Козак Барвінок — фундатор Барвінківської паланки
 |
| Пам'ятник козаку Івану Барвінку в місті Барвінкове |
Осереддям розташування загону Барвінка козаки обрали Чумацьку гору, поруч з річкою Сухий Торець, убезпечену з південного напрямку озерами та чотирма рукавами річки. Розташоване в низині село та фортеця на узгір'ї започаткували місто, яке зветься на честь засновника — Барвінкове.
Видатний український історик Дмитро Яворницький стверджував, що внаслідок бойових дій Хмельниччини станом на 1651 рік, на Січі зібралося стільки люду, що виникла потреба їх розселити на незаймані землі.
Вірогідно, з розпорядження самого гетьмана Богдана Хмельницького, Іван Барвінок зібрав ватагу охочих і привів їх на високий берег річки зі стрімкою течією. Козаки звали такі місцини «стінками». Природно, що новий козацький форпост отримав назву «Барвінкова стінка».
Козаки, більшість яких походила з Поділля, оселилися в курені на Чумацькій горі. Отамана Івана вони називали батьком, він їх братчиками. «Козацький отаман Іван Барвінок відрізнявся мудрістю і дотепністю, душею звеличеною, готовий віддати своє життя за віру і волю своїх братів» ― написано в синодику Святогірського монастиря.
Це фактично й усі документальні свідчення про засновника Барвінківської стінки та його товаришів. Решта інформації гіпотетична.
Родинні перекази нащадків Барвінка, містять інформацію, що батько Івана, козак Барвінок-Дудка, захопив туркеню, і жив з нею. Чи доводилася бранка матір'ю майбутньому засновнику Барвінкового невідомо.
Інша гіпотеза. У 1650 році кошового отамана Гуцького (Гудського) стратили через виступ проти Хмельницького. Наступного січового отамана Федора Лутая обрали в 1652 році. Логічно припустити, що в цей проміжок часу хтось мусив керувати запорожцями. Дехто з дослідників припускає, що тоді Микитинську Січ очолював Іван Барвінок. Обмаль документальних свідчень не дозволяє ані підтвердити, ані спростувати це припущення.
Лишається не визначеним і час загибелі Барвінка: чи то в 1664, чи то в 1668 році. Якщо правдива остання дата, то це означає, що Іван Барвінок наклав головою під час повстання Гетьмана Івана Брюховецького проти московської кормиги. І знов відсутність документальних свідчень залишає все на рівні здогадок.
На щастя, про створене Барвінком з братчиками поселення вірогідної інформації лишилося більше.
З козацького укріплення відкривався чудовий краєвид в усіх напрямках, за винятком північного. Попід горою знаходився брід, через який проходив чумацький шлях, якому гора завдячує назвою. Під час повені чи військових вторгнень поселенці, що жили в низині, переховувалися за мурами укріплення на Чумацькій горі.
Аби створити додаткові перешкоди на шляху ворога, пагорби засаджували акаціями, тереном та дерезою. Ці рослини з гострими колючками і зараз непогано почуваються в байраках північної Донеччини.
Без сумніву козаки збудували фортецю для контролю Татарського (Піщаного) перелазу через сухий Торець, оскільки збирали «борошно» (мито) за використання переправи, і вимагали чумаків платити братчикам за супровід до наступного міста чи перелазу. Як то кажуть: нічого особистого, просто бізнес. Який не був визначальним для тамтешньої більшості населення, яке займалося традиційним для українців землеробством, птахівництвом, рибальством, і по змозі, мисливством.
Усім хто бував у теперішньому Барвінковому, й на думку не спаде, що в минулому містечко жило буремним життям. Під час повстання Брюховецького в 1668 році, місто вигоріло вщент. Незабаром, мов чарівний птах Фенікс Барвінкове відбудувалося, аби обернутися на попіл знов.
У 1680 та 1690 роках лютувала чума, яка все ж не спромоглася знищити населення міста.
