Україна: постколоніальний синдром

 

Малороси та малоросійство

  Серед українців побутує сумний жарт: мовляв накоїмо дурниць, а потім беремо бандуру і співаємо журливих пісень про важку долю. Натяк прозорий – наша національна вдача містить в собі якусь хибу. Правда в тому, що ця «хиба» не природна складова українського менталітету, а привнесена ззовні – тривалою колоніальною залежністю нашої країни.
  І в цьому ми не унікальні. Ще в 1961 році побачила світ книга видатного філософа, психіатра та активіста національно-визвольної боротьби Алжиру, Франца Фанона «Гнані і голодні». В ній автор проаналізував вплив колоніальної залежності на поневолені народи та колонізаторів. В 2016 році книга вийшла друком українською мовою, її текст можна знайти в Інтернеті.
  Хоча Фанон розглядав проблеми колоніалізму переважно на африканському матеріалі, його положення дають відповіді і на українські питання.
  Автор «Гнаних і голодних» спростовує тезу колоніалістів про те, що вони принесли блага цивілізації дикунам. Усі поневолені народи, до приходу колонізаторів, мали свої культури, максимально пристосовані до їх біоценозу.
  Уже з перших кроків колонізатори починали переконувати корінне населення про відсталість їхньої культури, хибність релігійних уявлень, неприпустимість деяких аспектів побуту і звичаїв.
  Загарбники не мали на меті долучити тубільне населення до найвищих досягнень своєї культури. Усе було значно простіше: колонізатори переконували корінне населення у своїй вищості, прищеплювали поневолених комплекс національної неповноцінності, що легітимізувало панування колоністів на чужій землі.

Бугро А. В. "Батьківщина" та її залежні діти-колонії. 1883 р. 

