Російська народна культура – витвір ХІХ століття

 

В. Перов. Сільська хресна хода на Паску. 1861 р.

  Навіть поверхневе ознайомлення з народною культурою Московії, дозволяє переконатися, що до ХІХ століття такої культури фактично не існувало. Її створили «згори» фахівці певних галузей, імена яких відомі. На жаль, невеличка стаття не може вмістити всі символи «русского мира», а точніше «російського стилю» сформованого в позаминулому столітті, тому розглянемо лише деякі, найвідоміші.

  Як кажуть московити: «Встречают по одежке». Розпочнемо огляд із вбрання.

Національний костюм

  

Невідомий художник ХVІІІ ст. Портрет Катерини ІІ в російському костюмі.

  Формування вбрання, яке видається за одвічно російське, яке бачимо в кінострічках Роу та Птушко, або в танцюристів ансамблю «Березка» походять від часів Єкатерини ІІ і Ніколая І.

  Єкатерина ІІ, насправді Софія Фредерика Августа Ангальт-Цербстська, у повсякденному житті носила сукні європейського крою, але на парадних портретах, аби підкреслити «посконность истинно русского человека», її зображували в сарафані та кокошнику.

  Кокошник – одяг фіно-угорських народів. А сарафан, потрапив на Москву, завдяки Орді, з Ірану. У перекладі з фарсі (іранської мови) «сарафан» – «одягнений повністю». Це чоловічий одяг, і до Петра І сарафани носили чоловіки: цар та бояри, а прості селяни та міщани сарафан могли носити хіба-що уві сні.

  Офіційно «народне» вбрання московита затверджено 27 лютого 1834 року указом його імператорської величності Ніколая І «Описание дамских нарядов для приезда в торжественные дни к высочайшему двору» (Опис дамського вбрання для приїзду в урочисті дні до найвищого двору).  Указом встановлювалися фасони сукні, колір у відповідності до «Табелі про ранги», обов’язковий кокошник з фатою, і довгі сережки «під старовину».

Кадр із кінострічки О. Роу "Морозко". 1964 р. Яскравий зразок московського національного вбрання створеного Єкатериною ІІ та Ніколаєм І. 

  Насправді, єдиного народного вбрання Московії не існувало ніколи. Одяг мешканців різних «великороських» губерній істотно відрізнявся, що зумовлювалось тим, який саме фіно-угорський народ асимілювали в цьому регіоні. До речі, лапті (личаки) практично не зустрічаються в слов’ян, проте дуже поширені серед фіно-угорських народів.

Ф. Паулі. Народи Росії. 1862 р. Великороси різних губерній: Ярославль, Владимір, Нижній Новгород, Рязань, Орел, Тамбов.

 

Ф. Паулі. Народи Росії. 1862 р. Великороси різних губерній: Псков, Твер, Смоленськ, Калуга, Тула.

  До творення національного костюму, в часи Ніколая І, долучилися слов’янофіли. Особливим шиком це панство вважало носіння мурмолок – високих шапок з парчі чи атласу, оздоблених хутром. Олександр Герцен згадував (Былое и думы. Ч. 4. Гл. ХХХ). «По всей России, кроме славянофилов, никто не носит мурмолок. А К. Аксаков оделся так национально, что народ на улице принимал его за персианина, как рассказывал, шутя, Чаадаев».

  Дивацтво Аксакова, вдягатися у вбрання, яке зараз символізує «русский мир», згадують й інші сучасники. «Константин Аксаков наделал в Москве большого шуму, появясь в смазанных сапогах, красной рубахе и мурмолке». (Панаев И. И. Литературные воспоминания. М., 1950. – С. 164).

  Таким чином, московський національний костюм створювався за імператорськими указами, а також ентузіастами. У виконанні останніх це виглядало досить кумедно, і породжувало силу-силенну кпинів.

Імператор російський Ніколай ІІ одягнений в "російському стилі" (на голові — мурмолка) на святкуванні трьохсотліття династії  Романових. 1913 р. 