У 1690 – 1705 роках у місті жив славетний отаман Семен Драний. Саме на очолюваних ним запорожцях зосередилися всі сподівання на успіх повстання Кіндрата Булавіна. Докладніше про перебіг тих подій оповідає стаття «Запорожці — авангард повстання Кіндрата Булавіна».
Іван Барвінок
У 1653 році до Святогірського монастиря, в Святих горах над Сіверським Дінцем, прибуло 12 козаків. У грамоті вони звернулися з проханням до архімандрита, освятити козацьку церкву, в їх осередді поблизу Татарського броду на річці Торець. Ченці освятили укріплення, село і церкву, і не забули відзначити, що нові поселенці мають багато срібного посуду і високоякісної зброї. |
| Портрет Івана Барвінка |
Це фактично й усі документальні свідчення про засновника Барвінківської стінки та його товаришів. Решта інформації гіпотетична.
Родинні перекази нащадків Барвінка, містять інформацію, що батько Івана, козак Барвінок-Дудка, захопив туркеню, і жив з нею. Чи доводилася бранка матір'ю майбутньому засновнику Барвінкового невідомо.
Інша гіпотеза. У 1650 році кошового отамана Гуцького (Гудського) стратили через виступ проти Хмельницького. Наступного січового отамана Федора Лутая обрали в 1652 році. Логічно припустити, що в цей проміжок часу хтось мусив керувати запорожцями. Дехто з дослідників припускає, що тоді Микитинську Січ очолював Іван Барвінок. Обмаль документальних свідчень не дозволяє ані підтвердити, ані спростувати це припущення.
Лишається не визначеним і час загибелі Барвінка: чи то в 1664, чи то в 1668 році. Якщо правдива остання дата, то це означає, що Іван Барвінок наклав головою під час повстання Гетьмана Івана Брюховецького проти московської кормиги. І знов відсутність документальних свідчень залишає все на рівні здогадок.
На щастя, про створене Барвінком з братчиками поселення вірогідної інформації лишилося більше.
Барвінкова стінка
На думку дослідника Юрія Мітіна, поселення на березі Сухого Торця являло собою дерев'яний козацький зимівник, з потаємним ходом до річки. За оселі козакам слугували хати мазанки. У великих мазаних куренях мешкали самотні козаки з молодиками (неодруженими наймитами). Подеколи населення козацьких гуртожитків сягала кількадесят осіб. |
| Будник О. Козацька ватага Івана Барвінка біля Чумацької гори |
Аби створити додаткові перешкоди на шляху ворога, пагорби засаджували акаціями, тереном та дерезою. Ці рослини з гострими колючками і зараз непогано почуваються в байраках північної Донеччини.
Без сумніву козаки збудували фортецю для контролю Татарського (Піщаного) перелазу через сухий Торець, оскільки збирали «борошно» (мито) за використання переправи, і вимагали чумаків платити братчикам за супровід до наступного міста чи перелазу. Як то кажуть: нічого особистого, просто бізнес. Який не був визначальним для тамтешньої більшості населення, яке займалося традиційним для українців землеробством, птахівництвом, рибальством, і по змозі, мисливством.
Усім хто бував у теперішньому Барвінковому, й на думку не спаде, що в минулому містечко жило буремним життям. Під час повстання Брюховецького в 1668 році, місто вигоріло вщент. Незабаром, мов чарівний птах Фенікс Барвінкове відбудувалося, аби обернутися на попіл знов.
У 1680 та 1690 роках лютувала чума, яка все ж не спромоглася знищити населення міста.
У 1690 – 1705 роках у місті жив славетний отаман Семен Драний. Саме на очолюваних ним запорожцях зосередилися всі сподівання на успіх повстання Кіндрата Булавіна. Докладніше про перебіг тих подій оповідає стаття «Запорожці — авангард повстання Кіндрата Булавіна».
