Денікінщина в Україні

 

Молебень Кутепова та Май-Маєвського. Харків 1919 р.

  Уроки історії вчать тому, що ніхто не навчається на уроках історії. Попри багатолітню московсько-українську війну дотепер можна спостерігати віру багатьох українців у можливість мирного співіснування України та Росії, за умови приходу до влади в Кремлі інших, не імперських «русских».
  Це не більше ніж ілюзія. Через довготривале існування в імперії, в московства сформувалося та закріпилася ідентичність «русские» = імперські. Про відсутність у них етнічного поняття нації свідчить сучасне формулювання «многонациональнный российский народ», в якому, скажімо, хакаси та кабардинці, вважаються росіянами.
  До розуміння необхідності формування етнічної ідентичності доросло вельми не значна кількість москвинів. Через панування імперіалістичних настроїв вони знаходяться на узбіччі громадсько-політичної думки. Не тільки ідеї, навіть їх прізвища маловідомі.
  Носії імперської ідентичності можуть мати різні, часто взаємовиключні, світоглядні установки, на все, крім необхідності збереження імперії. У цьому плані показове протистояння «червоного» та «білого» московства, що відбувалося після повалення самодержавства в Російській імперії.
  «Червоні» росіяни проголошували пролетарський інтернаціоналізм, під гаслами якого прагнули здійснити світову комуністичну революцію, і цим забезпечити своїм лідерам панування над усім світом.
  «Білі» мали дещо скромніші апетити – вони прагнули лише зберегти Російську імперію в кордонах 1913 року. Зрештою, білі програли червоним. Виникає питання: чи були б «не такие русские» альтернативою червоній імперіалістичній політиці?
  Дії лідера білого руху, Головнокомандувача збройними силами Півдня Росії генерала Антона Денікіна дають вичерпну відповідь на це питання.

Політика Денікіна в Україні

  Навесні 1919 року денікінська армія досягла певного успіху в боротьбі з більшовиками. Їм вдалося вибити московських комуністів з Харкова, що відкривало можливість наступу на Курськ, і далі – на Москву.
  Та Денікін з панством головним ворогом вважав не червоних росіян, а українців, які прагнули створити незалежну державу. Тому денікінці пішли в наступ не на рідну Москву, а на Київ, який звільнили від більшовиків війська української Директорії.
  Паралельно відбувався наступ на український рух Кубані. Влітку 1919 року денікінці вбили провідника кубанських українців Миколу Рябовола, і знищили Кубанську Народну Республіку.

Антон Денікін

  Такої ж політичної лінії генерал Денікін дотримувався і в Україні. У зверненні «Населению Малороссии» Денікін заперечив право українців не тільки на власну державу, а й на державну підтримку української культури і освіти. При цьому провідники білого московства вважали, що вони пішли на величезні поступки корінному населенню окупованої країни.
  Професор права Ніколай Палієнко прийшов у такий захват від денікінського звернення, що поквапився оголосити про розв’язання «больного украинского вопроса». Він вихваляв конкретний денікінський батіг для української освіти (припинення державної підтримки освітніх закладів), і спокушав українців примарою абстрактного пряника, що колись, невідомо коли, за умов суворого державного контролю, дозволять у школах викладання рідною, для корінного населення, мовою. При цьому українці мали годувати та воювати в денікінський армії не колись у майбутньому, а тут і зараз.
  Денікін, крім переведення шкіл на московську мову викладання, заборонив усю українську пресу на захоплених територіях і закрив Українську Академію Наук.
  Усю українську друковану продукцію вилучили та знищили. Така ж доля спіткала україномовні вивіски крамниць. Скасовували саму назву Україна, із заміною на «Південь Росії» та «Малоросія». Вилучили зображення Тараса Шевченка.
  Окуповану Україну Денікін поділив на три області, де порядкували генерали з необмеженою нічим владою: Новоросійську, з центром в Одесі, де панував генерал Шіллінг; Київську – з Драгомировим на чолі; та Харківську – під орудою генерала Май-Маєвського.
  Для ілюстрації національної політики денікінців візьмемо указ № 22 генерала Май-Маєвського. Цим наказом заборонялося викладання історії та географії України в школах Харківщини, вивчення української мови та літератури оголошувалося не обов’язковим.