  Московське царство, а згодом Російська імперія, використовували цю тактику просуваючись на північ, схід та південь. Аргументом слугувала перевага у військовій техніці, засобами якої доводили й «культурну вищість».
  Утім, в експансії на захід, Московія не мала жодної переваги. Країни Балтії, Фінляндія, Польща, Україна і Білорусь на момент московської інвазії мали більш високий рівень розвитку економіки і культури.
  Москві так і не вдалося довести свою культурну вищість народам Балтії, Фінляндії та Польщі, завдяки чому вони при першій слушній нагоді вирвалися московської неволі, й досить успішно заходилися розбудовувати власну державність та культуру.
  Інакша доля склалася в українців та білорусів. Москва визнала їх культури своїми, проголосивши тезу про триєдиний «русский» народ. З одним уточненням: природна мова «триєдиного» народу – великороська (московська) говірка, а українська і білоруська мови – усього лишень «мужицькі», вульгарні регіональні діалекти «великого и могучего языка», який не варто вживати освіченій людині.
  Варто відзначити, що своїм виникненням ця концепція завдячує українцям, які наприкінці 17 і на початку 18 століть, прагнули здійснити культурне завоювання Московії. Українська еліта мріяла створити православну державу, з духовною столицею в Києві. Докладніше із цим задумом можна ознайомитися в статті Юрія Шевельова «Москва. Маросейка» написану ще в 1954 році. Її легко відшукати в Інтернеті.
  Українська культура запанувала в церковному житті та пов’язаних з ним науці, освіті та мистецтві. Її вплив не зачіпав життя мирської царини, насамперед промислових технологій та технічної освіти. Для технічної модернізації Московія взяла секуляризовані культури Німеччини, Англії та Голландії.
  Москва додавала до церковної культури технічно-світську, а в Україні все лишалося без змін. З часом це позбавило Україну культурного домінування в Російській імперії, і відгородило від впливу Заходу.
  В нових умовах ідеї українських інтелектуалів почали працювати проти України. Розвиваючи створену українцями концепцію «триєдиного народу» Російська імперія почала наступ на українську культуру.
  В першу чергу московство вимивало з України людський потенціал. Тисячі українців перебиралися в Москву та Санкт-Петербург аби творити московську культуру та зміцнювати їхню імперію.
  Імперська метрополія приймала їх радо, за умови зречення «мужицької говірки», точніше – рідної української мови та ідентичності. Багато хто з цих людей створив добру славу московській культурі та розширив кордони Російської імперії. Згадаємо хоча б Гоголя, Вернадського, Паскевича, Вертинського, Безбородька чи Маяковського. Культура метрополії, підживлювана українськими митцями, працювала проти України.
  Одним з наріжних каменів імперіалістичної пропаганди було красне письменство. Внесок найвидатніших московських письменників у формування і виправдання імперіалістичної політики Росії переконливо показаний у книзі Еви М. Томпсон «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм», яка є у вільному доступі українською мовою.
  Натомість імперія в різний спосіб посилювала тиск на українську мову: від прямої заборони до паплюження та осміювання. До глузування з української мови заохочували насамперед в Україні.
  Це не випадковість, а чи не найголовніший напрямок зусиль колонізаційної політики. Бо мова – осереддя самобутності та культури поневоленого народу, ознака відмінності колонізаторів та колонізованих.
  Проголошення української мови «мужицькою» принижувало соціальний статус її носіїв. Посісти більш високий рівень у суспільній ієрархії міг лише носій «панської», тобто, офіційної, мови імперії. В цьому полягав один із головних чинників щеплення україномовному населенню комплексу меншовартості.
  Імперія підтримувала ці погляди за допомогою мистецтва, в творах якого українці, що говорили рідною мовою або суржиком, виглядали, у кращому випадку простуватими телепнями.
  У випадку борців за незалежність України московська пропаганда не шкодувала чорної фарби. Пригадаймо хоча б створені московством образи Мазепи, Петлюри та Бандери.
  Цим не обмежувалися. В Російській імперії не існувало українських шкіл. У СССР вони з’явилися, але після припинення політики коренізації їх кількість неухильно скорочувалася.
  У СССР не існувала вищої освіти з українською мовою навчання, що змушувало усіх хто отримав середню освіту рідною мовою докладати чималих додаткових зусиль, аби навчатися мовою колонізаторів. Таким чином українська мова ставала завадою для подальшого навчання і кар’єри.
  Зниження статусу української мови відбувалося й іншими заходами – оберненням вільних людей на залежних. Так селяни і рядові козаки, тобто переважна більшість українців, втратили статус вільних людей і стали кріпаками, завдяки царській «милості» Єкатерини ІІ. Сталін знову закріпачив українських селян, одразу після припинення політики «українізації».
  Завдяки такій стратегії більшість носіїв української культури втрачали будь-які соціальні перспективи, крім обов’язку працювати на пана-поміщика або товариша-комісара.
  Система освіти, повністю контрольована колонізаторами, втовкмачувала поневоленому народу, що вони не здатні до повноцінного державного життя, не спроможні до самостійного державного будівництва. Хоча в наш час Україна здобула державну незалежність, чекісти з Кремля, продовжують тиражувати подібні заяви.

Євген Маланюк про малоросійство

  Багатовікове повторення колоніальних практик ідеологічної обробки поневоленого населення не минулися безслідно. Виникло явище малоросійства – українців, які сприйняли колоніальну точку зору про себе.
  «Це – прийняття фальшивого й самопринизливого self-image (уявлення про себе), нав'язаного колонізаторами, – в даному разі, уявлення про таку собі «співаючу і танцюючу Малоросію» (за Гоголем), котра коли й мала якесь самобутнє минуле, то майбутнього вже аж ніяк мати не може…

