Злет і падіння Алексія Стаханова

 

Піонери міста Сочі вітають Стаханова на відпочинку

  Алексій Стаханов народився наприкінці 1905 року в Орловській губернії. Він так любив рідний край, що ще замолоду втік звідти, аби більше ніколи його не бачити, і перебрався в 1927 році в Україну, на Донбас. Там Стаханов влаштувався працювати на шахті «Центральна-Ірмине» в містечку Кадіївка (зараз – окупована московськими терористами територія України). Важка робота, мізерні заробітки, відсутність перспективи будь-якого кар’єрного зростання для людини, що не подужала закінчити навіть третій клас церковно-приходської школи.

«Даешь стране угля!»

  Аж ось одного дня в голову Стаханова прийшла геніальна ідея. Під час роботи забійник сам рубав вугільні поклади, сам кріпив склепіння від обвалу. А якщо розподілити працю забійника та закріплювача?
  Слід відзначити, що розподіл праці почали використовувати щонайменше в XVI столітті на англійських мануфактурах. Але в країні найпередовішого суспільного ладу це застосовувалося лише на виробництві налагодженому іноземцями. Оскільки іноземці мало займалися копальнями, технології там ще довго лишалися примітивними.
  У середині тридцятих років на шахтах Совдепу, в якості експерименту, почали з’являтися відбійні молотки. Їх довіряли найкращим, ідеологічно перевіреним працівникам, як найбільшу цінність. Решта рубала вугілля кайлом.
  Влітку 1935 року, Стаханов вирішив поділитися своїм ноу-хау з керівництвом шахти. Парторг шахти Константін Петров швидко оцінив ідею шахтаря. Через украй низьку ефективність роботи шахти майоріла перспектива отримати звинувачення в умисному зриві п’ятирічних планів Партії з тавром ворога народу.
  Якщо задум виявиться вдалим – почнеться солодке життя вірного ленінця-сталініста, палкого борця за перемогу світового комунізму. І Петров вирішив: «Пан або пропав».
  У ніч з 30 на 31 серпня 1935 року в забій шахти спустилися учасники експерименту: Стаханов, два закріплювача, двоє візників вагонеток, парторг Петров, начальник дільниці Машуров та редактор місцевої багатотиражної газети Михайлов.
  Кожен діяв згідно чітко визначеної посадової інструкції: Стаханов рубав вугілля відбійним молотком, Машуров вантажив нарубане до вагонеток, закріплювачі кріпили склепіння, візники транспортували вугілля, редактор Михайлов вів хронометричний літопис трудового подвигу, а парторг Петров дбав про освітлення процесу в прямому сенсі цього слова.
  Задум вдався – за зміну (6 годин) Стаханов нарубав 104 тони вугілля і виконав 14,5 денних норм.

Стаханов на обкладинці журналу Time

  Наступного дня влаштували загальні збори шахти, на якому парторг Петров оголосив про світовий рекорд, за який чемпіон нагороджувався величезною грошовою премією, окремою двокімнатною квартирою з телефоном та меблями, путівкою на курорт, персональними місцями в місцевому клубі на всі культурні заходи, а також бричкою з візником.

  Стаханов просто марив, щоб бричку возив білий кінь, але за браком такого довелося героєві їздити на сірому в яблуках, якому рекордсмен дав прізвисько «Букет».
  Шахтарі одразу зрозуміли, що відбулося, і почали вимагати надати кожному з них відповідні умови, аби й вони отримали змогу залишити життя в бараках, заробити пристойні гроші та відпочити на курортах. Партія, в особі Петрова, заявила, що на таке здатні лише справжні більшовики. Наступного дня вірний ленінець Мирон Дюканов, за тих же умов праці, що і Стаханов, побив рекорд і нарубав за зміну 115 тон вугілля.
  11 вересня того ж року Нікіта Ізотов самотужки нарубав за зміну 240 тон вугілля. Але все це вже не мало великого значення – квартир та грошей на всіх ударників не вистачало, тому компартія вирішила: нехай і надалі зміцнюють сумлінною працею на загальних засадах міць СССР.

Алексій Стаханов та Йосиф Сталін

  Вчинок Стаханова дав змогу комуністичному режиму розгорнути в СССР соціалістичні змагання у вигляді «стаханівського руху», підвищити продуктивність праці. І головне – газета «Правда» вже призначила головним передовиком вугільної галузі Стаханова, а як сказав товариш Сталін: «Правда ошибаться не может!»

