Викрадення Андрія Войнаровського

Мигура І. Гравюра на честь Андрія Войнаровського. 1702 рік

У наш час, скандали пов’язані зі злочинами спецслужб Москви за кордоном, стали мало не повсякденним явищем. Мало хто згадує, що ця злочинна діяльність – багатовікова. Одними з перших жертв закордонних спецоперацій московських спецслужб стали українці, зокрема Андрій Войнаровський – небіж гетьмана Івана Мазепи.

Вуйко і сестринець

Андрій Войнаровський – син рідної сестри Івана Мазепи – Олександри, яка вийшла заміж за маршалка сеймику Київського воєводства, київського земського суддю Яна Войнаровського. Рід Войнаровських гербу Стрем’я отримав назву від дідичної (успадкованої від дідів-прадідів) маєтності Войнарів у Київському повіті.
До цього славетного роду належала Марта, у заміжжі Немирич, – мати видатного українського дипломата, соратника Івана Виговського, автора Гадяцького договору Юрія Немирича.
Гетьман Іван Мазепа вельми прихильно ставився до сестринця Андрія, більше того, планував передати йому булаву і пов’язану з нею владу. Небіж не підводив вуйка – один з найбільш довірених осіб гетьмана, здатний виконувати найделікатніші завдання провідника Гетьманщини.
Андрій Войнаровський здобув ґрунтовну європейську освіту, навчався і в славетній Києво-Могилянській академії, і в університетах Німеччини.
Гетьман-вуйко мало не зробив племінника зятем царського фаворита, а після Прутського походу – одного з реальних правителів Московського царства – Александра Меншикова. На заваді задуму стали владні амбіції «світлішого князя» Московії.
У 1701 році Андрій Войнаровський отримав звання осавула Війська Запорозького – помічника кошового отамана, тобто одну з найважливіших посад у козацькій ієрархії. Це звання лишалося за Андрієм до викрадення московською агентурою в 1716 році.
Це не єдине військове звання небожа Мазепи. Шведський король Карл XII надав Войнаровському чин гвардійського полковника, а король Речі Посполитої Станіслав Лещинський зробив його коронним воєводою.
Племінник старого гетьмана був одним з небагатьох утаємничених у стратегічні плани вуйка. Моніторинг Войнаровським руху військ Меншикова спонукав Мазепу діяти швидко і рішуче, задля здійснення союзу з королем Швеції.
Мужність виявлена сестринцем Мазепи в боях під Веприком та Гадячем отримали високу оцінку від короля Карла XII – людини виняткової хоробрості та військової доблесті.
Андрій Войнаровський не полишав вуйка до останньої миті життя сивого гетьмана. Після смерті дядька, Андрій успадкував не тільки його величезні статки, але й прагнення визволити Україну з під московської кормиги.

У боротьбі за волю України

Після похорону Мазепи, Андрій Войнаровський не зазіхав на гетьманську булаву, вирішив обмежитися лише майновою спадщиною. Невдовзі одружився з Ганою Мирович – дівчиною з роду козацької старшини, один з представників якого, в майбутньому 1764 році, стратить позбавленого влади, але законного, імператора Російської імперії Івана VI Антоновича.

