Загадки московської історії: чий син цар Ніколай I?

 

Ніколай I і Павел

  Інтимне життя московської царської династії Романових залишило чимало загадок. Таємниці походження імператора Павла, як і сина його дружини Ніколая I, ставлять під сумнів легітимність царської влади Московії.

Граф Сергей Салтиков та імператор Павел: біологічний батько і позашлюбний син?

  Майбутній московський імператор Ніколай I вважається третім сином царя Павла та його дружини Софії-Марії-Доротеї-Августи-Луїзи Вюртемберзької, котра після перехрещення в православ’я прийняла ім’я Марія Федоровна. Ніколай народився 6 липня (25 червня) 1796 року. З роками його зовнішня несхожість з батечком царем викликала в оточуючих сумніви в реальності батьківства імператора Павла.
  Підозри не обмежувалися відмінністю рис обличчя, що впадала в око. Зріст Ніколая становив не менше 1,85 метри. При цьому предки його матері та офіційного батька не відзначалися високим зростом. Наприклад, цар Павел доріс лише до 166 сантиметрів, його мати Єкатерина II не перевищувала 157 сантиметрів, а офіційний батько Пьотр III – 1,7 метра.

Пьотр III і Павел

  Для порівняння: зріст старшого сина Ніколая Александра II – 1,85 метрів, а їх нащадка і спадкоємця на монаршому престолі Александра III – 1,93 метра. До того, лише єдиний представник царського дому Романових – Пьотр I відзначався зростом набагато більшим за середній, але Павел і всі його наступники, не числили свій родовід від божевільного царя Московії.
  Сумніви в батьківстві майбутнього царя Ніколая мав і сам Павел, і цими підозрами він поділився з особою, яка спалила Москву в 1812 році – графом Федором Растопчиним. Одразу зазначимо, що оригінал листа не зберігся і начебто згорів під час буремних подій у Петрограді 1918 року, що дозволяє висувати аргументи як за правдивість існування зізнання Павла, так і проти його.
  Наразі існує чимало «історичних документів» оригінали котрих не зберіглися. Пригадаймо, для прикладу «Слово о полку Ігоревім» чи «Велесову книгу». І якщо в їх випадку з’ясувати їх правдивість допомагає філологічна експертиза, то з листом Павла Растопчину складніше, бо фальсифікація його змісту не становила таких складнощів, як підробка пам’яток сивої давнини.
  Людина, яка оприлюднила лист у 1925 році, також справляє двоїсте враження. З одного боку Павел Щоголєв, що керував Держфондом РСФСР, вважається одним з найбільших знавців Пушкіна та його доби, а з іншого – він зажив слави відданого посіпаки Леніна та його банди. Тому міг створити фальшивку на догоду комуністичним узурпаторам влади, щоби скомпрометувати царат. Проте подібне замовлення комуністичного режиму не підтверджене документально…Тобто, з визначенням правдивості листа царя Павла графу Растопчину ми потрапляємо в зачароване коло, де можливість правди і вигадки співіснують у співвідношенні 50 на 50 відсотків.
  Отже, прийняття або відкидання правдивості документа залежить від суб’єктивної оцінки людини, яка знайомиться з його змістом. Тому нехай кожен читач ознайомиться з належним уривком листа від 15 квітня 1800 року, задля формування власної думки з цього приводу.
  «Сегодня для меня священный день памяти в Бозе почившей цесаревны Натальи Алексеевны (перша дружина Павла, уроджена Вільгельміна Луїза Гессен-Дармштадтська — Ю. Г.), чей светлый образ никогда не изгладится из моей памяти до моего смертного часа.
  Вам, как одному из немногих, которому я абсолютно доверяю, с горечью признаюсь, что холодное, официальное отношение ко мне цесаревича Александра меня угнетает. Не внушили ли ему пошлую басню о происхождении его отца мои многочисленные враги?
  Тем более это грустно, что Александр, Константин и Александра мои кровные дети. Прочие же? Бог весть! Мудрено, покончив с женщиной всё общее в жизни, иметь ещё от неё детей. В горячности моей я начертал манифест о признании сына моего Николая незаконным, но Безбородко умолил меня не оглашать его. Всё же Николая я мыслю отправить в Вюртемберг «к дядям», с глаз моих: гоф-фурьерский ублюдок не должен быть в роли российского великого князя — завидная судьба! Но Безбородко и Обольянинов правы: ничто нельзя изменять в тайной жизни царей, раз так предположил Всевышний.
  Дражайший граф, письмо это должно остаться между нами. Натура требует исповеди, и от этого становится легче жить и царствовать. Пребываю к вам благосклонный Павел».
  Гоф-фур’єрським виродком («ублюдком») Павел називає майбутнього царя Ніколая I, батько котрого, згідно цього листа – Даниїл Бабкін, який здійснив придворну кар’єру від конюха до гоф-фур’єра (IX клас «Табеля про ранги») за Павла, і гоф-кур’єра (VI клас) при наступних володарях Московії. До нашого часу чомусь не зберіглося жодне зображення Бабкіна, але сучасник згадували про нього, як про вродливого чоловіка з гарною статурою. Порівняємо зовнішність його сина Григорія з царем Ніколаєм.

