Марш неонацистів у Москві 20 квітня 1982 року
 |
| Мал. Полуіхн В., тема Степанов Ю. "Мужики, по-моему что-то здесь не так". Карикатура з журналу "Крокодил" №3 1991 рік. |
Таке повідомлення з’явилося в інформаційному бюлетені «Вести из СССР. Права человека», № 8-23 за 1982 рік, що видавався низкою правозахисних організацій за межами Совдепу, в Мюнхені. Незабаром схожий матеріал з’явився в журналі московської діаспори «Русская мысль», який друкували в Парижі.
За спогадами очевидців, за демонстрацією неонацистів спостерігала міліція, але жодним чином не стала їм на заваді. Аж поки молоді нацисти не вступили в бійку з іншим молодіжним угрупованням, чи то футбольних вболівальників, чи звичайних гопників. Затримали кількох учасників бійки.
Про якісь подальші переслідування демонстрантів, як і про їх особистості нічого не відомо.
Згодом з’явилися повідомлення про подібні акції в Ленінграді, Свердловську, Нижньому Тагілі, Южноуральську, Таганрозі, Києві та Білій Церкві. Наскільки ці твердження відповідали дійсності сказати важко – будь-яких документів в широкому доступі немає. Як і спогадів очевидців.
 |
| Московські неонацисти з РНЕ |
Схожі випадки
Московський історик і журналіст Семен Чарний у розвідці «Нацистские группы в СССР в 1950 - 1980-е годы» відзначає, що хоча симпатії до нацизму не набули масового характеру, але поява подібних гуртків фіксувалася постійно: від закінчення Другої світової війни аж до розпаду СССР. Йшлося не про колишніх ветеранів СС та Вермахту.Наприкінці сорокових років у Москві виявили групу учнів елітної № 175 школи Москви, які створили організацію «Четвертий Рейх». Серед учасників: Володимир Шахурін (син репресованого наркома авіапрому), двоє синів Анастаса Мікояна, племінник дружини Сталіна, син відомого хірурга Александра Бакулєва. Усіх засудили до заслання в Казахстан, звідки вони звільнилися лише в 1956 році.
В інших нацистських гуртках склад виявився не таким елітним. Зазвичай до них входили звичайні піддані СССР чи їх неповнолітні діти. У переважній більшості випадків прихильники Гітлера обмежувалися розмовами на кухні, зрідка – розповсюдженням летючок.
Найбільша акція прихильників нацизму відбулася в місті Курган 1 листопада 1981 року. Понад сто осіб старшокласників у чорних сорочках, з нарукавними пов’язками із зображенням свастики, пройшли вулицею міста з гаслами на кшталт «Фашизм спасет Россию!».
До декого з учасників застосували адміністративні покарання – повідомляв бюлетень «Вести из СССР» № 19-39 за 1982 рік. Будь-які офіційні документи розслідувань цієї справи відсутні у відкритому доступі. За спогадами очевидців, усі учасники акції належали до простолюду. Про якісь «оргвисновки» для керівників та силовиків міста не відомо.
Помітно, що якщо в сталінську добу носіїв нацистських поглядів засуджували до ув’язнення чи заслання, в брежнєвські часи вони відбувалися громадським осудом.
Невже комуністичний режим повністю знесилив та став беззубим?
Діяльність КГБ СССР наприкінці 70-х – початку 80-х років минулого століття дозволяє відкинути таку думку. Варто лише пригадати розправу над активістами Української Гельсінської групи, арешти та вбивства Василя Стуса, Юрія Литвина, Гелія Снєгірьова, Олекси Тихого, Валерія Марченка, як усі сумніви в дієздатності та рішучості КГБ відпадають.
Причина м’якого поводження з неонацистами в іншому.
Оскільки виходили молодики двічі, о 17 та 19 годині, за цей вечірній час у сорочках вони просто б замерзли. Можливо вони залишили верхній одяг десь поблизу, але про це немає жодних даних. Ніхто не згадує про одяг, який вони несли в руках. Вірогідно, вони були в куртках, і привертали увагу просто як великий гурт молоді.
Дослідник московського неонацизму Владімір Прибиловський стверджує, що учасники ходи пару раз підняли правиці в «римському вітанні», та ледь чутно пробелькотіли собі під ніс:«Хайль Гітлер!». На таке дійство не легко звернути увагу сторонній людині.