Андрій Войнаровський. Фрагмент гравюри Івана Мигури 1702 року

Після смерті вуйка Андрій Войнаровський розгорнув активну дипломатичну діяльність, спрямовану на створення антимосковської коаліції. Особливу активність він вияв в Оттоманській імперії, Священній Римській імперії німецької нації та Шведському королівстві, хоча корисні знайомства Войнаровський завів мало не в усіх монарших дворах Європи.
За деякими даними, король Швеції Карл XII отримав позику в 240 тисяч талярів, чи то від Мазепи, чи від його спадкоємця. Для повернення боргу, Войнаровський влітку 1716 року відправився на гостину до шведського короля.
По дорозі він вирішив завітати до Гамбургу – торгового центру Північної Європи. У місті мешкала гарна знайома мазепинського сестринця – графиня Аврора Кенігсмарк.
Войнаровський зупинився там не тільки для того, аби відновити давні дружні взаємини. У Гамбургу перебувала британська дипломатична місія, з представниками якої речник українського козацтва прагнув порозумітися.
Саме в той час, англійська громадськість занепокоїлась московською експансією в Балтії. У парламенті відбувалися запеклі дебати стосовно реакції Британії на дії Москви, і про всяк випадок, англійська морська ескадра перебувала в Балтійському морі.
Войнаровському вдалося заприятелювати з англійським резидентом у Гамбурзі Матесоном. У розмові з ним, осавул Війська Запорізького сказав слова, які зберегла для нас історія, і які визначили всю подальшу долю Войнаровського: «Англія знає, яке це страждання для цілої нації бути в неволі, тим більше, що козацька нація є нацією волелюбною». І закликав Британську корону підтримати «козацьку націю, нині знищену у своїх правах і вольностях».
Про наміри гетьманського небожа довідалося московство. Побоюючись нової спроби українського козацтва покінчити з московською неволею, царат вирішив «нейтралізувати» Войнаровського.

Викрадення

Гамбург не мав ані значної військової потуги, ані бажання сваритися з Московією, тим більше, що московські війська перебували майже поруч – у Мекленбурзі. У самому Гамбурзі діяла мережа агентів московського впливу на чолі з Фрідріхом Бітлігером. Зваживши на поточні обставини, Москва вирішила не гаяти часу.
Для здійснення операції по знешкодженню Войнаровського до Гамбургу прибув Александр Рум’янцев – ординарець і довірена особа царя Петра І.

Боровиковський В. Портрет Александра Івановича Рум'янцева

Московському агенту Бітлігеру, крім належних шпигунові поточних виплат, пообіцяли, в разі вдалого завершення операції, щороку довічно виплачувати півтисячі рублів. Фінансова перспектива посприяла надзвичайній активності шпигуна Московії: йому вдалося підкупити покоївку Войнаровського, а також налагодити цілодобове зовнішнє спостереження за спадкоємцем Мазепи.
Після тривалого приготування, операцію призначили на 11 жовтня 1716 року. Цього дня, московська агентура напала на Андрія Войнаровського в мить, коли він прямував до власної карети після обіднього візиту до графині Аврори Кенігсмарк. Войнаровського схопили і запроторили до закритого візка, який стрімко помчав до московського представництва.
Нахабство московитів вразило європейську громадську думку, але все обмежилося висловленням «глибокої стурбованості». Європа не бажала йти на конфлікт зі спадкоємцями Золотої Орди, через якогось українського політика у вигнанні.
Уже наступного дня дипломатичні місії Великої Британії, Голландії, Іспанії, Франції та Швеції надіслали звіти своїм урядам про зухвале викрадення Войнаровського. 17 жовтня про цю подію розповіли всі провідні європейські часописи: Gaceta de Madrid (Іспанія), Gazette de France та La Clef du Cabinet (Франція), Gazette de Leyde і Hollanstke Mercurius (Голландія), The Moderator Intelligencer (Англія).
З клопотанням про звільнення Войнаровського до царя Московії звернулися монархи Швеції, Франції та Австрії.
Москва на слова ніколи не зважала, вона побоюється лише реальної прочуханки. Оскільки європейські держави обмежилися лише дипломатичними нотами, Московія вдалася до козирного прийому – вдала із себе телепня в дусі «нас там нет».
Утім, московські урядовці розуміли, що клеїти дурня, можливо лише до певної межі. Європейські країни могли унеможливити вивезення Войнаровського до Московського царства і звільнити в’язня.
Після поразки в Прутському поході, царя Петра фактично відсторонили від влади над Московією, тому він проводив більшість часу або в закордонних мандрівках, або в приватних розвагах. На той час цар перебував, разом з вагітною дружиною, в німецьких землях.
Єкатерина І, яка прибула в Німеччину задля гарного медичного забезпечення майбутніх пологів, надіслала до Гамбургу гофмейстерку, начебто пошукати помешкання для народження спадкоємця московського престолу. Насправді, придворна московська дама мала на меті зустріч з Авророю Кенігсмарк, аби через неї переконати європейську громадську думку, і Войнаровського зокрема, в добрих намірах царату.
Царська посіпака запевняла графиню, що Петро І хоче лише «подивитися в очі» Войнаровського, після чого звільнить його, з дозволом повернутися в будь-яку країну Європи.

