Похід 1856 року в Таврію за волею

 

Позен Л. Переселенці. 1884 р.

  Сподівання українських селян, що перебіг Східної (Кримської) війни змусить царат піти на поступки і повернути омріяну волю не справдилися – окупаційна влада з притаманною їй жорстокістю придушила Київську козаччину 1855 року. Але надія помирає останньою.
  Закінчення війни та потреби післявоєнної відбудови Російської імперії зродили в українців нові сподівання. В Наддніпрянській Україні стрімко почали поширюватися чутки, що цар закликав селян переселятися в зруйнований війною Крим. Буцімто на кріпаків там очікує воля, всіляке сприяння та високі заробітки за працю на потреби імперії.
  У Харківській, Херсонській та Катеринославських губерніях чутки набули казкового забарвлення: начебто цар особисто перебуває в Перекопі, його легко впізнати по золотій шапці, він надасть вольну всім охочим, хто встигне потрапити на його світлі очі до певного терміну.

Кузнєцов М. На заробітки. 1882 р.

    Людина завжди вірить в те, що їй зручно, і шукає прості відповіді на складні питання. Керуючись подібними мотивами українські селяни почали масово полишати рідні обійстя, і вирушили в Таврію за волею.
  Багато хто з селян знав, що більшість колишніх прифронтових територій спустошено війною та військовими реквізиціями. Пошкоджені вози та трупи тяглових тварин обабіч розбитих шляхів районів наближених до театру бойових дій, становили звичну складову пейзажу.
  Переселенців живила надія, що більшість мусульманського населення анексованого Кримського ханства вже не сподівається на відновлення державності, і тому багато кримських татар та ногайців переселилися на територію Османської імперії.
  Чимало «неблагонадійного» населення із зони бойових дій царат депортував до Катеринослава. Усе це переконувало українських селян, що виникла зручна нагода стати господарями залишених земель.
  Найбільшого розмаху рух переселенців набув у Катеринославській та Херсонській губерніях. Попри те, що прийшов час косовиці, за яким майоріли жнива, в Бобринецькому, Верхньодніпровському, Єлисаветградському, Катеринославському, Олександрівському та Херсонському повітах знелюдніло багато сіл, мешканці яких вирушили на зустріч «з царем у золотій шапці». Для розуміння масштабу явища, згадаємо, що тільки у Верхньодніпровському повіті в мандри подалося більше третини тамтешніх кріпаків – понад 15 тисяч осіб, а в Катеринославському повіті селяни 123-х (зі 128-ми) панських маєтків подалися до Перекопу, на пошуки волі. Биті шляхи на Крим буквально заполонили лави переселенців.

Позен Л. На волах.

  Не лишилися осторонь селяни Полтавщини, Харківщини, Чернігівщини, як і українське населення Курської та Орловської губерній. Хоча в цих регіонах переселенський рух у Таврію не набув такого розмаху, як на півдні України.
  Сподівання на прийдешню волю вплинуло й на менш мобільне населення. Селяни, що не залишили свої домівки, очікували зміни на краще, і відмовлялися відробляти панщину.
  Місцева влада намагалася заспокоїти збурений люд роз’ясненнями, що всі мрії про кримську вольницю не відповідають дійсності. Але селяни не йняли віри повітовим чиновникам та місцевим православним парохам. Оскільки поміщики та місцеві царські адміністрації виявилися неспроможними заспокоїти збурене селянство, можновладцям лишалося сподіватися лише на каральну потугу царату.
  Московська влада в усі часи визнавала доцільним лише єдиний спосіб спілкуватися з підвладним населенням – позицію сили. Щоб пересвідчитися в цьому, достатньо пригадати розстріл мирної ходи робітників 9 січня 1905 року («кривава неділя»), розстріл мирних протестів робітників у Новочеркаську 1962 року, або арешти учасників мирних акцій протестів у сучасній РФ.
  З цієї точки зору 1856-й рік нічим не відрізнявся від 1905-го чи 1962-го. Царат скористався тим, що на шляху переселенців знаходилося чимало військових поселень, зі значними залогами. Їх командування отримало накази повернути «втікачів» додому, і в разі необхідності застосувати зброю.
  Цивільний губернатор Катеринославщини Андрей Фабр зробив усе можливе, щоб стати на заваді походу селян у Тавриду. «В каждой точке, ведшей в Крым, на переправах, на таможенных постах – всюду были сказанными мерами противопоставлены преграды к дальнейшему движению крестьян, и они целыми толпами были задержаны и возвращены на места жительства» – доповідав він високому начальству.

Кузнєцов М. Огляд маєтку. 1879 р.

