Російська імперія – батьківщина політичного тероризму

 

Вбивство Олександра II терористами Рисаковим і Гриневицьким

  Одразу виникає питання: невже тільки на Московщині відбувалися  терористичні акти, як метод політичної боротьби,  а до цього тероризм взагалі не існував?

  Щоб дати відповідь, слід чітко розмежовувати поняття: терор, тероризм, політичне вбивство.

  Політичне вбивство – знищення людини в боротьбі за владу, існує мабуть стільки ж, скільки й  людське суспільство.  Це завжди насильство, але не завжди терор.

  Терор – державна політика спрямована на насильницьке придушення й залякування політичних опонентів. Вважається, що терор, як явище, вперше постав під час Великої Французької революції. Хоча з цим можна посперечатися. Наприклад, в часи іспанської Реконкісти на державному рівні велося переслідування маврів, євреїв та вихрестів, проти них застосовувалися тортури інквізиції, публічні страти, депортація та рабство за етнічною та релігійною ознакою.

  Тероризм – цілеспрямоване застосування недержавними організаціями чи окремим особами  насильства задля досягнення політичної, ідеологічної чи релігійної мети. Звичайно, історія з давніх-давен знала терористичні акти, які застосовували проти державної влади. Можна пригадати вбивство Цезаря, Дарія III чи Генріха IV. Але політичні вбивства не були системним явищем, лишень одним із засобів боротьби за владу.

  Також не варто вважати чисто терористичними повстанські та партизанські рухи, коли недержавні армії (загони), вели бойові дії проти держави. Скажімо, гайдамаки чи опришки, могли вбивати чи залякувати переслідуючи політичні цілі, але це тільки один з допоміжних військових засобів.

  Тероризм як система, з ідеологічним обґрунтуванням та організацією, яка свідомо використовує насильство проти державної влади та її представників, виник саме в Російській імперії.

  У XIX столітті в країнах Заходу (Європі та Північній Америці) історично склалося так, що протиріччя між державною владою та певними соціальними групами розв’язували за допомогою правових механізмів. Щоправда не завжди: інколи влада не йшла на суттєві поступки, чим спричиняла революції. Так сталося в Англії XVII століття чи Франції XVIII – XIX. Але після потрясінь та громадянського протистояння, конфліктуючі сторони розв’язували протиріччя правовим шляхом та формуванням відповідних інституцій.

  В той же час рівень суспільного розвитку в країнах Азії тримався в традиційних формах автократичної держави і права, і цього виявлялося достатньо для їх більш-менш стабільного існування. Бо на Сході, на відміну від Заходу, рівень розвитку індивідуалізму та націоналізму лишався досить низьким.

І. Рєпін. Арешт пропагандиста. 1880 - 1892 р.

  Зовсім інша ситуація склалася в країні, яку сатирик М. Задорнов назвав Азіопою, оскільки Росія не вважала і не вважає себе ані Європою, ані Азією, натомість йде своїм особливим шляхом, який в наш час звуть «русским миром». Головна особливість російського шляху, або як зараз кажуть, його «фішка» – намагання поєднати високі технології виробництва Європи з самодержавною (авторитарною) формою державного управління, як в Азії. На це накладалося те, що ще в XIX столітті більшість населення мали практично рабський статус кріпаків.

  Налагодження виробництва за європейськими технологіями, вимагало освічених людей. Освіта спричиняла розвиток свідомості, а це в свою чергу, «відкривало очі» на сутність російського суспільства: панування владної вертикалі держиморд над безправною неграмотною масою.

  У середині XIX століття царська влада усвідомила необхідність суспільних змін. Задля подолання технологічного відставання від Європи, яке яскраво виявило себе в Кримській війні, цар Олександр II розпочав модернізацію. Реформи проводилися «згори», з пріоритетним урахуванням інтересів панівної верстви.

  До початку реформ 60-х років ХІХ століття,  освіченим людям, що не мали дворянського походження, досягти високих ступенів в кар’єрі держслужбовця було важкувато. З охочими хоча б до  якихось суспільних змін, царська влада розправлялася з надмірною жорстокістю. Показові долі учасників «Кирило-Мефодієвського братства» чи «гуртка Петрашевського».

  В обох випадках, час від часу збиралися інтелектуали, щоб потеревенити за чаєм з варенням на різні теми, в тому числі й соціально-політичні. Вони не мали програмних документів, не готували змов і не закликали «повалити злочинну владу» – просто обмінювалися думками.

  За такі розмови кирило-мефодіївці отримали тюремні строки та заслання, а петрашевці – смертні вироки, замінені на каторгу. Ці випадки наочно показують, що царат не допустив би жодних змін у державі в інтересах різночинців, не кажучи вже про селян.

  Царська влада просто штовхала людей, що прагнули суспільних змін, до радикальних дій. Адже якщо за читання листа Бєлінського до Гоголя можна отримати смертну кару (випадок петрашевців), то чому б опозиціонерові не вдатися до більш результативних дій, коли страждатимуть не «люди прогресивних поглядів», а їх вороги – реакціонери?

  Після скасування кріпацтва, прихильники модернізації суспільства, вихідці переважно з недворянських станів – так звані «різночинці», спробували агітацією підняти на боротьбу за кращу долю російських селян. Задум повністю провалився – селяни потребували земельної власності, а не каторгу за бунтівні витівки. До закликів «ходоків у народ» «мужики» залишилися байдужими, а подеколи сприйняли відверто ворожо заїжджих  агітаторів-паничів («барчуков»).