Про акцію стає відомо за кордоном. Як інформація про ходіння вулицею 15 неповнолітніх хлопців стало відомо у Мюнхені? Адже судячи з наявної інформації навіть перебуваючи неподалік, важко було зрозуміти, що і до чого.
 |
| Члени "русского национального единства" |
Невже комуністичний режим повністю знесилив та став беззубим?
Діяльність КГБ СССР наприкінці 70-х – початку 80-х років минулого століття дозволяє відкинути таку думку. Варто лише пригадати розправу над активістами Української Гельсінської групи, арешти та вбивства Василя Стуса, Юрія Литвина, Гелія Снєгірьова, Олекси Тихого, Валерія Марченка, як усі сумніви в дієздатності та рішучості КГБ відпадають.
Причина м’якого поводження з неонацистами в іншому.
Мета маршу неонацистів
Під час демаршу молодих нацистів у Москві 20 квітня 1982 року привертають увагу наступні обставини. Міліція не втручалася аж до початку бійки, тобто на сам марш уваги не звернула. Це дивно, якщо врахувати що в таку пору року у Москві досить холодно, і людина, а тим більше група людей у сорочках мимоволі приверне людську увагу.Оскільки виходили молодики двічі, о 17 та 19 годині, за цей вечірній час у сорочках вони просто б замерзли. Можливо вони залишили верхній одяг десь поблизу, але про це немає жодних даних. Ніхто не згадує про одяг, який вони несли в руках. Вірогідно, вони були в куртках, і привертали увагу просто як великий гурт молоді.
Дослідник московського неонацизму Владімір Прибиловський стверджує, що учасники ходи пару раз підняли правиці в «римському вітанні», та ледь чутно пробелькотіли собі під ніс:«Хайль Гітлер!». На таке дійство не легко звернути увагу сторонній людині.
Про акцію стає відомо за кордоном. Як інформація про ходіння вулицею 15 неповнолітніх хлопців стало відомо у Мюнхені? Адже судячи з наявної інформації навіть перебуваючи неподалік, важко було зрозуміти, що і до чого.
В ті часи, для пересічних громадян, передача інформації за межі СССР становила великі складнощі: виїхати за кордон могли лише ретельно перевірені та лояльні до влади люди. Дозвіл на виїзд дисидентів отримати було дуже важко.
Закордонні дзвінки прослуховувалися, листи проходили цензуру. Інформацію про події за кордон передавали лише через особисто знайомих іноземних журналістів чи дипломатів, за якими спостерігало КГБ. До того ж, чекісти намагалися взяти під контроль усіх подібних передавачів інформації.
Виходячи з цього можна припустити, що інформацію видавцю «Вести из СССР» Кроніду Любарському, або комусь із його колег, передали агенти КГБ, швидше за все завербовані стукачі.
Адже в кожному підпільному русі, подібному до дисидентського руху в СССР, існують багато впроваджених спецслужбами агентів, стукачів та провокаторів.
Але яку мету переслідувало КГБ, якщо врахувати, що боротьба з ворожими ідеологіями становила їх безпосередній обов’язок?
Щоб відповісти на це питання, варто пригадати розклад сил серед владних кремлівських старців. Генеральний секретар КПСС Леонід Брежнєв на той час перетворився на кволу і немічну людину, якій до смерті лишалося всього півроку. Те, що він помре найближчим часом, було очевидно для всієї брежнєвської кліки.
На порядку денному поставало питання про наступника на посаді керівника партії та СССР. Від Івана Калити і дотепер, на Московщині можливо всього два варіанти опанування владою: або наявний лідер за життя призначає наступника, або невдоволені претенденти чи піддані влаштовують переворот (заколот, революцію).
До влади рвався керівник КГБ СССР Юрій Андропов. Він заручився підтримкою міністра закордонних справ СССР Андрія Громико та міністра оборони СССР Дмитрія Устінова.
Виходячи з цього можна припустити, що інформацію видавцю «Вести из СССР» Кроніду Любарському, або комусь із його колег, передали агенти КГБ, швидше за все завербовані стукачі.
Адже в кожному підпільному русі, подібному до дисидентського руху в СССР, існують багато впроваджених спецслужбами агентів, стукачів та провокаторів.
Але яку мету переслідувало КГБ, якщо врахувати, що боротьба з ворожими ідеологіями становила їх безпосередній обов’язок?
