«Невозвращенцы»: нариси з історії московських дезертирів

Бійці полку Багадеран

  На сучасній Московщині спостерігається кумедна ситуація: найзатятіші московські пропагандисти, захлинаючись і рясно бризкаючи навсібіч слиною, агітують за «русский мир», маючи при цьому величезні будинки, а часто і громадянство, в країнах Заходу. Така традиція налічує чималу історію. Московське панство ще з 18 століття прагнуло захопити і обернути на холопів якнайбільше людей, за рахунок котрих можна безтурботно жити «на загнивающем и бездуховном Западе».

  Про життя московських дворян у Європі існує чимало документальної інформації. Як свідчать факти, і московські холопи, за сприятливої нагоди, між «исконно-посконной» Московією та «тлетворным» Заходом, обирали, в Європу.

Війна з Наполеоном 1813 року

  Під час походу проти Наполеона 1813 – 1814 року полишили лави царської армії, та залишилися на постійне проживання у Франції понад 40 тисяч московських дезертирів.

  Переважну більшість становили примусово мобілізовані на військову службу кріпаки – рекрути. У Франції, яка внаслідок багатолітніх воєн втратила багато чоловіків, бракувало простих робітників у всіх галузях економіки.

  Колишні московські селяни, між службою «батюшке царю» і найманою працею у французьких фермерів обирали останніх. Учорашні кріпаки і рекрути тікали з царської неволі і ставали у Франції спочатку вільнонайманими робітниками, а згодом, після одруження з місцевими жінками, господарями та фермерами на гостинній французькій землі.

  Згадки про московських дезертирів у Франції, та їх подальшу долю, можна знайти в спогадах московського офіцера від артилерії А. М. Барановича «Русские солдаты во Франции в 1813-1814 годах» (першодрук – 1916 р.), а також в розвідці А. С. Лыкошина «Русская армия во Франции» в книзі «Отечественная война и русское общество», т. VІ,  1911 – С. 143 – 160.

  Дезертирство набуло такої масовості, що цар Олександр І оголосив, що сплатить усі видатки пов’язані з поверненням московських дезертирів на історичну батьківщину, а також пообіцяв дарувати всі провини та не переслідувати за втечу з війська. Дурних не виявилося. Жоден з учорашніх царських рекрутів не побажав повернутися за казенний кошт в «страну рабов, страну господ».

С. Щукін. Олександр Павлович (імператор Олександр I).Прижиттєвий портрет.

  Тоді Олександр звернувся до новоспеченого короля Франції Людовіка XVIII з проханням видати втікачів. Але французькі громадяни не виявили жодного бажання віддавати на розправу царю, тих, хто з власної волі залишив армію московських зайд.

  Точна чисельність перших «невозвращенцев» до сьогодні достеменно невідома. Якщо згадуване число в 40 тисяч відповідає реальному стану речей, то царську армію залишив кожен четвертий солдат – добре відомо, що всього у закордонному поході проти Наполеона брало участь 175 тисяч московських вояків.

  Причина масового дезертирства московських «служивых» –жорстока муштра й система покарань за найменші провини.

 Термін служби рекрута складав 25 років, за умови відсутності штрафів. За царювання Олександра І, солдати, що отримували штрафи залишалися в армії безстроково. Штраф давали за такі дрібниці, як погано пришитий ґудзик, чи відхилення у стійці під час виконання команди «Смирно!».

  Унаслідок системи штрафів, в царській армії в 1816 – 1831 роках, прокотилася хвиля самогубств. Навіть звиклі до рабства московські холопи, між довічним життям у казармі та смертю, обирали смерть.

  Утім не всі. Виявилися люди, ладні не тільки втекти з царської муштри, але й збройною рукою боротися з царатом.

Московські дезертири – захисники Ірану

  Вояки Олександра І тікали не тільки на Захід, але й на Схід. Якщо в Європі більшість з них стали звичайними мирними громадянами, то в Ірані вони долучилися до реформи армії в якості військових інструкторів та бійців елітних підрозділів, що билися з царською армією завзято і зі знанням справи.

  Дезертирство на Сході сильно поступалася західному напрямку. У Франції тисячі московських вояків залишали царську муштру, в Персії кількість «невозвращенцев» обмежувалася кількома десятками осіб на рік. Це і зрозуміло: у християнській Франції на дезертирів очікувало мирне життя, в мусульманському Ірані – військова служба.

  Утім, перспективи служби шаху Фетх-Алі переважали реалії служби московському царю. Усі московські перебіжчики отримували від шаха багато пільг і привілеїв: можливості жити у власній оселі, одружуватися на місцевих християнках, мати повноцінну родину. На додачу до цього, колишні московські вояки отримували за службу шаху зарплатню більшу, ніж у царській армії.

Ополченець, барабанщик та піхотинець іранської регулярної піхоти (ліворуч). Офіцер та ад'ютант шахської гвардії (праворуч). 1810-ті роки

  Під час московсько-перської війни 1804 – 1813 років  московські солдати і офіцери, що переходили на бік шаха Ірану, залучалися на службу переважно в якості інструкторів. Володарі країни справедливо вважали, що Російська імперія виявиться одним з головних супротивників Ірану, тому треба готувати армію саме до війни з московським царем. Найкраще з цим завданням, на думку іранців, могли впоратися колишні вояки царської армії, які добре знали всі її переваги і недоліки.

  В 1806 році в Тавризі (Тебризі) сформовали елітну роту з колишніх московських вояків на чолі з офіцером Лисенко. У 1809 році рота виросла до батальйону, що отримав назву Багадеран (bahādorān) –  «богатирський». Так в Ірані називали гренадерів. Через нетривалий час батальйон перетворився на полк.

  Завдяки московським інструкторам в 1812 році іранська армія завдала поразки царському війську біля міста Султанабад на річці Аракс. Хоча, в цілому, військова кампанія 1810 – 1812 років виявилася для Ірану невдалою, полк Багадеран поніс значні втрати, але його не розформовували.

  Європейські очевидці згадують, що бачили на півночі Ірану багато московських військових інструкторів під час московсько-перської війни 1826 – 1829 років.

 У згаданих двох війнах полк Багадеран залишався найбільш боєздатною частиною іранської армії. Московські солдати хоробро воювали за нову батьківщину, попри бойові втрати полк постійно поповнювався.

 Для порівняння: після поразок 1812 року в полку залишалося ледве 350 бійців, в 1821 році царські емісари повідомляли про 2 тисячі особового складу Багадерану, а наприкінці війни,  в 1829 році –  1 400 вояків.

Обер-офіцер та рядовий полку Багадеран 1838 рік.

  Перебіжчики часів царя Олександра І створили гарну традицію в московській армії, що збереглася аж до нових часів. Найбільше масове дезертирство та перехід на бік супротивників Москви спостерігався під час Другої світової війни. Дезертири та полоненні зі сталінського війська, утворювали цілі дивізії та армії, для боротьби з московським комунізмом. Але це величезна за обсягом тема, що потребує окремої розповіді.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!