного вбрання Московії не існувало ніколи. Одяг мешканців різних «великороських» губерній істотно відрізнявся, що було зумовлено тим, який саме фіно-угорський народ було асимільовано в цьому регіоні. До речі лапті (личаки) практично не зустрічаються в слов’ян, проте дуже поширені серед фіно-угорських народів.
Ф. Паулі. Народи Росії. 1862 р. Великороси різних губерній: Ярославль, Владімір, Нижній Новгород,Рязань, Орел, Тамбов.
 
Ф. Паулі. Народи Росії. 1862 р. Великороси різних губерній: Псков, Твер, Смоленськ, Калуга, Тула.
  Варто пригадати, що до творення національного костюму, в часи Миколи І, долучилися слов’янофіли. Особливим шиком це панство вважало носіння мурмолок – високих шапок з парчі чи атласу, оздоблених хутром. Олександр Герцен згадував (
Былое и думы. Ч. 4. Гл.ХХХ). «По всей России, кроме славянофилов, никто не носит мурмолок. А К. Аксаков оделся так национально, что народ на улице принимал его за персианина, как рассказывал, шутя, Чаадаев».
  Дивацтво Аксакова, вдягатися у вбрання, яке зараз є символом «русского мира», згадують і інші сучасники. «Константин Аксаков наделал в Москве большого шуму, появясь в смазаных сапогах, красной рубахе и мурмолке». (Панаев И. И. Литературные воспоминания. М., 1950. - с. 164).
  Таким чином, московський національний костюм створювався за імператорськими указами, а також ентузіастами. У виконанні останніх це виглядало досить кумедно, і породжувало силу-силенну кпинів.
Імператор російський Микола ІІ одягнений в "російському стилі" (на голові — мурмолка) на святкуванні трьохсотліття династії  Романових. 1913 р. 

Балалайка і гармошка

 
П. Заболотський. Хлопчик з балалайкою. 1835 р.
  До кінця ХІХ століття балалайка мала зовсім інший вигляд, і дуже нагадувала собою дутар чи домру: закруглений корпус і довгий гриф з двома чи трьома струнами. Навіть сама назва інструменту має тюркське походження, і є похідним від «бала» – дитина. (Чудинов А. Н.  Словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка. СПб., 1894. - с. 142. Михельсон А. Д. Объяснение 25000 иностранных слов, вошедших в употребление в русский язык, с означением их корней. М., 1865).
Домбра Таттімбета (Тәттімбеттің домбырасы) — казахська домбра західного типу 

  Балалайку у сучасному вигляді було створено в 1883 році групою майстрів: В. Андреєвим, В. Івановим, С. Налимовим, Ф. Пасербським та іншими. Пасербський запатентував цей винахід на своїй історичній батьківщині – у Німеччині, а не на Московщині.
Калмички грають на домбрах
  З Німеччини походить й інший народний інструмент Московії: гармоніка. ЇЇ винайшов Крістіан Фредерік Людвіг Бушман  наприкінці двадцятих років ХІХ століття. Щоправда він не запатентував свій винахід, що дає змогу іншим сумніватися в його праві першовідкривача. Наприклад, Альфред Мірек, стверджував. що гармошку винайшов чех Франтішек Киршнек, під час свого перебування у Петербурзі в 1783 році.
  Отже найвідоміші народні музичні інструменти Московщини створені фахівцям в ХІХ столітті.

«Водка» (горілка)

  В 1975 році на міжнародній конференції у Варшаві Польща виступила з заявою про те, що Wódka була винайдена у Речі Посполитій. Одним із побіжних наслідків конференції стала книга Вільяма Похльобкіна «История водки» (1978 рік).
  Згідно тверджень автора книг кулінарних рецептів Похльбкіна до нього звернувся міністр зовнішньої торгівлі СССР М. Патолічев, з пропозицією обґрунтувати московський пріоритет у винаході цього напою. За словами Похльбкіна, його «История водки» була настільки переконливою, що дала змогу СССР виграти Міжнародний арбітражний суд у 1982 році.
Автор книжок кулінарної тематики Вільям Похльобкін.
  Кумедність ситуації полягає в тому, що не було жодного розгляду справи про горілку в Міжнародному арбітражному суді не в 1982 році, не трохи раніше чи пізніше. Більше того, Керівник юридичної служби «Союзплодімпорт»   Б. Сеглін заявив, що ніхто не замовляв у Похльбкіна книгу про горілку. (Б. Родионов. Правда и ложь о русской водке. Антипохлебкин. М.: 2011).
Слід відзначити, що Похльбкін не навів жодних документальних підтверджень, що горілку (водку) винайшли на Московщині «не пізніше 1478 року». Натомість існують численні документи, що підтверджують право винаходу хмільного напою за Річчю Посполитою.
  Наведемо лише одну цитату з твору Михалона Литвина «Про звичаї татар, литовців та московитів» (цитується по   Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. — М., 1994. - с.77-78). Книга була написана в 1548 – 1551 роках послом Великого князівства Литовського у Кримському ханстві, і вперше оприлюднена в 1615 р.
  «Московити (Moscі), татари і турки, хоча і володіють землями, що родять виноград, однак вина не п’ють, але, продаючи християнам, одержують за нього кошти на ведення війни. Вони переконані, що сповнюють волю божу, якщо яким-небудь способом винищують християнську кров... У Московії (Moscovia) же ніде немає шинків. Тому якщо в якого-небудь голови родини знайдуть лише краплю вина, то весь його будинок розоряють, майно вилучають, родину і його сусідів по селу б’ють, а його самого прирікають на довічне ув’язнення. Із сусідами обходяться так суворо, оскільки [вважається, що] вони заражені цим спілкуванням і [є] спільниками страшного злочину». 
  Наведений факт сповідування московством ісламу підтверджується яскравими ілюстраціями з книги іншого автора ХVI століття – Сигізмунда Герберштейна «Нотатки про Московію» видану в 1576 р.
Московський боярин зустрічає європейського посла. С. Герберштейн "Нотатки про Московію", 1576 р.