У 1708 році до барвінківчан навідалися посланці Петра І, Гетьмана Івана Мазепи та кошового отамана Костя Гордієнка, з пропозицією підтримати кожного з них. Козаки Барвінкового міста пристали на бік Мазепи і Гордієнка. Московська люта помста не забарилася: Барвінкову Стінку спалили вщент, разом з довколишніми волелюбними поселеннями козаків. Сплюндровані землі отримала в маєтність старшина Ізюмського слобідського полку.
Поселення на Чумацькій горі відновив після 1734 року Яким Шпак, під назвою Барвінкова слобода. Містечко перетворилося на осереддя Барвінківської паланки Запорізької Січі, та існувало до ліквідації Січі в 1775 році.
В 1768 році запорожці на чолі з полковником Протовчанської паланки Колпаком та колишнім полковником Самарської паланки Ігнатійєм Писанкою здійснили патрулювання земель північної Донеччини. За скаргою слобожанців царська адміністрація розпочала наступного року «Дело по Указу Слободской губернии вотчинного департамента о ученении Изюмского комиссарства города Изюма с жителями и слободы Тору жителям с межествующими Войска Запорожского козаками в земляных дачах разводу».
19 вересня 1769 року царат призначив відповідальним за розв'язання козацької суперечки та «полюбовного развода» ізюмського комісара Олексія Бистрицького. Він отримав недвозначні інструкції зберегти володіння слобожанської старшини, з представників якої формувалася переговорна група із запорожцями.
Делегація Бистрицького, від самого початку не збиралася розглядати справу неупереджено. Тим не менше зустріч слобідської і запорозької козачої старшини відбулася в місці впадіння невеличкої річки Бичок в Казенний Торець (територія сучасного Краматорська).
До групи Бистрицького входили: ізюмські повірені Михайло Мережко і Тимофій Огненко, ізюмські військові обивателі-старожили Григорій Безверхий, Михайло Белогаєв, Козьма Головенко, Данило Масисов, торські повірені Іван Боженко, Іван Бугай, Ілім Дереза, Андрій Журавель, Афанасій Роменський, військові торські обивателі-старожили Федор Коломієць, Іван Петренко, Олексій Шестопалов.
Гурт запорозьких старшин і козаків очолював полковник Колпак. На підтвердження своїх прав запорожці надали польський королівський Універсал про даровані січовикам землі. Документ окреслював територію дуже розпливчасто, і в ньому не йшлося про правобережжя Дінця, що дало підстави слобожанцям заперечити запорозький документ.
Січовики наполягали, що їх володіння закінчуються «по урочищам з вершини Орелі на устя річки Бритай, що впадає в річку Береку, а тою Берекою в річку Дінець, а від устя Береки через Велику Камишеваху на тополю, яка стоїть на могилі між вершинами балок Боброва та Курульчина, що вийшли з Торця, а від тої тополі на ріг лісу Черкаського, а від рогу Черкаського та річці Торцю на урочище Сіркову Гатку і через річку Торець на устя річки Казенного Торця, а від того устя Торецького на вершину Кальміюса і до устя річки Дону». Тобто запропоновані запорожцями кордони знаходилися в чіткій відповідності до Торської оборонної лінії, яку збудували козаки Харківського слобідського полку на чолі з полковником Григорієм Донець-Захаржевським в середині 80-х років XVII століття.
Слобожанці встигли заснувати за межами Торської оборонної лінії понад півсотні хуторів, тому наполягали, щоб розмежування відбулося від верхів'я Орелі на тополю, а від тополі на устя річки Курульчиної, і через річку Сухий Торець на річку Маячку, на хутір Бахмутського кінного козацького полку козака Данила Мораховського, а від того урочища через річку Грузьку на верхів'я Кальміуса.
