«Посконный русский» самовар  

Стожаров В. Біля самовару.

  Московство вважає самовар одним з національних символів Росії, такими же як балалайка, матрьошка чи кокошник. Кумедність ситуації придає не тільки те, що самовар доволі пізно з’явився на Московщині, але ніколи не користувався там суттєвою популярністю.

Пригоди самовара

  У московських землях існувала декілька назв ідентичних «самовару»: «самогрей» (В’ятка), «самокипец» (Курськ), «самогар» (Ярославль). Існує татарська назва «снабар» (чайник) для приладу з тотожною функцією. Вона може виявитися ниттю Аріадни, спроможною вивести з таємничого лабіринту на слід справжнього походження самовару.

Кустодієв Б. Купчиха за чаєм. 1918 р.

  Ще первісні племена для приготування їжі використовували принцип близький до самовару. У посуд виготовлений з неопаленої глини, чи навіть природному заглиблені величезного каменю, наливали воду, яку нагрівали зануренням у неї розпеченого на багатті каміння. Підігріта вода використовувалася для подальшої кулінарної обробки продуктів.
  Через деякий час виникла ідея підігрівати посуд ззовні. Така інновація стала можливою з удосконаленням посуду: випалюванням кераміки, виготовленням металічного посуду.
  Нові матеріали уможливили приготування їжі на відкритому вогні, але мали один істотний недолік. При використанні багаття в помешканні утворювалося багато диму та кіптяви. Подолання цієї проблеми збагатило людство удосконаленням домашнього вогнища, виникнення різноманітних печей. Функціонування яких вимагало значних ресурсів пального.
  Якийсь геніальній людині спало на думку знов сумістити джерело тепла і резервуар для приготування їжі в одній ємності, але відокремити їх один від одного.
  Так з’явився перший самовар. Його виникнення жодним чином не пов’язано з Московією. Набагато раніше відповідні прилади використовувалися в Давньому Римі та Давньому Китаї.

Аутепса

  Римська аутепса являла собою глечик розділений навпіл перегородкою. В одне відділення закладалося розжарене вугілля, в інше – рідина для розігрівання чи приготування їжі. У спекотну пору аутепсу використовували для охолодження напоїв – замість жару застосовувалися шматочки криги.

Давньоримська authepsa

  На Московщині побутують перекази, що самовари в Московію завіз цар Пьотр І з Голландії, разом з тютюном, флотом та іншими європейськими ноу-хау. Ця версія не витримує перевірки.

Хвоґво

  Відсутні будь-які свідчення стосовно використання в тогочасній Європі подібних приладів. Не використовували їх тоді і на Московії. Перше задокументоване згадування самовару на Росії датується 7 лютим 1740 року. Того дня митниця конфіскувала в уславлених промисловців Демидових «самовар медный, лужёный, весом 16 фунтов, заводской собственной работы».

Богданов-Бєльский Н. Нові господарі (чаювання). 1913 р.

  Урал, де Демидови розгорнули діяльність, ніколи не був батьківщиною московитів. Зроду-віку там мешкали фінно-угри та тюрки. Прилад, чи його ідею, Демидови, точніше їх робітники, запозичили в татар, які мали для нього автентичну назву «снабар» (чайник). Тюрки, в свою чергу, познайомилися зі снабарами в країні з якою мали численні контакти – в Китаї.
  Задовго до першої згадки на Московії, прилад подібний до самовару існував у Китаї, батьківщині чаю, для споживання якого на Московщині й використовували самовари.
  Щоправда, китайський «хвоґво» використовувався для приготування гарячих блюд на кшталт юшки чи локшини. Прилад з металу чи порцеляни являв собою глибоку чашу, в її піддонні розміщувалося розжарене вугілля, горіння якого підтримували за допомогою піддувала (попільника, зольника) та труби.

中国火锅 － китайський хвоґво

  До речі, наприкінці 18 століття на Московщині виготовлялися самовари з трьома відділеннями: для вугілля, для їжі та для окропу.
  Вірогідно, тюркські народи, які мали давні сталі взаємини з Китаєм, познайомилися з чудовою та економною ідею термічної обробки їжі. Вони вдосконалили прилад, використали нову технологію, яка дозволяла збільшити час дії пального в снабарі (самоварі).

Чобіт

  Йдеться про використання чобота, за допомогою якого роздмухували вугілля в самоварі, тобто застосовувався принцип ковальських міхів для посилення процесів горіння. Використання в якості міха чобота могло виникнути лише у народів з розповсюдженим шкіряним взуттям із довгою халявою.
  Що виключає московитів та фіно-угорські народи, в яких ще в середині 20 століття лапті (личаки) не вийшли з ужитку.

Нестеренко В. Конфетки бараночки. 1997 р.

  Підказку дає «Повість временних (зі староболгарської — «минулих») літ» Лаврентіївського списку. В якій читаємо, що в літо 6493 (985) Добриня радить князю Володимиру Святому облишити завоювання Волзької Булгарії, бо: «Съглѧдахъ колодникъ, ѡже суть вси в сапозѣх. Симъ дани намъ не даӕти, поидемъ искатъ лапотниковъ». («Поглянув на колодників, вони всі в чоботях. Ці данини нам не даватимуть, підемо шукати лапотників»).
  Отже, для тюркських народів шкіряні чоботи пересічне повсякденне взуття. Яке, одного дня, невідома винахідлива людина використала в якості міха для снабару. Винахід прижився та поширився в державі, яка народилася з лона Золотої Орди.

Самовар

  Друга документальна згадка про самовар на Московщині датується 1778 роком. Тоді, брати Іван і Назар Лісіцини виготовили самовар, який використали в харчовому закладі свого батька Федора, в місті Тула на вулиці Штиковой, що на Заріччі.

Нагорнов В. Ярмарок

  Саме ця родина й популяризувала прилад. На початку 19 століття на їх фабриці працювало 26 осіб, при капіталовкладенні в 3 тисячі рублів, що давало 50% доходів. У подальшому фабрика Лісіциних зажила собі слави величезним розмаїттям форм та дизайну самоварів.
  Не менше за родину Лісіциних, популяризації самоварів на Росії сприяв німець з Пруссії Рейндгольд Ердман Тейле. У сорокових роках 19 століття він оселився в Тулі, де створив фабрику, одним з основних виробів якої були самовари та деталі для їх комплектування.
  На фабриці працювало півсотні осіб. У 70 – 80-х роках 19 століття вона стала одним з найбільших виробників самоварів у Російській імперії. Саме на ті часи припадає популярність побутового застосування самоварів.

Корзухін А. Недільний день. 1884 р.

  Утім, слово «популярність» можна використати лише до окремих верств населення «посконной» Московії.
  У європейській частині імперії: Україні, Білорусі, Балтії, Польщі, Молдові цей прилад не користувався жодним попитом.
  Більше того, він не мав популярності серед московського селянства, міщан та більшості дворянства. Визнання цей прилад знайшов серед парафіяльного духівництва Московського патріархату та провінціальних поміщиків, які своїм прикладом зробили популярними самовари серед заможних селян (куркулів).

Пєров В. Чаювання у Митищах. 1862 р.

  Але й серед цих суспільних верств привабливість самоварів зійшла нанівець з розповсюдженням керогазів. Тільки в Москві, ще на початку 1970-х років майже в кожному мікрорайоні діяли «станции кипятка», де кожен охочий міг отримати безкоштовну порцію окропу з самовару. Мабуть, було важко розпрощатися з атрибутом «московської народної культури», створеної в 19 столітті.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!