Московсько-іспанська війна 1799 – 1801 років

 

Карл IV та Павел I

  Цар Павел оголосив війну Іспанії, чим започаткував для Московщини традицію – створювати собі ворогів з країн нейтральних, щоб легше витримувати удари від головного сильного супротивника.
  Цей приклад припаде до душі Сталіну – після того, як СССР вимушено залишив гітлерівську коаліцію, і після 22 червня 1941 року перейшов до антигітлерівської, сталінські війська напали на Фінляндію (25 червня) та Іран (25 серпня) того ж року.
  Імператор Павел провадив зовнішню політику не менш агресивно ніж Сталін. Щойно у Франції вибухнула революція, цар заходився її придушувати. У світі могла існувати лише одна свобода, точніше особиста сваволя московського самодержця. Усі інші зобов’язані слухати і коритися йому, а вже цар-батюшка вирішить усе: як одягатися, на які ґудзики застібатися, навіть як і про що думати.
  Можливо, Павел, подібно до свого божевільного родича Петра І, з завзяттям гідним кращого застосування, затято строчив би по кілька безглуздих наказів щодня, для підданих імперії, і не перся в європейську політику, але..
  Але його мати – Єкатерина ІІ, взяла великі кредити в європейських банкірів. Борги належало повертати грошима, а не рублями. Через брак вільно конвертованих коштів, спадкоємцям Єкатерини довелося розплачуватися натурою – гарматним м’ясом. Московські імператори, для погашення кредиту, воювали там і так, як їм вказували кредитори Англія та Голландія.
  На той час головну загрозу позичальникам Російської імперії становила Франція, революційні армії котрої очолювали талановиті полководці. Московська армія, разом з військами кредиторів і союзників отримувала одну поразку за іншою.

  Найбільш відомою на Московщині стала поразка, уславлена як перехід Суворова через Альпи. Хоча московська пропаганда завжди подає цю подію як видатне досягнення своєї військової думки, насправді це звичайнісінька втеча генерала-карателя Суворова від повного знищення та оточення. Це добре розумів цар Павел, тому маневри Суворова стали його лебединою піснею, за якою не забарилася відставка та смерть від депресії.
  Але в цій розповіді нас більше цікавлять події не в Альпах, а в Піренеях. Точніше по той бік Піренеїв, у Іспанії.
  В 90-ті роки 18 століття іспанський уряд демонстрував якості справжніх політиків. У них не було ані друзів, ані ворогів, лише інтереси.

  Причому інтереси тактичні, а не стратегічні. Тому Іспанія, час від часу, змінювала курс на 180°.Так, у середині 90-х Іспанія залишила коаліцію ворогів Франції і перейшла на бік революційної країни.
  Англія одразу дала зрозуміти невдоволення: 14 лютого 1797 року спільний франко-іспанський флот зазнав поразки від британського, після чого англійці заблокували один з найважливіших іспанських портів – Кадіс.

Тончі С. Павел І. 1801 р.

  Не лишився осторонь і цар Павел – він звернувся до короля Іспанії з вимогою зректися всіх угод з Францією та визнати її сюзереном короля у вигнанні – Луї-Станісласа-Ксав’є, який за кілька років увійде в історію як король Франції Луї XVIII.

  Доки іспанський уряд Мануеля Годоя намагався всидіти на двох стільцях, вийти з союзу з Францією так, аби уникнути з нею війни, і заспокоїти Англію з Російською імперією, Велика Британія формувала Другу коаліцію проти Франції. Безвідмовний член коаліції Російська імперія мусила відпрацьовувати борги по кредитах. Позиція Іспанії лишалася непевною.
  Як говорить суфійська притча: «Той хто прямує в пекло, шукає супутника». Цар Павел переймався, на чиєму боці виступить Іспанія. Аби висловити їй невдоволення, він навіть затримав відправлення до Мадриду посла барона А. Кріднера.
  Але все це так, дрібнички. Імператор Павел мав надцінну ідею перемоги над французькою революцією. Цар справедливо вважав: ідеям слід протиставляти ідеї, інших ефективних засобів просто не існує.

  Ідеї «Liberté, égalité, fraternité» («Свобода, рівність. братерство») він прагнув протиставити відроджену ідею лицарства. Ту саму ідею, агонію якої віддзеркалив у безсмертному творі «Дон Кіхот» Мігель де Сервантес Сааведра.
  Невідомо, читав чи ні Сервантеса Павел, але він, подібно дон Кіхоту, вирішив відновити романтику лицарства у всій красі. Для цього Павел не потребував вигадувати собі Дульцінею та битися з вітряками. До його арсеналу входили інші засоби.
  У 1798 році французький флот поклав край існуванню Мальтійського ордену. Частина його лицарів виїхали до Московщини. Павел не погидував скористатися з ситуації, і православний цар несподівано очолив католицький орден.