Балалайка і гармошка

 

П. Заболотський. Хлопчик з балалайкою. 1835 р.

  До кінця ХІХ століття балалайка виглядала інакше, і дуже нагадувала дутар чи домру: закруглений корпус і довгий гриф з двома чи трьома струнами. Навіть сама назва інструменту тюркського походження, і походить від «бала» – дитина. (Чудинов А. Н. Словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка. СПб., 1894. – С. 142. Михельсон А. Д. Объяснение 25000 иностранных слов, вошедших в употребление в русский язык, с означением их корней. М., 1865).

Домбра Таттімбета (Тәттімбеттің домбырасы) — казахська домбра західного типу 

  Балалайку у сучасному вигляді створила в 1883 році група майстрів: В. Андреєв, В. Іванов, С. Налимов, Ф. Пасербський та інші. Пасербський запатентував винахід на своїй історичній батьківщині – у Німеччині, а не на Московщині.

Калмички грають на домбрах

  З Німеччини походить й інший народний інструмент Московії: гармоніка. ЇЇ винайшов Крістіан Фредерік Людвіг Бушман  наприкінці двадцятих років ХІХ століття. Щоправда він не запатентував винахід, що дало змогу іншим сумніватися в його праві першовідкривача. Наприклад, Альфред Мірек, стверджував. що гармошку винайшов чех Франтішек Киршнек, під час перебування в Петербурзі в 1783 році.

  Отже найвідоміші народні музичні інструменти Московщини створені фахівцям в ХІХ столітті.

«Водка» (горілка)

  В 1975 році на міжнародній конференції у Варшаві Польща виступила з заявою про те, що Wódku винайшли в Речі Посполитій. Одним із побіжних наслідків конференції стала книга Вільяма Похльобкіна «История водки» (1978 рік).

  Згідно тверджень автора книг кулінарних рецептів, до нього звернувся міністр зовнішньої торгівлі СССР М. Патолічев, з пропозицією обґрунтувати московський пріоритет у винаході хмільного напою. За словами Похльбкіна, його «История водки» виявилася настільки переконливою, що дала змогу СССР виграти Міжнародний арбітражний суд у 1982 році.

Автор книжок кулінарної тематики Вільям Похльобкін.

  Кумедність ситуації полягає в тому, що не було жодного розгляду справи про горілку в Міжнародному арбітражному суді ні в 1982 році, ні раніше, ні пізніше. Більше того, керівник юридичної служби «Союзплодімпорт» Б. Сеглін заявив, що ніхто не замовляв Похльбкіну книгу про горілку. (Б. Родионов. Правда и ложь о русской водке. Антипохлебкин. М.: 2011).

  Слід відзначити, що Похльбкін не навів жодних документальних підтверджень, що горілку (водку) винайшли на Московщині «не пізніше 1478 року». Натомість існують численні документи, що підтверджують право винаходу хмільного напою за Річчю Посполитою.
Наведемо лише одну цитату з твору Михалона Литвина «Про звичаї татар, литовців та московитів» (цитується по Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. — М., 1994. – С. 77 – 78). Книга написана в 1548 – 1551 роках послом Великого князівства Литовського в Кримському ханстві, вперше оприлюднена в 1615 році.

  «Московити (Moscі), татари і турки, хоча і володіють землями, що родять виноград, однак вина не п’ють, але, продаючи християнам, одержують за нього кошти на ведення війни. Вони переконані, що сповнюють волю божу, якщо яким-небудь способом винищують християнську кров... У Московії (Moscovia) же ніде немає шинків. Тому якщо в якого-небудь голови родини знайдуть лише краплю вина, то весь його будинок розоряють, майно вилучають, родину і його сусідів по селу б’ють, а його самого прирікають на довічне ув’язнення. Із сусідами обходяться так суворо, оскільки [вважається, що] вони заражені цим спілкуванням і [є] спільниками страшного злочину». 

  Наведений факт сповідування московством ісламу підтверджується яскравими ілюстраціями з книги іншого автора ХVI століття – Сигізмунда Герберштейна «Нотатки про Московію» видану 1576 року.