Життя на лаврах ударника соціалістичної праці

  Щоправда, найкращий друг шахтарів усіх країн, сказав це трохи з іншого приводу. До редакції «Правди» надійшло повідомлення про трудовий подвиг А. Стаханова. Журналісти головного видання ВКП(б) вирішили, що Стаханова звуть Алексієм, про що й розповіла стаття в черговому випуску газети.
  Наступного дня з’ясувалася помилка – Стаханова звали чи то Андрієм, чи то Александром. Ось тоді Сталін і висловив думку про інформацію «Правди», і на підтвердження вагомості слів очільника Кремля, Стаханов отримав паспорт з ім’ям Алексія. Про те, як його називали від народження, історія не зберегла точних відомостей – та й кому вони потрібні? В СССР усі вже знали: «Единица (тобто людська особистість) – вздор, единица – ноль».
  У 1936 році компартія перевела товариша Алексія на роботу в Москву. Йому дали почесну роботу в міністерстві та двокімнатну квартиру, прийняли до партійних лав, без проходження кандидатського випробування. Головною функцією Стаханова було відвідування різних партійних заходів, на яких він пропагував і уособлював комуністичне ставлення до праці.
  Сам він уже фізичною працею вже не займався, заприятелював з представниками найвищої партійної номенклатури, але чомусь продовжував вважати себе робітником, пролетарем та шахтарем. Слід зауважити, що безкласове комуністичне суспільство, перетворилося на кастове – за людиною закріплювалося її соціальне походження, і зберігалося на все життя, не залежно від реального соціального статусу.

Алексій Стаханов у Кремлі

  Наш спадковий пролетар поринув у блаженний світ комунізму. Його частенько бачили в товаристві високопосадових партійців, з якими він жлуктив горілку та демонстрував високий рівень пролетарської культури. Стаханов улаштовував п’яні бійки, під час чергової з яких десь загубився піджак з партквитком та орденом Леніна. Наступного дня Стаханов отримав дублікати, але це не зупинило завзяття ударника соціалістичної праці.
  Разом із сином Сталіна Василієм, вони розгатили люстра в ресторані готелю «Метрополь» та намагалися виловити екзотичних рибок у басейні. Після таких дурнуватих витівок терпець кремлівського горянина урвався. Збереглися перекази, що Сталін пообіцяв видати Стаханову новий паспорт з іншим прізвищем – Стаканов.
  Після тої халепи Стаханов пиячив тишком-нишком: у себе вдома, чи на дачі, що межувала з оселями Жукова, Мікояна та Хрущова.
  У перерві між запоями, герой соціалістичної праці отримав освіту: без додаткової середньої освіти недоук з двома з половиною класами церковно-приходської школи закінчив Всесоюзну промислову академію, став депутатом Верховного Совєту СССР, написав книгу «Рассказ о моей жизни».
  На всі питання, як чоловік, що на письмі робив в двох словах п’ять помилок, і не прочитав жодної книги, але  спромігся написати власну, Стаханов відповідав: «Я же не читатель, я – писатель!»
  В особистому житті шахтар-«письменник» цілком міг би стати прототипом Гумберта Гумберта з роману «Лоліта» В. Набокова. Перша дружина Стаханова – циганка, яка швидко полишила шахтаря разом з двома дітьми, і подалася мандрувати світом. На одному з партійних заходів засновник стаханівського руху накинув оком на дівчинку Галю 14 років, з якою невдовзі одружився.

