Київська козаччина 1855 року

Стихійні виступи селян Київської губернії в 1855 році засвідчили, що нащадки українських козаків, яких царат обернув на кріпаків, ніколи не полишали мрії відновити козачий устрій, і своїми діями прискорили скасування кріпацтва.

Київщина 1840 —1850-х років

За кількістю населення Київщина тих часів посідала чільне місце в Україні, а в Російській імперії поступалася лише Курській та Московській губерніям. За переписом 1845 року тут мешкало 1 704 661 осіб, що становило 38 душ на квадратну версту. Більшість населення (64,3 %) становили кріпаки, питома вага яких серед усього селянства регіону складала 82,9 %.
3,5 тисячі поміщиків володіли більшістю ґрунтів придатних для сільського господарства. Панщину, для задоволення потреб жменьки польських та московських паничів, відробляли понад мільйон селян. Панщина в краї становила не менше трьох днів на тиждень, не залежно від статі селянина.
Крім цього селяни повинні були сплачувати оброк поміщику та всі державні податки, з доходів від земельної ділянки, яка не перевищувала трьох десятин на одного члена родини. Існує думка, що становище українських селян в Московському царстві та Російській імперії було навіть гіршим, ніж за часів Руїни. (Ор. Левицкій. О положеніи крестьянъ Юго-Зап. Края въ 2-ой четверта XIX ст. Киевская Старина, 1906. – С. 233).
Родючі українські землі та досить значні селянські земельні наділи дозволяли більшості селян не злидарювати. Але поміщицький визиск та кріпацька неволя постійно підживлювало невдоволення у козацьких нащадків, в більшості яких якщо ні діди, то прадіди народилися вільними людьми.
Крім того, заможні селяни мріяли про особисту волю, збільшення території своїх господарств та можливість вільного продажу виробленої сільгосппродукції. Селяни середняки також прагнули вільно порядкувати власними господарствами, не відволікаючись на волю поміщика та панщину. Незаможники потребували можливості вільного заробітчанства.
Казенні селяни, як і мешканці військових поселень, на відміну від кріпаків, яких поміщики могли продавати чи програвати в карти, не вважалися чиєюсь власністю. Але вони також мусили відробляти за надані земельні наділи щось на кшталт панщини, і виконувати інші повинності.
Селяни голосували проти кріпацтва «ногами». Зафіксовано чимало випадків, коли у пошуках кращої долі залишали свої обійстя не тільки окремі селяни, а й усе населення сіл чи навіть поміщицьких маєтків. Збереглися свідчення, як селяни стверджували, що можуть облаштувати суспільне життя без царя, і здатні самостійно обрати собі короля чи отамана.

Домінік П'єр де ля Фліз. Селяни Київської губернії. Етнографічні описи селян Київської губернії, 1854 р.

У краю, де лише кілька десятиліть тому гуляли гайдамаки, а літні люди не забули, як під час війни з Наполеоном царат, на нетривалий час, зробив українських кріпаків козаками, достатньо було лише невеличкого приводу, аби збудити в українців нові сподівання повернути втрачену волю.
Царат не забарився, аби надати українцям Київщини таку нагоду. Нею стала агресивна імперіалістична політика московського самодержавства, яка налаштувала проти Російської імперії коаліцію держав, і спричинила війну, відому в історії як Східна, або Кримська.

Царські маніфести

З початком війни царат звернувся до підданих із закликами «защитить Царя и Отечество»: сенатський указ 3 квітня 1854 р. про морське «ополченіе», маніфест від 14 грудня того ж року із зверненням до «народа российского», маніфест 29 січня 1855 року про «всеобщее ополченіе».
Останнє звернення містило, зокрема, наступні рядки: «Буде нужно, Мы всѣ, Царь и подданные, повторяя слова Имп. Александра произнесенныя имъ въ подобную нынѣшней годину искушенія, съ желѣзомъ въ рукахъ, съ крестомъ въ сердцѣ станемъ передъ рядами враговъ на защиту драгоцѣннѣйшаго въ мірѣ блага: безопасности и чести Отечества».
Багато хто з українців Київщини сприйняв слова «съ желѣзомъ върукахъ, съ крестомъ въ сердцѣ станемъ передъ рядами враговъ», як намір царату відновити козаччину, як це було під час війни з Наполеоном у 1812 році. Між селянами ширилися чутки, що всі хто протягом певного часу запишеться в козаки («ополченіе»), отримає сподівану волю. Начебто відповідний наказ уже вийшов, але його приховують поміщики та підкуплені ними православні попи.
Підозру про підступну змову дворян та священників посилювало те, що на Київщині, Поділлі та Волині «ополченіе» не формували, бо на ці регіони ліг величезний тягар забезпечення царського війська, що воювало на Дунаї.
Селянство врахувало особливості московської системи влади, коли «жалует царь, да не жалует псарь», і вирішило взяти ініціативу у власні руки.

Козацький реєстр

У селі Попрака Васильківського повіту священик Михайло Вишинський зачитав селянам царський маніфест від 29 січня. Чоловіки місцевої громади запевнили панотця про свою готовість стати до лав «ополченія» «съ желѣзомъ въ рукахъ, съ крестомъ въ сердцѣ».
Священик повідомив про цю подію генерал-губернатора листом, а громадськість – статтею в «Кіевскихъ Губернскихъ Вѣдомостяхъ» ч. 422, 1855 року. Коли селяни Поправки довідалися про цей допис панотця, то вирішили, що він вніс їх усіх до козацького реєстру.
Чутки про подію поширилися краєм мов вогонь сухим степом. Одна за одною селянські громади Київщини зверталися до священиків, аби ті внесли їх у козацькі списки. Як не дивно, але в відомі випадки, коли священики чи дячки вносили селян у якісь списки. Хтось робив це під тиском громади, хтось намагаючись заробити, коли стягував із записаних «мито».
Навіть у селах, де подібні «реєстри» не складалися, селяни відмовлялися виконувати державні роботи та відробляти панщину, створювали органи місцевого самоврядування з обраним проводом – сільські громади.
Паралельно з цими подіями, селяни продовжували пошук маніфесту, який переводив їх з кріпаків у козаки. Наприкінці березня 1855 року в Канівському повіті зафіксовані випадки побиття селянами місцевих попів, за те, що вони приховували «правильний Маніфест».