Слобожанці намагалися втримати за собою найбільші поселення Грушуваха та Велика Камишуваха, які існують дотепер. Для протидії їх зазіханням полковник Барвінківської Паланки Іван Гараджа (Гаража) заснував хутір Гаражівка поблизу злиття річки Берека з Сіверським Дінцем. Суперечку розв'язати не вдалося ані комісії Бистрицького, ані його наступнику Андрію Порохні.
Так тривало до наказу кошового отамана запорожців полковнику Гараджі вигнати всіх зайвих з території Барвінківської паланки, що той охоче й виконав. Слобожанці скаржилися по відповідних інстанціях, аж поки суперечку розв'язало повстання Пугачова.
На відміну від іншого представника роду Долгорукових, який розбив загін запорожців-булавінців Семена Драного неподалік від Тора (Слов'янська), цьому пощастило менше. Полковник Іван Гараджа та барвінківські козаки роззброїли царський загін, полковника Долгорукого занурили в діжку з дьогтем, потім добряче обваляли в пір'ї, всадовили на коня «шиворот-навыворот» та спрямували до Ізюма.
Наступного року Єкатерина II знищила Січ, а полковників Гараджу та Кулика запроторила у Сибір. Подальша доля їх не відома. Невеличка частина простих козаків залишилася в рідних оселях, решта помандрували світ за очі. Згодом хтось із них виринув на Дунаї, хтось пішов звідти на Кубань.
Найбільш яскраво ставлення барвінківських козаків до цариці висвітлила подія 1787 року. Під час подорожі в Крим та Тавриду імператриця Єкатерина вирішила завітати до козацької церкви у Барвіновці. Але поводження козаків, які в той час прийшли на церковну службу, настільки вразили тендітну царську душу, що Єкатерина швидко залишила храм.
Її поява настільки збурила козаків, що вони вирішили спалити церкву «оскільки лярва Катька її осквернила».
Хоча більшість козаків з міста виселили, воно залишилося українським аж по наш час. Варто пригадати, що в двокласній барвінківській школі навчався організатор більшовицької українізації Микола Скрипник ― людина, яка дивним чином поєднала відданість комуністичним вигадкам зі збереженням національної ідентичності.
Відомо, що в 1830 році Софрон Олексійович Барвінок служив в Азовському козацькому війську. Останнього безпосереднього нащадка чоловічої лінії Митрофана Прокопійовича Барвінка на початку минулого століття кубанські козаки кілька разів обирали отаманом Анапської станиці.
Інша гілка роду оселилася на Чернігівщині. Її найвідоміший представник ― видатний український історик, письменник, діяч УНР та ВУАН Володимир Барвінок.
Скульптор Михайло Овсянкін на підставі знайденого зображення створив скульптуру засновника Барвінкового. Районна влада дала дозвіл на будівництво. Встановили гранітну основу, почали лаштувати скульптуру і... Московський окупаційний режим наказав усе припинити. За одну ніч комуністи знищили наслідки копіткої багаторічної праці.
Наступного десятиліття активісти намагалися вмовити владу відновити спорудження пам'ятника, але московська колоніальна адміністрація залишилася невблаганною.
Мрія Івана Плиса, про пам’ятник за проектом Михайла Овсянкіна здійснилася лише в незалежній Україні. 24 серпня 1992 року мешканці міста за сприяння Харківської молодіжно-патріотичної організації «Сокіл» встановили пам'ятник Івану Барвінку.