Витяг  з наказу № 22 Май-Маєвського

  Усі школи переводилися на московську мову викладання. Заборонялося фінансування українських шкіл коштами земств та міських управ. Навчання українською мовою дозволялося лише в учбових закладах, які утримувалися виключно коштом приватних осіб.
  Через економічну руїну спричинену Першою світовою війною та московською інтервенцією в Україну, в усьому Харкові українській громаді вдалося відшукати кошти лише для єдиної в місті української гімназії. Керівництво та попечительська рада гімназії, до якої входив Гнат Хоткевич, звернулися до Май-Маєвського з проханням не закривати гімназію.
  Генерал категорично відповів, що гімназія з викладанням «на собачьем языке» може існувати тільки в приватному порядку, без жодних прав.
  Треба віддати належне батькам, вчителям і учням гімназії: вони знайшли, винайняли та відремонтували помешкання, і навчали дітей протягом чотирьох місяців виключно на ентузіазмі вчителів та грошових пожертвах небайдужих українців. Інші українські школи міста не змогли працювати на громадських засадах.
  Національний визиск білого московства доповнювався соціальним. Земельний закон обмежував землеволодіння поміщиків 400 десятинами землі, зобов'язуючи продавати надлишок. Селяни мусили викупати наділи в поміщиків, що робило непривабливим для них увесь денікінський режим, бо більшовики обіцяли роздати землю безкоштовно.
  Близько третини врожаю селянина йшло на виплату за земельну ділянку поміщику чи орендодавцю. Ще 5 пудів (80 кг) з кожної десятини виплачувалося податком, на утримання окупаційної денікінської армії.
  Невдоволення посилювалося через грабунки, сваволю каральних загонів, білий терор і погроми денікінськими вояками цивільного населення.
  Такі дії сприяли стрімкому падінню симпатій до денікінців. Українські селяни не бажали битися за інтереси московських поміщиків, як і українські козаки Кубані, що розчарувалися в білому русі після вбивства денікінцями провідників Кубанської Ради Рябовола і Калабухова.
  Біла армія зазнавала поразку за поразкою. Про похід на Москву вже було годі й мріяти – невдовзі Денікін таємно втік за кордон, владу перейняв Врангель, його армія окопалася в Криму. Через нетривалий час українські селяни «махновці» вщент розтрощили найбільш боєздатні  військові частини врангелівців.

Втеча А. Денікіна за кордон на англійському військовому у кораблі, 1920 рік.

  Червоне московство врахувало всі помилки в національному питанні «білих», і оголосило політику коренізації, яку відмінили щойно зміцнили владу.

  Після 1929 року комуністична Москва згорнула українізацію в Україні, та подібну політику в інших регіонах СССР, і в часи Другої світової війни взяла курс на московський великодержавний шовінізм і асиміляцію поневолених народів.
  Біле московство опинилося в еміграції, де швидко зійшло нанівець. Від них залишилися лише купи макулатури, на кшталт спогадів Денікіна чи мудрувань Ільїна. Вони так нічого не зрозуміли і нічому не навчилися.
  Чи зробили правильні висновки з тих подій ми, українці? Чи розуміємо, що між чекістами, які прагнуть подолати «найбільшу геополітичну катастрофу XX століття – розпад СССР», та тими, хто проголошує: «Крим не бутерброд», немає жодної суттєвої різниці?

Додаток

Обращение к «Населению Малороссии»

(Подається мовою оригіналу)

  «Доблестью и кровью армий одна за другой освобождаются русские области от ига безумцев и предателей, давших обманутому народу рабство вместо счастья и свободы.
  К древнему Киеву, «матери городов русских», приближаются полки в неудержимом стремлении вернуть русскому народу утраченное им единство. То единство, без которого великий русский народ, обессиленный и раздробленный, теряя молодые поколения в братоубийственных междоусобиях, не в силах был отстоять свою независимость. То единство, без которого немыслима полная и правильная хозяйственная жизнь, когда север и юг, восток и запад обширной державы в свободном обмене несут друг другу все, чем богат каждый край, каждая область. То единство, без которого не создалась бы мощная русская речь, в равной доле сотканная вековыми усилиями Киева, Москвы и Петрограда.
  Желая обессилить русское государство прежде, чем объявить ему войну, немцы задолго до 1914 года стремились разрушить выкованное в тяжелой борьбе единстворусского племени.
  С этой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге России движение, поставившее себе целью отделение от России ея девяти губерний, под именем «Украинской Державы». Стремление отторгнуть от России малорусскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев – Петлюра и его соратники, положившие начало расчленению России, продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной «Украинской Державы» и борьбы против возрождения Единой России.
  Однако же, от изменнического движения, направленного к разделу России, необходимо совершенно отличать деятельность, внушенную любовью к родному краю, к его особенностям, к его местной старине и его местному народному языку.

Звернення Денікіна "Населению Малороссии"

  В виду сего, в основу устроения областей Юга России и будет положено начало самоуправления и децентрализации при непременном уважении к жизненным особенностям местного быта.
  Объявляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского народного языка. Каждый может говорить в местных учреждениях, земских, присутственных местах и суде – по малорусски. Частные школы, содержимые на частные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке. В казенных школах, если найдутся желающие, могут быть учреждаемы уроки малорусского народного языка в его классических образцах. В первые годы обучения в начальной школе может быть допущено употребление малорусского языка для облегчения учащимся усвоения первых зачатков знания.
  Равным образом не будет никаких ограничений в отношении малорусского языка в печати.
  Промыслом Божиим областям Юга России предуказаны высокая честь и великая ответственность стать опорою и источником для армий, самоотверженно идущих на подвиг восстановления Единой России.
  В борьбе за Единую и Неделимую Россию я призываю всех верных сынов Родины к деятельной поддержке армии, несущей исстрадавшемуся народу избавления от большевистского ига.
  Пусть все, кому дороги счастье и величие Родины и успех наших армий в их неудержном порыве к сердцу России – Москве, неустанно работают над созданием и укреплением в ближайшем и дальнем тылу прочной опоры для бойцов, сражающихся на фронте за величие и единство России.

  Таганрог, 12 августа 1919 года
  Главнокомандующий вооруженными силами на юге России генерал-лейтенант А. И. Деникин
  (Составлено при участии проф. П. И. Новгородцева)».

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!