Щоб відповісти на це питання, варто пригадати розклад сил серед владних кремлівських старців. Генеральний секретар КПСС Леонід Брежнєв на той час перетворився на кволу і немічну людину, якій до смерті лишалося всього півроку. Те, що він помре найближчим часом, було очевидно для всієї брежнєвської кліки.
На порядку денному поставало питання про наступника на посаді керівника партії та СССР. Від Івана Калити і дотепер, на Московщині можливо всього два варіанти опанування владою: або наявний лідер за життя призначає наступника, або невдоволені претенденти чи піддані влаштовують переворот (заколот, революцію).
 |
| Юрій Андропов |
Але більшу частину ЦК КПСС становили конкуренти і супротивники. Дехто з них загинув за загадкових обставин, як секретар ЦК КПСС Федор Кулаков, перший секретар ЦК компартії Білорусі Петро Машеров чи Голова Совєта міністрів Киргизстану Султан Ібраїмов.
Родину Брежнєва компрометували через зв’язок доньки генсека Галини із «діамантовою справою». Когось готувалися усунути від влади через звинувачення в корупції та розкраданнях держбюджету, як першого секретаря Краснодарського крайкому КПСС Сергія Медунова (цей наїзд з першого разу виявився невдалим). Готувалися справи «Океану», директора Єлісеєвського гастроному Юрія Соколова, бавовняна справа в Узбекистані.
У 1982 році палав гострий конфлікт Андропова з міністром внутрішніх справ СССР Ніколаєм Щолоковим. У повідомленні про акцію неонацистів чітко прослідковується інформація про бездіяльність працівників міліції. Ідея зрозуміла: на вулиці вийшла таємна нацистська організація, а міліція просто стояла та кліпала очима на їх ворожі витівки. Отже одна з цілей – вказати на бездіяльність і безпорадність міліції та її міністра.
Інша ціль – секретар Московського комітету КПСС Віктор Гришин. Він був одним із ймовірних претендентів на пост генсека КПСС. Удар чітко спрямовувався проти Гришина, адже саме в довіреному йому партією місті можливі такі речі. Чому погано ведеться ідейно-виховна робота в школах Москви? Куди дивиться партійний керівник міста?
Слід відзначити, що остаточно Гришина скомпрометують справою гастроному Єлісеєвський, і після приходу до влади Горбачова відправлять на пенсію.
Особи учасників ходи неонацистів невідомі. Якщо нацистська організація існувала, можна припустити, що вона потрапила б у поле зору КГБ. Інакше просто не могло бути – рано чи пізно, в групі з щонайменше 15 осіб, хтось повідомив би в чекістам.
Варто пригадати, що український літературознавець і перекладач Валерій Марченко потрапив перший раз у концтабір за неоприлюднену статтю, яку прочитало всього дві особи – одна з них виявилася стукачем КГБ.
Можна впевнено припустити, що марш спровокував КГБ, зі згаданою вище метою. Крім цього, можливо переслідували ще одну ціль. Її виклав московський письменник Ігор Мінутко в романі «Андропов. Бездна (Миф о Юрии Андропове)». У гуртку могли перебувати діти людей, яких Андропов прагнув скомпрометувати і схилити до співпраці.
Але все це тактичні цілі. Переслідували ще й стратегічну мету. Андропов збирався проводити реформи в дусі посилення авторитаризму. Неонацисти добре відповідали для цієї мети – тоталітарна шовіністична ідеологія саме те, що треба, аби «закрутити гайки» в СССР.
Комуністична ідея вже встигла втратити привабливість для багатьох мешканців СССР. Аби втримати владу виникла потреба в іншій ідеології. Це розумів ще Сталін, який відступив від «пролетарського інтернаціоналізму» до московського великодержавного шовінізму.
Схожу операції чекісти розробляли і раніше. Варто пригадати младоросів, які прагнули прийти до влади на Росії з гаслами: «Самодержавие, православие, совдепы» ще в 20 - 30-ті роки минулого століття.
На користь такого сценарію свідчить наявність, за правління Брежнєва, нацистських угруповань в інших містах СССР, а також їх безкарність.
Наприкінці існування СССР, в часи Горбачова, коли в концтаборах помирали нескорені дисиденти: Василь Стус, Анатолій і Валерій Марченки, Юрій Литвин, Олекса Тихий Іван Світличний та інші, неонацисти тільки посилювали діяльність.