  Істотно, що за таких умов, для всіх хто прагнув докорінних суспільних змін залишався тільки шлях збройної боротьби. Без широкої підтримки серед селян та армії про повстання чи заколот лишалося тільки мріяти. І ось в надрах радикально налаштованих різночинців виникла ідея використати терористичні акти проти царських чиновників задля дестабілізації ситуації в імперії, залякування супротивників та здобуття симпатій у пригноблених верств населення.

  Весною 1862, через рік після офіційного скасування кріпацтва маніфестом від 19 лютого 1861 року, Петро Заїчневський склав відозву «Молода Росія», в якій терор проголошувався засобом для досягнення соціально-політичних змін. Заклик почули. 4 квітня 1866 року активіст революційної «Організації» Дмитро Каракозов вчинив замах на «злодія-царя», аби «принести користь дорогому другові – російському мужику». Каракозов схибив, незабаром його стратили, цар залишився неушкодженим. 

  Але «процес пішов» – відбувся перший терористичний акт, що мав на меті не просто боротьбу за владу, національне чи релігійне визволення. Терористи ставили на меті повну зміну суспільного ладу, і основним засобом досягнення мети обрали насильство до окремих представників влади.

  1869 року Сергій Нечаєв створив організацію «Народна розправа», і уклав перелік осіб, яких необхідно знищити. Щоправда, розправа відбулася лишень над одним з членів угруповання, який вирішив його залишити. Художня версія тих подій віддзеркалена в романі Ф. Достоєвського «Біси».

  Наступні покоління бісів про це не забули. Вони поставили пам’ятник письменнику, який, через чудернацьку позу Достоєвського, отримав народні назви «пам’ятник московському геморою» та «на прийомі в проктолога». Така хитромудра бісівська багатоходова помста.

О. Рукавішніков. Пам'ятник Достоєвському. Москва, 1997 р.

  Методи «Народної розправи» на певний час потьмарили привабливість тероризму в «прогресивного людства» на Московщині. Але не надовго. Постріл Віри Засулич в губернатора Федора Трепова 5 лютого 1878 року, надав тероризму друге дихання. Вона здійснила теракт, у відплату за наказ відшмагати різками ув’язненого революціонера. В колах російської інтелігенції до злочину Засулич поставилися прихильно. 12 квітня 1878 року суд присяжний повністю виправдав терористку, що умисно поранила людину.

  Схвальне ставлення громадської думки і безкарність злочину створили сприятливі умови для розвитку тероризму. У тому ж році скоєні замахи на начальника одеської жандармерії Г. Гейкінга, прокурора Києва М. Котляревського, агента поліції А. Ніконова, вбили шефа жандармів М. Мезенцева. Вбивця, Сергій Степняк-Кравчинський, утік до Європи, де завів багато знайомств серед європейських інтелектуалів. Свій вплив терорист використовував задля популяризації на Заході ідей і чину «Підпільної Росії» (так називалася його книга про супротивників царського режиму).

  У лютому 1879 року терористи вбили харківського губернатора Д. Кропоткіна. Того ж року, унаслідок розламу в революційній організації «Земля і воля», утворилася «Народна воля», яка зосередилася на вбивстві царя. Після невдалих замахів восени 1879 та 5 лютого 1880, цар Олександр ІІ загинув унаслідок теракту 1 (13) березня 1881 року. Після чого виконком «Народної волі» висунув новому царю ультиматум: або революція, або «верховна влада звертається до народу».

  Олександр III відкинув вимоги терористів. П’ятьох з них стратили, понад дві тисячі притягнули до суду, багатьох засудили на тривалі терміни ув’язнення. «Народна воля» припинила існування.

  Щоправда 1 березня 1887 року, після невдалого замаху на царя, викрили спробу відродити терористичну організацію, що мала на меті царевбивство, з провідниками Петром Шевирєвим та Олександром Ульяновим, братом Леніна. З ліквідацією цієї терористичної банди, тероризм в імперії вщух до початку XX століття.

  Аби відродитися з новою силою в 1902 – 1907 роках, коли терористи здійснили на Росії понад 5,5 тисяч терактів проти представників влади. Жертвами революційного насильства стали жандарми, поліціанти, міністри царського уряду, депутати госдуми і просто випадкові люди. Після перемоги більшовиків у 1917 році, на заміну червоному тероризмові прийшов червоний державний терор.

  В 90-ті роки XIX століття ідеї тероризму поширюються на Заході завдяки резонансним вбивствам скоєних московськими терористами та пропаганді, яку вони розгорнули перебуваючи в країнах Заходу на еміграції.

Вбивство імператриці Австро-Угорщини Елізабет анархістом Луїджі Лучені. 

  Ось перелік найгучніших терористичних актів скоєних, за влучним висловом Керрі Болтона, лівими психопатами. 1894 року анархіст вбив президента Франції Саді Карно. 1898 анархісти позбавили життя іспанського прем’єр-міністра Антоніо Кановаса та імператрицю Австро-Угорщини Єлизавету. 1900 року від рук анархістів загинув король Італії Умберто І, а в 1901 – президент США  Вільям Маккінлі.

  Варто пригадати, що ідеологічним батьком радикальних анархістів був московський революціонер панславіст Михайло Бакунін. Мабуть не випадковий той факт, що близьким до банди Боно, анархістів, що займалися озброєними пограбуваннями у Франції в 1911 – 1912 роках, вважаючи, буцімто ведуть війну проти капіталізму, виявився Віктор Львович Кибальчич – син емігранта бойовика «Народної волі».

  Породжене «русским миром» ідеологія насильства стала справжнім лихом XX століття, і ще й до сьогодні проблема тероризму далека від розв’язання. Хоча ще в 1900 році очільники  найрозвиненіших держав світу під час зустрічі поставили загрозу тероризму на перше місце...

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!