  Це ще раз доводить, що московській кормизі не можливо протидіяти мирними засобами, в дусі Махатми Ганді, оскільки московство розуміє лише брутальну силу та відсіч. Застосовані проти беззбройних українських селян дивізії та полки військової потуги Російської імперії, робили рух переселенців у Таврію приреченим від самого початку.
  Слід віддати належне козацьким нащадкам: іноді українські селяни протистояли рушницям і гарматам із кийками та сокирами в руках так, що загони московських карателів відступали перед рішучістю українців.
  Наприклад, 13 червня 1856 року на шляху від села Зеленого до села Жовтого (сучасний П’ятихатський району Дніпропетровської області) ескадрон кавалерії атакував селянську валку з п’ятдесяти возів та близько чотирьох сотень переселенців. Чоловіки з сокирами та вилами в руках не злякалися і вчинили опір царській кінноті, озброєній шаблями та рушницями. Карателі не витримали мужності українців і відступили.
  Валка відновила рух у напрямку Криму, і кількість переселенців швидко подвоїлася. Ворог викликав підкріплення, та відновив атаку вранці 14 червня. Селяни згуртували вози, і відбивали напади московської кавалерії протягом трьох днів.
  Більшість переселенців розуміла, що в них немає жодних шансів перемогти царське військо, яке могло числити на практично необмежені резерви. Тому переселенців почали рятуватися окремими невеличкими групами, які всі потрапили до лап московських карателів. Затриманих селян військовики повернули у власність поміщиків.
  14 червня інший гурт переселенців наштовхнувся на роту саперів біля села Гурівка, неподалік від Кривого Рогу. Командир роти, який вишикував солдат до бою, наказав селянським провідникам прибути до нього на переговори. Підозрюючи неладне, селяни вирішили йти до солдат усім гуртом. У відповідь залунали постріли в повітря.

Богуш П. Розстріл "Походу селян у Таврію за волею"

   Переселенці відступили. Дуже швидко вони з’ясували, що ніхто з них не постраждав, дістали коси та сокири, а в декого знайшлися дідівські шаблі та рушниці, і рушили на московське військо.
  Цього разу кулі полетіли в селян. Постріли залишили лежати на землі 15 вбитих та поранених, решта переселенців кинулася врозтіч.
  Подібні події відбулися на початку червня 1856 року неподалік Нікополя. Від куль карателів загинуло декілька мешканців сіл Кудашеве (зараз – Криничувате), Кремидах (Софіївка) та Боголюбівка (наразі не існує). Селяни намагалися перейти на лівий берег Дніпра, але на заваді стало царське військо. Окремих осіб, яким вдалося подолати переправу, невдовзі затримали і повернули поміщикам.
  Згадуваний вище губернатор Фарб, хизувався у своїх письмових спогадах, що коли до краю прибув міністр Імператорського двору генерал-майор граф Владімір Адлерберг, то знайшов скрізь відновлений порядок та схвалив усі вжиті заходи.

Невідомий художник. Портрет Катеринославського губернатора Андрея Фабра. Між 1855 та 1858 р.

  Точна кількість українські селяни, що постраждали заради «відновлення порядку» не зафіксована архівами московського царату. За самими мінімальними підрахунками царська адміністрація знищила не менше п’яти, і скалічила більше півсотні українців. Тисячі переселенців засудили до різних видів покарань. Це чимала ціна мрії про волю, якщо врахувати, що стихійний селянський рух переважно був мирним.
  Утім, як кажуть на Сході: «птаха з одним крилом не літає». Втрати і жертви мирних переселенців у Таврію, змусили царат поступися.
  Частина переселенців таки дісталася та осіла в Криму та наближених до його землях Причорномор’я. Українці остаточно вкоренилися тут і залишили за собою землі колишнього Кримського ханства та Ногайських земель.
  Селянський рух наочно продемонстрував панівному в імперії режиму, що якщо влада не здійснить реформ, їй варто очікувати на революцію. Масовий рух спротиву змусив царя вдатися до радикальних змін і перевести в 1858 році селян військових поселень у державні. Через 3 роки царат скасував кріпацтво.
  Завдяки руху Київської козаччини та походу в Таврію за волею, українці змусили московське самодержавство послабити визиск і скасувати кріпацтво. Так само повстання українських політв’язнів в 1953 році примусило тоталітарну московську диктатуру псевдопролетаріату скасувати систему рабської праці в концтаборах Гулагу.
  Усі ці події беззаперечно засвідчують: Москва розуміє лише силу, у взаєминах з нею вирішальну роль відіграє тільки цей чинник. Для України і українців не існує іншого шляху, ніж той, на який вказав нам наш Великий Кобзар: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!