Ворог так і не зміг оволодіти більш-менш значною частиною Барвінківської стінки. Мужніх захисників краю, серед яких були й нащадки запорожців Барвінківської паланки, з небес надихало все запорозьке братство, з Іваном Барвінком включно. Українці перемогли тоді, і перемагатимуть надалі, бо козацькому роду нема переводу.
 |
| Будник О. Барвінківські козаки відбивають напад царських карателів |
Порубіжна суперечка
Між козацькою старшиною Січі і Слобожанщини спалахнули суперечки за володіння землями межиріччям Сухого Торця та Сіверського Дінця. Запорожці вважали своїми землі до Казенного Торця включно, козацька старшина Слобожанщини дотримувалася думки, що всі території на південь від Тора (сучасного Слов'янська) належать саме їм.В 1768 році запорожці на чолі з полковником Протовчанської паланки Колпаком та колишнім полковником Самарської паланки Ігнатійєм Писанкою здійснили патрулювання земель північної Донеччини. За скаргою слобожанців царська адміністрація розпочала наступного року «Дело по Указу Слободской губернии вотчинного департамента о ученении Изюмского комиссарства города Изюма с жителями и слободы Тору жителям с межествующими Войска Запорожского козаками в земляных дачах разводу».
19 вересня 1769 року царат призначив відповідальним за розв'язання козацької суперечки та «полюбовного развода» ізюмського комісара Олексія Бистрицького. Він отримав недвозначні інструкції зберегти володіння слобожанської старшини, з представників якої формувалася переговорна група із запорожцями.
Делегація Бистрицького, від самого початку не збиралася розглядати справу неупереджено. Тим не менше зустріч слобідської і запорозької козачої старшини відбулася в місці впадіння невеличкої річки Бичок в Казенний Торець (територія сучасного Краматорська).
До групи Бистрицького входили: ізюмські повірені Михайло Мережко і Тимофій Огненко, ізюмські військові обивателі-старожили Григорій Безверхий, Михайло Белогаєв, Козьма Головенко, Данило Масисов, торські повірені Іван Боженко, Іван Бугай, Ілім Дереза, Андрій Журавель, Афанасій Роменський, військові торські обивателі-старожили Федор Коломієць, Іван Петренко, Олексій Шестопалов.
Гурт запорозьких старшин і козаків очолював полковник Колпак. На підтвердження своїх прав запорожці надали польський королівський Універсал про даровані січовикам землі. Документ окреслював територію дуже розпливчасто, і в ньому не йшлося про правобережжя Дінця, що дало підстави слобожанцям заперечити запорозький документ.
Січовики наполягали, що їх володіння закінчуються «по урочищам з вершини Орелі на устя річки Бритай, що впадає в річку Береку, а тою Берекою в річку Дінець, а від устя Береки через Велику Камишеваху на тополю, яка стоїть на могилі між вершинами балок Боброва та Курульчина, що вийшли з Торця, а від тої тополі на ріг лісу Черкаського, а від рогу Черкаського та річці Торцю на урочище Сіркову Гатку і через річку Торець на устя річки Казенного Торця, а від того устя Торецького на вершину Кальміюса і до устя річки Дону». Тобто запропоновані запорожцями кордони знаходилися в чіткій відповідності до Торської оборонної лінії, яку збудували козаки Харківського слобідського полку на чолі з полковником Григорієм Донець-Захаржевським в середині 80-х років XVII століття.
 |
| Будник О. Битва барвінківських козаків з татарами |
Слобожанці намагалися втримати за собою найбільші поселення Грушуваха та Велика Камишуваха, які існують дотепер. Для протидії їх зазіханням полковник Барвінківської Паланки Іван Гараджа (Гаража) заснував хутір Гаражівка поблизу злиття річки Берека з Сіверським Дінцем. Суперечку розв'язати не вдалося ані комісії Бистрицького, ані його наступнику Андрію Порохні.
Так тривало до наказу кошового отамана запорожців полковнику Гараджі вигнати всіх зайвих з території Барвінківської паланки, що той охоче й виконав. Слобожанці скаржилися по відповідних інстанціях, аж поки суперечку розв'язало повстання Пугачова.