  Отже, винахід горілки (водки) пов’язаний з руськими землями, і повна назва держави-винахідника: Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтіське. На Московщині винайти цей п’янкий напій не могли, в силу релігійних заборон.
  Заради справедливості варто відзначити, що в новітні часи, алкоголізм дійсно дуже поширився на теренах Московщини, але вживають там не стільки «водку», як сурогати. Найпопулярнішим алкогольним напоєм є «Бояришник», або, як її з любов’ю звуть тамтешні мешканці — «Бояра».
Парфумер. Московська версія.

Матрьошка

  Матрьошку вважають таким же символом Московії, як і балалайку. І мабуть недаремно: вони увійшли в московську національну культуру практично одночасно – наприкінці ХІХ століття.
  Автор – професійний художник, один із творців художнього напрямку «русский стиль» Сергій Мілютін. В 90-ті роки ХІХ століття, дружина московського підприємця Сави Мамонтова, привезла з острова Хонсю (Японія) японського бога щастя Фукураму, виготовленого у вигляді іграшки Дарума, тобто фігурки, в яку вкладається, одна в одну, ще декілька.
Матрьошка з чорним півнем
 
  Мілютін розробив ескізи, по яких ляльковий майстер В. Звьоздочкін виготовив матрьошку. Іграшка складалася з восьми фігурок, першою з яких була дівчинка з чорним півнем, яка отримала розповсюджене на Московщині ім’я «Матрьоша»  (Мотря). Згодом майстерня «Детское воспитание» (дитяче виховання) налагодила масове виробництво «народної» іграшки.

Гжельська порцеляна

  Село Гжель, як центр  виробництва кераміки, відоме з часів перших Романових. В тій   місцевості було розмаїття глини, придатної для виробництва глечиків та цегли. При цьому глиняні вироби Гжелі практично нічим не вирізнялися від схожих товарів, створених будь-де на Московщині.
  Тільки на початку ХІХ століття поблизу Гжеля було знайдено білу порцелянову глину. Десь у районі 1804 року, брати Кулікови створили там порцеляновий завод. При цьому технології вони запозичили, попрацювавши на заводі німецького підприємця Отто в селі Перово. Тобто гжельська порцеляна – жодним чином не московська технологія.
Гжельський порцеляновий самовар ХХ ст.
  Уже в середині ХІХ століття керамічне виробництво у Гжелі та околицях повністю занепадає. І тільки з середини ХХ століття тут «відновлюється», а фактично створюється наново, великий центр виготовлення кераміки. Зрозуміло, що імена новітніх дизайнерів виробів Гжелю не становлять жодної таємниці.
   І знов у пошуках московської народної культури не вдається вийти далі, ніж у ХІХ століття.

Вологодське мереживо («кружево»)

  Виникло в першій чверті ХІХ століття. Місцеві поміщики наслідуючи західні моди, почали створювати у себе майстерні з плетіння мережива. За право винаходу мережива сперечаються ще з часів середньовіччя, Італія і Фландрія, а аж ніяк не Москва чи Вологда.
Вологодське мереживо на поштовій марці 2011 р. 
  Одну з найперших фабрик тонкого «вологодського» мереживоплетіння було створено поміщицею Засецькою у власному маєтку в селі Ковиріно (поблизу Вологди) наприкінці 20-х років ХІХ ст.
  І знов, як і з Гжеллю, ми бачимо західні технології засвоєні на Московщині не раніше ХІХ століття.
***
  Найвідоміші символи московської народної культури («російського стилю») не сягають далі часів Катерини ІІ, тобто другої половини ХVІІІ століття. Раніше цього часу ми знаходимо народні культури пов’язані з фіно-уграми та тюрками (Ордою).  При чому, деякі джерела вказують, що ще в ХVІ столітті Московія була мусульманською країною. Дійсно, кажуть: «Найбільшою і ретельно охоронюваною таємницею Московії є її реальна історія»!
Найбільшою і ретельно охоронюваною таємницею Московії є її реальна історія


Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!
UA-111590527-1