Ніколай Романов і Григорій Бабкін

  Павел згадує канцлера Безбородька, котрий важко хворів з 1796 року, але відійшов від державних справ лише наприкінці 1798-го, і помер у квітні 1799-го, тобто за рік до написання царського листа графу Растопчину. Син генерального писаря Гетьманщини посідав найвищу державну посаду і користувався чималим авторитетом в імператора Павла, котрий зважав на думку канцлера й іншої впливової особи – генерал-прокурора, тобто голови Сенату імперії Петра Обольянінова.
  Правдивість існування листа Павла до Растопчина підтверджує «анекдот», як тоді називали розповіді про історичні випадки, московського поета і гусара-диверсанта Дениса Давидова. «Граф Ф. В. Растопчин был человек замечательный во многих отношениях; переписка его со многими лицами может служить драгоценным материалом для историка. Получив однажды письмо Павла, который приказывал ему объявить великих князей Николая и Михаила Павловичей незаконнорожденными, он, между прочим, писал ему: «Вы властны приказывать, но я обязан вам сказать, что, если это будет приведено в исполнение, в России не достанет грязи, чтобы скрыть под juste (справедливістю) нею красноту щек ваших». Государь приписал на этом письме: «Vous est terrible, mais pas moins très juste» («Ви жахливий, але дуже справедливий». — Ю. Г.)».
  І знов «клята невизначеність» — сам Давидов лист ніколи не бачив, і знав про його існування з чуток.

Ніколай I і Павел - син і батько?

  Даниїл Бабкін, кандидат у батьки Ніколая, за життя імператора Павла не зазнав жодних утисків, і зробив непогану кар’єру. Факт, що може свідчити як «за» так і «проти» його батьківства майбутнього царя. З одного боку імператор Павел, що відзначався, умовно скажімо «надмірною дивакуватістю», мав би жорстко покарати особу, що схилила його дружину до зради «царю и отечеству», отже не зробив цього через невинуватість Бабкіна. З іншої точки зору – перелюб імператриці умисно приховали, аби уникнути скандалу в шляхетній родині, тому її коханець не зазнав жодної кривди.
  Майже через століття після тих подій, ще одне повідомлення про прикрий випадок в імператорській родині записав у щоденнику від 20 травня 1899 року поважний московський видавець і монархіст Алексій Суворін. «Павел I собирался заточить свою жену в монастырь и объявить Николая Павловича и Михаила Павловича незаконными».
  Інформацію Суворін начебто отримав від військового історика та керівника архіву Державного совєта Російської імперії Сергея Панчулідзева, котрому відповідний документ буцімто показав цар Ніколай II. Але самого документа Суворін, як і всі інші дослідники, безпосередньо не бачив, і відшукати його не вдалося. Що й недивно, бо в разі з'ясування факту, що Ніколай I біологічно не царський син, позбавляло право на трон Московії як його, так і всіх наступних царів.
  Підсумуємо. Оригінали документів, які б засвідчували подружню зраду імператриці Марії Федоровни, внаслідок якої народився цар Ніколай Палкін, не зберіглося. Існують лише згадки про них. Вірити їм чи ні – особиста справа кожного, хто ознайомився з відповідною інформацією. Загадку здатне легко розв’язати порівняння генетичних матеріалів залишків Павла і Ніколая, але… Але чи реально це зробити в імперії, де навіть засекретили інформацію про війну, перемогою в якій вони так пишаються?

Використана література

  1. Давыдов В. Д. «Военные записки». Глава «Анекдоты о разных лицах, преимущественно об Алексее Петровиче Ермолове». М: Воениздат, 1982.
  2. Суворин А. С. Дневник Алексея Сергеевича Суворина. М., Петроград: 1923.
  3. Эйдельман.Н. Я. Герцен против самодержавия. Секретная политическая история России XVIII – ХIХ веков и Вольная печать. – М: Мысль, 1973.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!