«Век золотой Екатерины»
Під час бойових дій частина запорожців перейшла на бік «надёжи-государя», тому в 1774 році до Барвінківської паланки вирушила царська каральна експедиція під проводом Долгорукого.На відміну від іншого представника роду Долгорукових, який розбив загін запорожців-булавінців Семена Драного неподалік від Тора (Слов'янська), цьому пощастило менше. Полковник Іван Гараджа та барвінківські козаки роззброїли царський загін, полковника Долгорукого занурили в діжку з дьогтем, потім добряче обваляли в пір'ї, всадовили на коня «шиворот-навыворот» та спрямували до Ізюма.
Наступного року Єкатерина II знищила Січ, а полковників Гараджу та Кулика запроторила у Сибір. Подальша доля їх не відома. Невеличка частина простих козаків залишилася в рідних оселях, решта помандрували світ за очі. Згодом хтось із них виринув на Дунаї, хтось пішов звідти на Кубань.
Найбільш яскраво ставлення барвінківських козаків до цариці висвітлила подія 1787 року. Під час подорожі в Крим та Тавриду імператриця Єкатерина вирішила завітати до козацької церкви у Барвіновці. Але поводження козаків, які в той час прийшли на церковну службу, настільки вразили тендітну царську душу, що Єкатерина швидко залишила храм.
 |
| Плис І. Барвінківська стінка 1653 року. Козацька церква. 1971 р. |
Хоча більшість козаків з міста виселили, воно залишилося українським аж по наш час. Варто пригадати, що в двокласній барвінківській школі навчався організатор більшовицької українізації Микола Скрипник ― людина, яка дивним чином поєднала відданість комуністичним вигадкам зі збереженням національної ідентичності.
«Козацькому роду нема переводу»
Нащадки Івана Барвінка залишили місто в 1709 році, після знищення його карателями Петра I, та перебралися на Січ в Олешках. Пізніше їх нащадки потрапили в Чорноморське козацьке військо, а дехто оселився на Кубані.Відомо, що в 1830 році Софрон Олексійович Барвінок служив в Азовському козацькому війську. Останнього безпосереднього нащадка чоловічої лінії Митрофана Прокопійовича Барвінка на початку минулого століття кубанські козаки кілька разів обирали отаманом Анапської станиці.
Інша гілка роду оселилася на Чернігівщині. Її найвідоміший представник ― видатний український історик, письменник, діяч УНР та ВУАН Володимир Барвінок.
Пам'ятник засновнику міста
У 60-х роках минулого століття активісти Українського товариства охорони пам'яток історії та культури не тільки по крихтах відтворювали історію Івана Барвінка, але вирішили увічнити його постать в кам'яній подобі. Місцевий краєзнавець Іван Плис задля шляхетної справи на власні заощадження придбав граніт для пам'ятника, і відшукав у Полтаві портрет козака Барвінка.Скульптор Михайло Овсянкін на підставі знайденого зображення створив скульптуру засновника Барвінкового. Районна влада дала дозвіл на будівництво. Встановили гранітну основу, почали лаштувати скульптуру і... Московський окупаційний режим наказав усе припинити. За одну ніч комуністи знищили наслідки копіткої багаторічної праці.
Наступного десятиліття активісти намагалися вмовити владу відновити спорудження пам'ятника, але московська колоніальна адміністрація залишилася невблаганною.
 |
| Овсянкін М., Топал О. Пам'ятник козаку Івану Барвінку. Місто Барвінкове, 1992 р. |
Post Scriptum
На початку широкомасштабного вторгнення РФ в Україну, українське військо зупинило шанувальників царя Петра і Єкатерини всього за декілька кілометрів від Барвінкового. У вересні 2023 року спадкоємці українських козаків звільнили більшу частину Харківщини.Ворог так і не зміг оволодіти більш-менш значною частиною Барвінківської стінки. Мужніх захисників краю, серед яких були й нащадки запорожців Барвінківської паланки, з небес надихало все запорозьке братство, з Іваном Барвінком включно. Українці перемогли тоді, і перемагатимуть надалі, бо козацькому роду нема переводу.
Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!
Немає коментарів:
Дописати коментар