Журка Ю. Козаки в полі.

Слід відзначити, що хоча комусь із священиків і нам’яли боки, але не відомо жодного випадку коли б вони зазнали біль-менш серйозних ушкоджень, не кажучи вже про вбивства. Родини священників взагалі не зазнали будь-якої шкоди.
За весь час заворушень не зафіксовано випадків грабунків поміщиків, їх маєтків, чи замаху на майно духівництва. Селяни вважали, що їм потрібна воля, тому поводилися виважено, утримуючись від кримінальних злочинів.
Українське селянство прагнуло повернутися в козацький стан, але зовсім не мало бажання воювати за царя. Документи тих часів повідомляють, що селяни всіляко ухилялися від рекрутчини чи реквізиції на користь царської армії.

«Добра не ждіть, не ждіть сподіваної волі!»

Прагнення селян здобути волю, не на жарт занепокоїло поміщиків. До органів окупаційної царської адміністрації посипалися заяви польських та московських дворян, зі скаргами на селян, які відмовлялися відробляти панщину. Під загрозою опинився весь світ «российской культуры» рабовласників на кшталт Карамзіна чи Пушкіна.
До них долучалися скарги родин постраждалого православного духівництва, які безперешкодно залишила свої оселі заради того, аби звинуватити селян у бунті.
Перебіг Кримської війни виявився невдалим для царату: коаліція ліквідувала Чорноморський флот і заблокувала всі московські порти. Попри те, що захист Севастополю потребував значних військових ресурсів, царат тримав чимало військових частин по всій Україні. Невдовзі ці підрозділи почали викорінювати «Київську козаччину».
У більшості сіл усе обійшлося побиттям різками провідників «заворушень». Але в кількох місцях карателі наштовхнулися на спротив.
У селі Бикова Гребля Васильківського повіту московство влаштувало масове покарання селян різками. Громада Бикової Греблі та довколишніх сіл вирішили звільнити всіх затриманих. Командир батальйону карателів наказав відкрити вогонь по громаді, яка налічувала не менше тисячі осіб. Після першого залпу люди розбіглися. Про втрати існують суперечливі спогади очевидців: за різними оцінками загинуло не менше п’яти осіб, семеро отримали важкі поранення.
Не менше ніж пів тисячі селян затримали трохи згодом, та добряче відшмагали різками. Серед катованих опинилося понад пів сотні жінок.
Події в селі Березна Сквирського повіту виявилися ще більш кривавими. Біля місцевої церкви зібралося більше трьох тисячі селян, які відмовлялися залишати майдан, допоки їм не дадуть «справжній маніфест». Напруга зростала: дві перші солдатські лави вистрілили над головами селян. У відповідь полетіли дрючки та каміння.
Наступний залп прийшовся по людях. І знов відсутня якась офіційна статистика жертв карального загону. За самими мінімальними оцінками на місці загинуло 20 осіб, ще 40 отримали поранення. Через нетривалий час від завданих травм померло десять поранених. Ще 15 осіб потонуло, під час втечі в річці Рось.

Тишковець К., Карпушевський М. Антикріпосницьке повстання 1855 року на Корсунщині

У місті Корсунь протистояння війська і селян дійшло до відвертої сутички. 9 квітня 1855 року для забезпечення військових потреб, військовики почали вимагати від селян довколишніх сіл вози та харчі. Місцеве населення відмовилося віддавати своє добро, зав’язалася бійка селян з кийками проти солдат з рушницями. Військовики розігнали селян виключно прикладами рушниць, без застосування куль та багнетів. 15 осіб затримали.
Наступного дня понад чотири тисячі чоловік пришли до Корсуня з рішучими намірами та кийками руках. Спочатку все обходилося на рівні лайки та суперечок, поки хтось не кинув сокиру в унтер-офіцера Сидорова та розкраяв йому череп.
Солдати відкрили вогонь по скупченню людей. Не менше 13 осіб загинуло на місці, ще 27 отримали важкі поранення, хоча існують повідомлення про двадцятьох загиблих, і сотню поранених. Потім почалися арешти та покарання різками.
Для більшої частин прихильників Київської козаччини в буремних повітах, покарання обмежилися побиттям різками. Найбільш активних після екзекуції засудили на кілька років ув’язнення в арештантських ротах, на каторгу або заслання до Сибіру.

Домінік П'єр де ля Фліз. Селянський похорон. Етнографічні описи селян Київської губернії, 1854 р.

Показово, що в більшості випадків організаторами акцій громадського спротиву виявилися заможні селяни. Саме їх найбільше не влаштовувала кріпацька залежність та неможливість подальшого економічного та культурного розвитку. На відміну від казочок «наукового комунізму», рушіями суспільних змін виступили заможні господарі, яких пізніше московські більшовики назвуть «кулаками».

Хоча рух Київської козаччини виник і розгортався стихійно, сільські громади продемонстрували високу здатність організувати селян на боротьбу проти соціального визиску, на основі прагнення поновити козацькі вольності та особисту свободу. Заворушення українського селянства виявилися одним з чинників, що спонукав царат скасувати кріпацтво.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!