Московський боярин зустрічає європейського посла. С. Герберштейн "Нотатки про Московію", 1576 р.

  Отже, винахід горілки (водки) пов’язаний з руськими землями, і повна назва держави-винахідника: Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтіське. На Московщині винайти цей п’янкий напій не могли, в силу релігійних заборон.

  Заради справедливості варто відзначити, що в новітні часи, алкоголізм дійсно дуже поширився на теренах Московщини, але вживають там не стільки «водку», як сурогати.

  Найпопулярніший алкогольний напій зветься «Бояришник», або, як її з любов’ю іменують тамтешні мешканці — «Бояра».

Матрьошка

  Матрьошку вважають таким же символом Московії, як і балалайку. І мабуть недаремно: вони увійшли в московську національну культуру практично одночасно – наприкінці ХІХ століття.

  Автор – професійний художник, один із творців художнього напрямку «русский стиль» Сергій Мілютін. В 90-ті роки ХІХ століття дружина московського підприємця Сави Мамонтова привезла з острова Хонсю (Японія) японського бога щастя Фукураму, виготовленого у вигляді іграшки Дарума, тобто декілька фігурок, які вкладаються одна в одну.

Матрьошка з чорним півнем

   Мілютін розробив ескізи, по яких ляльковий майстер В. Звьоздочкін виготовив матрьошку. Іграшка складалася з восьми фігурок, перша (зовнішня) лялька тримала чорного півня. Вона й отримала розповсюджене на Московщині ім’я «Матрьоша». Згодом майстерня «Детское воспитание» налагодила масове виробництво «народної» іграшки.

Гжельська порцеляна

  Село Гжель, як центр  виробництва кераміки, відоме з часів перших Романових. Місцевість уславилася розмаїттям глини придатної для виробництва глечиків та цегли. При цьому глиняні вироби Гжелі практично нічим не вирізнялися від схожих товарів, створених будь-де на Московщині.

  Тільки на початку ХІХ століття поблизу Гжеля знайшли білу порцелянову глину. 1804 року брати Кулікови створили там порцеляновий завод. При цьому технології запозичили на заводі німецького підприємця Отто в селі Перово, де Кулікови працювали певний час. Тобто гжельська порцеляна – жодним чином не московська технологія.

Гжельський порцеляновий самовар ХХ ст.

  У середині ХІХ століття керамічне виробництво в Гжелі та околицях повністю занепало. І тільки з середини ХХ століття тут «відновили», а фактично створили наново, великий центр виготовлення кераміки. Зрозуміло, що імена новітніх дизайнерів виробів Гжелю не становлять жодної таємниці.

   І знов, у пошуках московської народної культури не вдається вийти далі, ніж у ХІХ століття.

Вологодське мереживо («кружево»)

  Виникло в першій чверті ХІХ століття. Місцеві поміщики наслідуючи західні моди, почали створювати майстерні з плетіння мережива. За право винаходу мережива сперечаються, ще з часів середньовіччя, Італія і Фландрія, а аж ніяк не Москва чи Вологда.

Вологодське мереживо на поштовій марці 2011 р. 

  Одну з найперших фабрик тонкого «вологодського» мереживоплетіння створила поміщиця Засецька у власному маєтку в селі Ковиріно (поблизу Вологди) наприкінці 20-х років ХІХ ст.

  Як і в Гжелі, ми бачимо західні технології засвоєні на Московщині не раніше ХІХ століття.

***

  Найвідоміші символи московської народної культури («російського стилю») не сягають далі часів Катерини ІІ, тобто другої половини ХVІІІ століття. Раніше цього часу ми знаходимо народні культури пов’язані з фіно-уграми та тюрками (Ордою).  При чому, деякі джерела вказують, що в ХVІ столітті Московія сповідувала іслам. Дійсно, кажуть: «Найбільшою і ретельно охоронюваною таємницею Московії є її реальна історія»!

Найбільшою і ретельно охоронюваною таємницею Московії є її реальна історія

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!