Метаморфози Чапаєва

 

Плакат з розкладом заходів з популяризації постаті Чапаєва. 1935 р.

  Василій Чапаєв – яскравий взірець того, як епічний герой деградує до персонажа анекдотів. Його постать, в загальних рисах, віддзеркалила розквіт і занепад міфології СССР.
  В часи громадянської війни «червоного» та «білого» московства, Чапаєв не надто вирізнявся на тлі інших польових командирів більшовицьких банд. Слави він зажив завдяки зусиллям свого комісара Дмитрія Фурманова, який у романі «Чапаєв» створив канонічний образ командира революційної дивізії.

Дмитрій Фурманов з дружиною Анною Стешенко (прообразом Анки-кулеметниці). 1919 р.

  Але справжньої популярності образ Чапаєва набув після виходу в прокат кінострічки братів Васильєвих, названої на честь головного героя. В обох творах Чапаєв перетворився на уособлення стихійних поривань революційних народних мас, з надмірним бойовим завзяттям, але не дуже політично грамотного та дисциплінованого.
  Утім, ці недоліки не фатальні, оскільки на допомогу героям з народної гущі, завжди прийде партія, як організуюча та спрямовуюча сила. В книзі її уособив комісар Коротков, у фільмі – Фурманов.

Д. Фурманов, В. Чапаєв, П. Ісаєв, С. Садчиков. Фрагмент світлини командно-політичного складу 25-ї стрілецької дивізії.

  Крім Чапаєва і комісара, до головних персонажів роману і кіно слід віднести ординарця начдива – Петра Ісаєва, в образі якого змальоване зростання ідейного червоноармійця.

  У фільмі, за особистою рекомендацією Сталіна, до цих трьох основних героїв автори додали образ Анки-кулеметниці, яка мала символізувати революційне жіноцтво.

Анка, Чапаєв та Петька

  Усі ці персонажі, як і основний перебіг сюжету, знаходилися у суворій відповідності з генеральним курсом ВКП(б) та черговими задачами більшовицького режиму. Ленінсько-сталінська партія, від самого свого виникнення, мріяла здійснити Світову комуністичну революцію, що в перекладі з більшовицького новоязу означає: завоювати владу над усім світом.
  Реалізація задуму потребувала величезної кількості хоробрих та хвацьких, але не надто обтяжених розумовою діяльністю, чапаєвих, петьок та інших кулеметниць. Від них вимагалося лише хоробро битися та виконувати партійні накази, живим уособленням котрої у війську були комісари.

Анка-кулеметниця. Кадр з фільму "Чапаєв", 1934 р.

  Відповідний гештальт посилено та успішно втовкмачувався в голови підвладного населення комуністичною пропагандою. Образ Чапаєва виявився настільки популярним, що і в часи іншої війни, Другої світової, сталінський агітпроп продовжував його тиражувати в стрічках: «Чапаев с нами» (агітаційний фільм 1941 року) та «Песня про Чапаева» (мультфільм, 1944).
  По закінченню Другої світової війни СССР мусив відновити військовий та економічний потенціал, тому образи персонажів штибу Чапаєва трохи потьмяніли. У наступні роки навіть плівка з цим фільмом зазнала серйозного руйнування, але викидати її на смітник ніхто не збирався, оскільки «наш бронепоезд стоит на запасном пути».
  У хрущовські часи, до кремлівської кліки прийшло розуміння неможливості здобути перемогу світової революції шляхом розв’язування Третьої світової війни. Хрущов скоротив чисельність армії і флоту, але не відмовився від імперіалізму та мілітаризму в якості провідного політичного курсу СССР. Крім інших його заходів, про це свідчить поява в 1958 році мультфільму «Сказ о Чапаеве».
  Наприкінці хрущовського панування з’ясували, що стрічка про Чапаєва (1934) знаходиться в жалюгідному стані. Після реставрації в 1963 році, фільм знов з’явився на екранах Совдепу. Аж тут з’ясувалося, що його ідейний задум, як і естетика, безнадійно застаріли.
  Відійшла в минуле «героїчна» доба московського більшовизму: багато катів, що масово розстрілювали заручників у часи Червоного терору, в лавах продзагонів знищували селян, чи стріляли в’язнів у підвалах ЧК-НКВД, вже постаріли та пішли на пенсію. Вони потребували визнання і віддзеркалення, в дусі соцреалізму, своєї «героїчної» юності в творах мистецтва.

Чапаєв та Петька з кулеметом Максим на тачанці. поштова марка СССР, 1938 р.

