Малорос Винниченко

  "Іноді здається, що просто якийсь фатум тяжить над селом -- ви передчуваєте, що ось зараз ви надибаєте  на якусь темну фігуру, знайому вам з життя і похожу на якусь темну мару, що лежить незримо біля кожного нашого села, чатує на нього і дивиться своїми страшними баньками, щоб затьмарити промінь світла, який, дивись, блисне несподівано коло села, часто-густо тільки на те, щоб закритись тією хмарою, яку пильно і старанно насувають герої ночі і темряви".

  Симон Петлюра,"Пам'яті Івана Тобілевича (Карпенко-Карого)"

 

Володимир Винниченко

  Споглядаючи нашу минувшину, помічаєш в словах Головного Отамана одвічний сюжет доленосних періодів української історії. Пригадаймо Хмельниччину, або визвольні змагання 1917-1921 років. Здається ось-ось і перемога... Але ні, за багатонадійними подіями ховалася зла доля. Все йшло шкереберть: замість звитяги – поразка, руїна, рабство. Й одвічне: "Чому?"
  Певну відповідь на це питання може дати одна з ключових постатей визвольних змагань – Володимир Винниченко, а також його ставлення до Петлюри та всього національного руху в цілому.
  Навіть з першого погляду помітно, що Винниченко та Петлюра вельми різні люди, але між ними існує нерозривний зв'язок. Вони як день і ніч: і разом не бувають, але й збагнути поодинці не можливо.
  Обидва літератори: Петлюра уславився як публіцист та літературний критик, Винниченко ж набув заслуженої слави талановитого письменника. Разом, на початку революції, належали до соціал-демократичної партії, разом були її провідниками, брали участь у всіх вирішальних подіях визвольних змагань. І саме тут яскраво виявилася їх несхожість, ба навіть протилежність.
  Петлюра від початку наполягав на творенні української армії. Винниченко вважав: національні збройні сили зайві. За Гетьманату Скоропадського вони спільно працювали над приготуваннями до повстання, але один з них став Головним Отаманом повстанців, а інший вів таємні переговори з головою ворожого московсько-більшовицького уряду Раковським.

  Пізніше, за часів Директорії, коли Петлюра гуртував вояків задля захисту Вітчизни від червоних зайд, і наша армія, спливаючи кров'ю, вела з ними нерівну боротьбу, Винниченко прибув до Москви, аби отримати посаду заступника Голови Раднаркому УССР з портфелем наркома освіти та іноземних справ та ще намагався увійти до складу Політбюро ЦК КП(б)У.

  У тієї спілки виявився короткий вік. Скінчилося це, за спогадами Винниченко, тим що Москва "...провела постанову про поставлення мене поза законом. На підставі тої постанови кожен совєтський громадянин мав право вбити мене, де б він мене не зустрів". (Винниченко "Заповіт бійцям за визволення ". – К.: Криниця, 1991. – С. 48).

  Різниця дій та доль цих людей не наслідок зіткнення амбіцій у політичній грі, не борня за "булаву гетьмана". Зіштовхнулися не лишень два політика – стали на герць несумісні світоглядні установки. Винниченко і Петлюра це добре усвідомлювали.
  Так автор "Заповіту борцям за визволення України" стверджував, що завжди робив ставку на "внутрішні сили", тобто на український народ, натомість як Петлюра – на "зовнішні": німців, Антанту, поляків.

Симон Петлюра

  У реальності ж виявляється все з точністю до навпаки. Петлюра виступав проти Берестейської угоди Центральної Ради з німцями. Антанта й чути не хотіла про Україну. Спілка з поляками зумовлена виключно станом відчаю та безвиході, в якому опинилися українські збройні сили в 1920 році.

  В той самий час Винниченко загравав з комуністами: то вів переговори з їх очільником Християном Раковським, то дарував авторські примірники "Відродження нації" уряду УССР, то співпрацював з цим урядом, то мріяв про Світову Федерацію побудовану на ідеї "колектократії", за навернення до котрої Сталіну пробачав усе: геноцид, голодомор, терор. (Див.: В. Винниченко "Слово за тобою Сталіне").
  Приписуючи Петлюрі власні наміри, Винниченкова свідомість гнала геть саму думку про можливість так чинити. В психології це зветься "проекцією", і пояснюється захистом людської психіки від неусвідомлюваних, не сумісних зі світоглядом та сумлінням думок. На цьому ґрунті відбувається приписування власних прагнень іншим, аби виправдати себе і звинуватити оточення в лихих намірах.
  Пояснення проекцій Винниченко і в конкретиці історичних подій, і в особливих властивостях його психіки. Він гнав геть від себе неприємну правду: про власну політичну нікчемність, неспроможність бути гарним провідником нації. Захищаючись від цієї думки, "колектократ" намагався довести протилежне, продукуючи "цінні ідеї" та звинувачення до соратників по визвольній боротьбі.