  З огляду на поточну політичну ситуацію з кричущим порушенням статуту погодилися майже всі пріорства мальтійського лицарства. Це свідчить – мальтійців важко назвати лицарством без страху та докору.
  Утім, не все лицарство змирилося з брутальним порушенням норм ордену. Проти обрання Павла командором виступило іспанське пріорство. Позиція ортодоксально католицької Іспанії викликала шалену лють православного царя.

Великий магістр мальтійського ордену Фердинанд фон Гомпеш

  Він вимагав визнати його новим магістром ордену, замість Фердинанда фон Гомпеша, який побачив мир в очах Бонапарта та капітулював перед французьким флотом. Він насмілився зробити це в той час, як Павел збирався перетворити Мальту на базу московського флоту!
  Король Іспанії Карл IV відмовився визнати Павла магістром Мальтійського ордену, про що офіційно повідомив через посла в Санкт-Петербурзі.
  Цар Павел, який відрізнявся, скажімо так: надмірною дивакуватістю, сприйняв позицію іспанського двору як особисту образу. Цілком закономірний висновок для гіпертрофованого самолюбства Павла, який все життя страждав через складні й прохолодні взаємини з вінценосною матінкою.
  23 березня 1799 року цар відкликав тимчасового повіреного в Іспанії Борцова, а через кілька днів наказав забиратися геть з Російської імперії дипломатам Іспанії. 15 (26) липня оприлюднено царський маніфест з оголошенням війни Іспанії. У документі йшлося, що Російській імперії недостатньо мати за ворога Францію, тому до списку недругів додано Іспанію. З цієї причини всі іспанські кораблі, особливо купецькі, підлягали грабунку, щоб «викорінити беззаконне правління, у Франції наявне».
  Карл IV оцінив належним чином аргументи московського самодержця, і 9 вересня 1799 року, оголосив війну «духовным скрепам» православного царя, який забажав керувати католицьким лицарським орденом.

Гойя Ф. Портрет Карла IV. 1789 - 1792 р.

  Кумедність ситуації полягала в тому, що Іспанія та Російська імперія не мали жодних спільних кордонів, через що не могли зійтися в чесному герці ані на суходолі, ані на морі.
  Цар Павел розпочав пошук варіантів погамування амбіцій власного комплексу меншовартості, закладеного прохолодним ставленням рідної матінки. Щоб мати змогу зашкодити підступним іспанцям, царат уклав угоду з Португалією, згідно якої до неї спрямовувався шеститисячний корпус московського війська, а Португалія навзамін надавала 5 лінкорів та фрегат.
  Наявність такого корпусу «миротворців» надавала московиту змогу розпочати військову агресію супротив Іспанії, утім договір лишився лишень на папері.
  Іншим театром бойових дій могла стати Північна Америка. Іспанія мала там колонії, такі як Техас та Сан-Франциско, Російська імперія намагалася поглинути Аляску. Аби прискорити процеси та консолідувати сили колонізації Америки, 9 (20) липня 1799 року проголосили створення Російсько-американської компанії.
  Після оголошення війни Російська імперія, через одвічне жалюгідне становище флоту, не могла висадити десант в Іспанію, яка в свою чергу, не мала військової потуги для атаки Московії в її лігві.
  Обидві сторони конфлікту вирішили, що театром бойових дій стануть американські колонії. Іспанці очікували московського вторгнення в Каліфорнію, або навіть в Акапулько (Мексика) але так і не дочекалися – як говорить народна мудрість: «Собаки, які багато гавкають, мало кусають». Московського імператора вистачило лише на гучні заяви, бо «язиком теліпати – не ціпом махати».
  Москвоство чомусь вирішило, що іспанці сплять та бачать, як захопити Далекосхідне Примор’я. На Алясці, Охотську та Камчатці царат заходився лаштуватися до оборони від іспанської навали.
  Війна без жодного пострілу завершилася, так і не розпочавшись. Цар Павел, наступного 1800 року, вирішив, що союзники по коаліції проти Франції, хочуть його кинути.

  Він відкликав послів з Англії та Австрії і заходився лаштувати донських козаків помити чоботи в Індійському океані. Простіше кажучи, уклав спілку з Францією, та прагнув відбити у Великої Британії Індію.
 Козаки до Індії так і не дійшли. Павел незабаром відчув тиск шовкового шарфа на шиї та удар тютюнницею по голові, після чого віддав Богу душу. Його син Александр І, що після вбивства батька став новим імператором Росії, поквапився укласти мир з Іспанією 4 жовтня 1801 року в Парижі.

Орден командора Мальтійського ордену

  Завершилася дворічна війна, в перебігу якої не пролунав жоден постріл. Мальтійській орден не став явищем московської історії – з 1843 року їх штаб-квартира розташувалася в Римі, де перебуває досі.
  Іспанія, як і Російська імперія, увійшли в запекле протистояння з Францією, завдяки чому перша Французька імперія припинила існування. У найближчі століття Франція та Іспанія пройшли тернистий шлях до демократії, а Росія аж до нашого часу коливається між авторитаризмом та тоталітаризмом.

  Бо саме в цьому полягає її особливий шлях. Такий же специфічний, як у деяких країн третього світу в Азії, Африці та Латинській Америці.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!