20 квітня 1987 року вони вийшли на ходу в Ленінграді та Петергофі. Нацисти, під проводом Романа Бойцова, 17 та 20 квітня вчинили бешкет на єврейських могилах та спаплюжили 140 надгробків. 25 квітня вчинили напад на Ленінградську синагогу.
Після краху СССР неонацистські організації легалізувалися на РФ. Деякі з них стали справжньою «кузнею кадрів» для терористів які розпочали агресію Кремля проти України в Криму та Донбасі.
Тут немає чому дивуватися. Зерна засіяні чекістом Андроповим, зійшли для чекіста Путіна.
У 1982 році палав гострий конфлікт Андропова з міністром внутрішніх справ СССР Ніколаєм Щолоковим. У повідомленні про акцію неонацистів чітко прослідковується інформація про бездіяльність працівників міліції. Ідея зрозуміла: на вулиці вийшла таємна нацистська організація, а міліція просто стояла та кліпала очима на їх ворожі витівки. Отже одна з цілей – вказати на бездіяльність і безпорадність міліції та її міністра.
Інша ціль – секретар Московського комітету КПСС Віктор Гришин. Він був одним із ймовірних претендентів на пост генсека КПСС. Удар чітко спрямовувався проти Гришина, адже саме в довіреному йому партією місті можливі такі речі. Чому погано ведеться ідейно-виховна робота в школах Москви? Куди дивиться партійний керівник міста?
Слід відзначити, що остаточно Гришина скомпрометують справою гастроному Єлісеєвський, і після приходу до влади Горбачова відправлять на пенсію.
Особи учасників ходи неонацистів невідомі. Якщо нацистська організація існувала, можна припустити, що вона потрапила б у поле зору КГБ. Інакше просто не могло бути – рано чи пізно, в групі з щонайменше 15 осіб, хтось повідомив би в чекістам.
Варто пригадати, що український літературознавець і перекладач Валерій Марченко потрапив перший раз у концтабір за неоприлюднену статтю, яку прочитало всього дві особи – одна з них виявилася стукачем КГБ.
Можна впевнено припустити, що марш спровокував КГБ, зі згаданою вище метою. Крім цього, можливо переслідували ще одну ціль. Її виклав московський письменник Ігор Мінутко в романі «Андропов. Бездна (Миф о Юрии Андропове)». У гуртку могли перебувати діти людей, яких Андропов прагнув скомпрометувати і схилити до співпраці.
Але все це тактичні цілі. Переслідували ще й стратегічну мету. Андропов збирався проводити реформи в дусі посилення авторитаризму. Неонацисти добре відповідали для цієї мети – тоталітарна шовіністична ідеологія саме те, що треба, аби «закрутити гайки» в СССР.
 |
| Хода московських шовіністів 13 листопада 1989 року |
Схожу операції чекісти розробляли і раніше. Варто пригадати младоросів, які прагнули прийти до влади на Росії з гаслами: «Самодержавие, православие, совдепы» ще в 20 - 30-ті роки минулого століття.
На користь такого сценарію свідчить наявність, за правління Брежнєва, нацистських угруповань в інших містах СССР, а також їх безкарність.
Наприкінці існування СССР, в часи Горбачова, коли в концтаборах помирали нескорені дисиденти: Василь Стус, Анатолій і Валерій Марченки, Юрій Литвин, Олекса Тихий Іван Світличний та інші, неонацисти тільки посилювали діяльність.
20 квітня 1987 року вони вийшли на ходу в Ленінграді та Петергофі. Нацисти, під проводом Романа Бойцова, 17 та 20 квітня вчинили бешкет на єврейських могилах та спаплюжили 140 надгробків. 25 квітня вчинили напад на Ленінградську синагогу.
Після краху СССР неонацистські організації легалізувалися на РФ. Деякі з них стали справжньою «кузнею кадрів» для терористів які розпочали агресію Кремля проти України в Криму та Донбасі.
 |
| Губарев на зборах "русского национального единства" |
Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!
В місті Борисоглебськ Воронезької області впродовж 80-тих років святкували день народження Гітлера. Як зазвичай, робили це 13-15-річні шмаркачі. А чи була там організація, не знаю.
ВідповістиВидалити