Стаханов з дружиною Галиною

  Панівний режим ніяк не зреагував на витівку Стаханова. Мабуть педофілія не суперечила моральному кодексу будівельника комунізму, не містила в собі нічого контрреволюційного. Подружжя прожило в шлюбі до 1957 року, мало двох дітей.
  У 1957 році ситому добробуту начальника відділу нагород Вугільної промисловості СССР Алексія Стаханова прийшов край.
  Того року до Москви з офіційним візитом прибув щирий французький ленінець – Моріс Торез. Якось, він між іншим спитав у Генсека КПСС – де подівся уславлений Стаханов? Не вагаючись, Хрущов відповів: «Як де? Працює на Донбасі!»
  Незабаром, Стаханова викликали на особисту аудієнцію до Хрущова. Лідер світового комунізму наказав засновнику стаханівського руху відбути на Донбас протягом 48 годин. Згідно народних переказів, Хрущов додав: «Як шахтар шахтаря, ти мене розумієш». І тут Стаханов, який понад двадцять років не спускався в шахту, начебто, не витримав і ображено мовив: «Який ти на х... шахтар?»
  Не зрозуміло, що він мав на увазі: чи те що Хрущов замолоду працював на шахті не шахтарем, а слюсарем, чи те, що більшу частину життя займався партійною роботою. Витівка Стаханова образила кастові почуття «потомственного пролетария» Хрущова до глибини душі.
  Стаханов повернувся на Донбас, в місто Чистякове (зараз – окуповане московськими терористами). За іронією долі, в 1964 році, місто перейменували в Торез, на честь полум’яного французького революціонера, який мимоволі посприяв поверненню видатного шахтаря в шахтарський край.
  Дружина колишнього ударника вугільної галузі вирішила залишитися в Москві разом з дітьми. Герою минулих днів не дали в Чистяковому окремого житла: Стаханов оселився в гуртожитку, працював заступником начальника місцевого шахтоуправління, після 1959 року – помічником головного інженера одної із шахт Торезу .

Помічник головного інженера шахти № 2-43 міста Торез А. Стаханов з шахтарями

  Працював – гучно сказано. Стаханов просто не просихав від пиятики. Очевидці згадують, що в його кімнаті крім порожніх пляшок стояло лише іржаве ліжко, де замість матрацу лежав засмальцьований ватник.
  Його непритомне п’яне тіло часто валялося посеред вулиць, де місцева дітлашня влаштовувала над ним змагання з прицільного поливання сечею.
 Слід відзначити, що партія таки згадала свого героя – на честь 35-ї річниці подвигу Стаханова, Брежнєв нагородив його зіркою Героя соціалістичної праці, і двокімнатною квартирою в одноповерховому будиночку в Торезі.

  Багатолітня пиятика давала взнаки: Стаханов пережив інсульт, у нього прогресував розсіяний склероз зі значним порушенням розумових здібностей, час від часу брала своє біла гарячка. Учорашній герой перетворився на постійного пацієнта психічної лікарні. Там він і загинув: послизнувся на шкуринці яблука, впав, забився скронею об ліжко і помер наглою смертю.
  Народ і партія його не забули – тюменську горілку міцністю 45° назвали «напоєм стахановців».
  Переважна більшість простих робітників до Стаханова та стахановців ставилася не прихильно: через трудові досягнення ударників соціалістичної праці, комуністичний режим «зрізав» нормативний час та тарифні ставки, тобто зменшував і без того невеличкі заробітки простих трударів. І це в той час, як самі стахановці користувалися всіма благами доступними партійній номенклатурі.
  У більшості випадків стахановці не могли відтворювати рекорди щодня – ані люди, ані техніка не витримає постійної праці на межі можливостей. Тому часто здобутки зводилися до приписок та окозамилювання, або продукція вироблялася низької якості з порушенням технологічного процесу.
  Цікаву оцінку стаханівському руху дав Лев Сєдов – син Лейби Бронштейна (Льва Троцького), – соратника Леніна і організатора більшовицького контрреволюційного перевороту.
  У статті оприлюдненій у «Бюлетені опозиції» Сєдов робив висновок, що стахановщина не має нічого спільного із соціалізмом. Бо ударна праця здійснювалася не з ідейних міркувань, а через прагнення банальної матеріальної винагороди: грошей, квартир, пільг та інших гараздів.
  На відміну від капіталістичного суспільства, писав Сєдов, зарплатня стахановців перевищувала заробітки пересічних робітників в кілька разів. Це спричиняло до величезного розшарування робітничого класу, і відштовхувало більшість пролетарів від ідей соціалізму.
  На завершення згадаємо, що самому Стаханову його рекорд допоміг розкрити хіба-що потенціал алкоголіка та педофіла.
  Його прізвище і досі носять міста, села та вулиці міст РФ, і навіть станція Московського метрополітену. Дуже промовисто, і будь-які коментарі зайві.

Версія ютуб-каналу "hrendyabliki"

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!