  І якщо в тих осіб фільми на кшталт «Чапаєва» викликали сентиментальний щем і тугу, молодше покоління сприймало ці твори як комічний анахронізм. Надто примітивною була в них пропаганда, надто жалюгідно виглядала вона навіть на тлі тих крихт з досягнень світового кінематографу, які доходили до екранів Совдепу.
  Для збереження привабливості для підвладного населення, комунізм потребував відходу від образу брутальних героїв у бік подальшої їх естетизації.
  Комуністичні митці почали романтизувати революцію та більшовиків: «Донская повесть» (1964), «Неуловимые мстители» (1966), «Свадьба в Малиновке» (1967), «Служили два товарища» (1968), «Белое солнце пустыни» (1969), «Адъютант его превосходительства» (1969), «Бумбараш» (1971) та інші.
  Комуністична міфологія здійснила перехід від героїчного епосу до романтичної казки. Старі стрічки штибу «Чапаєв» та «Ленин в Октябре» програвали змагання за глядацькі симпатії новим фільмам революційної тематики. Тому, хоча в 1968 році вийшов художній фільм «Орлята Чапая», це не допомогло романтизувати образ добре відомого персонажа.
  Чапаєв лишався героєм, про нього співали пісні і читали вірші в державних закладах освіти, наймані борзописці писали книги, але досить швидко персонаж, знайомий загалу насамперед завдяки кіно, втратив героїчну ауру та запанував в іншому мистецькому жанрі.
  Образи брутальних та не дуже грамотних героїв революції, трафаретно прописані персонажі, примітивні діалоги фільму «Чапаєв» викликали у молодого, більш освіченого покоління СССР, хіба що сміх. Використовуючи характерні ознаки персонажів та художні прийоми фільму, народна творчість обертала їх на повну анекдотичну протилежність.
  Наприклад, примітивне кіношне порівняння «щічок» кулемета та кулеметниці, викликало цілу низку фольклорних наслідувань, у яких обігравали прикметник «білий». Пригадаємо, як на повідомлення ординарця, що в лісі «білі», анекдотичний Чапаєв зауважив, що гриби не на часі. Або, як Вовочка відповів учительці, що Чапаєв був чи то негром, чи індіанцем, бо воював з «білими».

Анекдот про Чапаєва

  У тоталітарному суспільстві, де панувала жорстка цензура, і за натяк на вільне слово чи вільну думку можна було отримати чималий термін ув’язнення в концтаборах, анекдоти про Чапаєва та інших «героїв революції», перетворилися на знаряддя спротиву.
  Поки московсько-більшовицький режим відчував силу, покарання за політичні анекдоти відзначалося величезною жорстокістю, до розстрілів включно. Бо народні жарти викривали нікчемність та потворність режиму, який прагнув виглядати величним та жахливим.
  У часи Хрущова та Брежнєва більшовицький режим вже не мав ресурсів на провадження сталінського терору в промислових масштабах. На заміну заходам примітивного агітпропу посиленого ленінсько-сталінським терором, прийшла романтизація «героїчного доби» московського більшовизму, з більш гнучкими методами переслідування інакодумців.
  За тих умов, політичний анекдот взагалі, і чапаєвська тема зокрема, перетворилися на один із засобів народної контрпропаганди. Її ефективності не зміг заради весь потужний апарат чекістів та комуністичних агітаторів.
  «Провідний фахівець з совєтської історичної науки», академік Ісаак Мінц стверджував, що професійною пропагандою ідеології московського більшовизму в СССР займалися 1 мільйон 400 тисяч агітаторів, які щорічно виступали з 12 мільйонами лекцій. Але це тільки верхівка айсбергу.

Сучасна реінкарнація Чапаєва та його друзів

  Завдання завадити розповсюдженню не бажаної інформації, в тому числі політичних анекдотів, ставили всім шкільним вчителям, партійним, комсомольським та профспілковим функціонерам. Усі вони, хто зі щирим серцем, хто з обов’язку, розповідали, що анекдоти: «зловорожі підступи лихих капіталістів, проти рідної радянської влади», і в разі потреби, апелювали до авторитетної думки професійних катів з репресивних органів КПСС.

  Не маючи змоги запроторити людину в концтабір лише за анекдот, андроповські пси розповсюджували чутки, що мали на меті завадити розповсюдженню небажаної для режиму інформації. Найпростіша з них: «Мовчи, бо посадять!».
  Через її низьку ефективність, чекісти та їх стукачі прищеплювали суспільству більш складну думку: «Політичні анекдоти вигадають вороги, зокрема спеціальні відділи, чи навіть інститути ЦРУ». За задумом КГБ, таке тлумачення підривало авторитет та правдивість небажаної інформації, та паплюжило надійність її джерел. Якщо стосовно новин та чуток це хоч якось спрацьовувало, то щодо анекдотів виявлялося зовсім не ефективним, бо їх оцінювали спираючись на почуття гумору, а не з точки зору вірогідності інформації.
  Паралельно з чутками про підступні вигадки ЦРУ, а може й у відповідь на ті побрехеньки, у народі поширилися думка, що крамольні анекдоти вигадує КГБ. Її якнайкраще віддзеркалює анекдот тієї доби.
  «Йде Андропов Кремлем і чує: з підвалу КГБ лунає сміх. Нахилився до віконця:
— Товариші, чому сміємось у робочий час?
— Ой, Юрію Володимировичу, ми зараз про вас такий анекдот вигадали, завтра за нього п'ять років даватимемо!».
  Попри всі потуги КГБ, у більшості населення СССР політичні анекдоти розвіяли романтичний ореол не тільки Чапаєва, а й Леніна, Брежнєва, чекіста Штірліца та ще багатьох діячів та явищ комуністичного суспільства.

випадок з життя більшовицьких героїв

  Знаменно, що в незалежній Україні злободенні політичні анекдоти практично зійшли нанівець – зникла потреба вигадувати історії мовою Езопа, про людей та явища, яких можна відверто і публічно критикувати, або висміювати в сатиричних передачах. Це зовсім інший, більш високий рівень суспільного буття.
  Кожен з нас мусить зробити все можливе, щоб зберегти свободу слова і сумління громадян вільної України, аби Москва вже ніколи не повернула нам рабство й цензуру, з єдиним способом протидії – потайки і пошепки оповісти анекдот довіреній людині.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!