Андрій Войнаровський

Як не дивно, Андрій Войнаровський, який добре знав московські звичаї з першоджерела, під тиском «активних засобів» впливу слуг государевих, пристав на царські обіцянки. 5 грудня 1716 року до гамбурзького магістрату надійшло прохання бранця не перешкоджати його виїзду на Московію.
Магістрат зітхнув з полегшенням – заява Войнаровського знімала з німецької ратуші будь-які зобов’язання стосовно можливих наслідків. Того ж вечора український в’язень залишив Гамбург у закритому візочку, під чисельним конвоєм московських драгунів.
Натомість, до міста прибуло царське подружжя. 6 грудня Петро І зустрівся з графинею Авророю Кенігсмарк, і особисто запевнив її, що Войнаровський може повною мірою розраховувати на його «приязнь».

Ціна царського слова і «приязні»

Царська «приязнь» означала для Войнаровського семирічне ув’язнення у Петропавлівський фортеці. У 1723 році вийшов царський указ про звільнення в’язня на заслання до Якутська. Там він перебував до самої смерті в 1740 році.
Декабристу Кіндрату Рилєєву вдалося з’ясувати, що в останні роки Войнаровський жив у поселенні Ярмонка, похований десь у Якутії на березі річки Лена. Точне місце поховання племінника і спадкоємця Івана Мазепи не відоме.
Дружина і діти Войнаровського, які на момент викрадення перебували у Вроцлаві, згодом оселилися в Швеції, де отримали від корони замок у власність.
Цікава доля організатора викрадення Войнаровського – Александра Румянцева. Трохи згодом він брав участь в операції з повернення царевича Алексія на Московщину. У подяку цар Петро у 1720 році одружив його зі своєю коханкою – Марією Матвєєвою.
Жіночка відрізнялася грайливою вдачею, часто не мала сил відмовити чоловікам, охоплених шалом кохання. Аби убезпечити коханку від палких любасів, цар вирішив доручити догляд за її моральністю вірному денщикові.

Антропов А. Портрет Марії Андріївни Рум'янцевої. 1764 рік.

Але Рум’янцев із завданням не впорався – Марія прагнула кохатися з іншими чоловіками, порівняння з якими виходило не на користь царя та його ординарця.
Одного разу засмучений черговою зрадою цар усієї Московії власноруч відшмагав велелюбну коханку канчуком.
Подружнє життя Рум’янцевих залишило загадку для майбутніх поколінь – чий син генерал-фельдмаршал Пьотр Рум’янцев: офіційного батька Александра, царя Петра, чи чергового невідомого палкого коханця матінки Марії Андріївни?

***

Історія з викраденням Андрія Войнаровського стала прообразам подальших дій московських спецслужб за кордоном Московії, та реакції на це урядів європейських держав.
Коли московські чекісти вбили Петлюру, Коновальця, Ребета, Бандеру, або агенти ФСБ труїли Литвиненка, Скрипаля чи Навального, провідники країн Європи, в кращому разі, обмежувалися висловлюванням «глибокого занепокоєння».
На які Москва реагувала пустопорожніми поясненнями та заявами, цінність яких не перевищувала царських обіцянок наданих Андрію Войнаровському.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!