  Приймаючи систему цінностей колонізаторів, колонізоване суспільство вступає в дедалі гостріший конфлікт із самим собою. Абориген починає ненавидіти себе і тим самим поглиблює власне приниження й поневолення. «Поневолена група стає врешті зневаженою меншістю на власній землі». Як називають цю меншість у більшості наших міст, я гадаю, вам добре відомо: «быки, жлобы, когуты, рогули, колхозники» – перелік дерогативів можна продовжити».
  (Микола Рябчук, Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення, Київ: Критика, 2000).
  Коли в українському суспільстві запанували цінності колонізаторів, кожен хто намагався відстоювати свою національну ідентичність потрапляв під тиск. Найбільш відважні та безкомпромісні опинялися в катівнях ЧК-КГБ, або в концтаборах ГУЛАГу.
  Більш помірковані, не вдавалися до відкритого спротиву колонізаторам, але не бажали зрікатися мови, і зазнавали тиску вихованого колонізаторами оточення. Виняток становили хіба-що мешканці Західної України, де московське панування було нетривалим, і рідна мова зберегла свої позиції у повсякденному житті.
  Практично кожен, хто говорить українською в Східній Україні, може пригадати випадки, коли його змушували пояснювати, чому він не користується «общепонятным языком». Причому інколи подібні питання мають відверто агресивний характер, аж до фізичного насильства включно.
  За таких умов україномовність вимагає значних психологічних зусиль, на які здатні далеко не всі. Часто-густо українська мова залишається лише для спілкування з друзями або в родинному колі. В культурному просторі України панує мова та ідеологія колонізаторів.
  Але мовою все не обмежується. Економіка усіх колоній завжди зорганізується для потреб метрополії. Така спрямованість часто зберігається й після здобуття незалежності.
  Україна не виняток – до початку війни в 2014 році більшість вітчизняних підприємств орієнтувалися на РФ. Москва здійснювала постійний економічний тиск, аби поставити українську економіку в пряму залежність. У хід йшли всі засоби: від «дешевого газу» до ембарго на українські товари в РФ та звинувачення в «краже российского газа».
  Кремль і досі розглядає Україну як об’єкт для визиску, колоніальну ресурсну базу. Утім, світогляд носіїв імперіалістичного світогляду Московії не головна проблема для України.
  Гірше те, що після здобуття незалежності, владу в колишній колонії, так чи інакше, отримують люди причетні до колоніальної системи управління. Це закономірно – новоствореній державі більше ніде взяти управлінській персонал.
  Дуже часто ці люди навчені та виховані колонізаторами, керують своєю країною як колонією, бо не вміють інакше.
  Це справедливо і для України – в нас запанувала олігархія, яка розглядає країну як джерело власного збагачення. Щоправда викачані ресурси олігархат вивозить не в метрополію, а в офшорні зони, чи вкладає в нерухомість та економіку розвинених країн.
 При цьому як самі олігархи, так і створена ними влада, належить до культури колонізаторів. Просто пригадайте, якій мові надають перевагу і говорять Коломойський, Ахметов, Зеленський, Азаров, Медведчук чи Янукович. Більше того, такі діячі як Кучма та Янукович отримали найвищу державну посаду завдяки обіцянкам тримати Україну в фарватері московської політики.
  До цього додається відчуженість українців від держави. Багато століть державна влада була іноземною, сприймалася як чужа, а часто і ворожа. Таке ставлення зберіглося і в незалежній Україні, чому добряче посприяла владарювання вихованців та пахолків колонізаторів. Тобто, і влада, і суспільство в Україні, все ще знаходяться в колоніальному дискурсі.

Є. Маланюк про себе та українські негаразди

  Негаразди України мало чим відрізняються від схожих проблем колишніх колоній, які порівняно нещодавно здобули державну незалежність. Деяким з них, наприклад Мальті чи Ботсвані, вдалося зробити успішну модернізацію своїх країн.
  Їх досвід – можливий дороговказ для України. Секрет їх успіху доволі простий – владу обіймали люди орієнтовані на політику економічного націоналізму, тобто на створення потужної експортної економіки, а не на «прихватизацію» країни.

  Стрімке економічне зростання дозволяло громадянам країни перейти від стратегії виживання до стратегії розвитку. Таким чином, розвинена економіка створювали умови для національного відродження.
  Хочеться сподіватися, що народ України обере схожий шлях: позбудеться режиму малоросійської олігархії, і по-справжньому українська влада створить умови для економічного процвітання та національне відродження країни.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!