  Це слабо допомагало. Бо була людина, яка уособлювала собою все те, чого прагнув, але не спромігся зробити Винниченко. Тому він спрямовував проти Петлюри, а йдеться саме про нього, всю гіркоту власних розчарувань.
  Про все те не варто було б згадувати, коли б за цим не проглядалося щось більше за комплекс неповноцінності. Саме воно надає конфліктові Петлюра-Винниченко метаісторичного, ба навіть, архетипового значення.
  Дії Винниченко живляться архетипом "Тіні", що "многоликою марою лежить незримо біля кожного нашого села" і з якої постають "герої ночі і темряви". Ставлення винниченкоподібних діячів до Петлюри, нагадують протистояння тіні та людини з однойменної казки Ганса-Християна Андерсена.
  Тінь завжди набуває якості протилежні усвідомлюваним властивостям людини. За визначенням Карла-Густава Юнга вміст цього архетипу складають первісні (первобутні), асоціальні, деструктивні властивості людської психіки. Прорив до свідомості потягу до руйнації, перетворив життя талановитого письменника на трагедію.
  "Тінь" Винниченка не живилася жагою вбивств та насилля. Вона набула вигляд двох патогенних комплексів: комуністичного світогляду та "малоросійського" самосприйняття.
  В підвалинах московського соціалістичного міфу, а саме переважно звідти Винниченко сприйняв ідеї "пролетарського братерства", лежали приховані гомосексуальні бажання його творців: Герцена та Чернишевського.

  Саме це надавало комуністичній ідеології вибуховості та деструктивності, що переконливо довів Борис Парамонов (докладніше див. главу "Кто виноват?" и "Что делать?": психологический подтекст русских вопросов" в його книзі "Мужчина и женщина"). Ідеї Парамонова дуже цікаві, але їх переказ забере дуже багато часу. Охочі можуть самі звернутися до цієї непересічної книги, а наша невеличка розвідка присвячена іншій темі – малоросійства.

  Видатний московський письменник та літературознавець Віктор Шкловський писав: "Цікаве питання коли з'явилася назва Україна – край чогось, – великого та більшого, тобто виділення України в прихованому вигляді обумовлює існування іншої держави, в якій Україна – біля краю...". (Теория прозы. М.: Сов. пис., 1983. – С.352).

  У наведеному висловлюванні характерне все – стереотипне, чи навіть архетипне, ставлення до України пересічного москвина. Вони сприймають Україну, як щось додатне до Московщини, як свою дрібненьку часточку, "малую Россию". При цьому в слово "малий" вкладається сенс дріб'язку, меншовартості, недорозвиненості, "недоросля" ("мало + рос"= "не дорос").

  Винниченко через добру обізнаність з московською культурою та літературою, отруївся, підсвідомо перейнявся настроями про власну неповноцінність, почувався малоросом.

  Попри всі його декларації про незалежність України, ці гасла, якщо придивитися уважніше, по суті, другорядні. Чільне місце посідають ідеї соціалізму, згодом – "колектократії" та Світової Федерації. Тобто чогось більшого й величнішого ніж рідна земля та культура.

  Людина, що має відчуття власної неповноцінності прагне компенсувати почуття упослідженості досягненнями в іншій царині. Винниченко компенсував нав'язаний імперською культурою комплекс малороса, подарованими московськими ідеологами міфами про "русскую всечеловечность", "богоизбранность", и "особый путь, который Россия явит всему миру".

  Звідси затятість Винниченка на ідеях світового соціалізму – марксистського месіанства, при чому в його московському варіанті. І причина особистої трагедії цієї талановитої людини.

  Він так і не збагнув, що потрапив, разом з однодумцями, до лабет "зовнішніх сил" – патогенних ідей малоросійства. Що саме ці сили виявилися "героями ночі та темряви".

  Знехтувавши інтересами рідної землі, вважаючи їх лишень додатком до інтересів "світового пролетаріату" (читай: комуністичної імперії Совдепів), Винниченко власноруч підписав вирок і собі як політику, й Україні, як керованій ним державі.

  "Бо хто матір забуває – того бог карає" – сказав Великий Кобзар. Винниченко спокутував помилку творчістю та життєвими муками. Він залишиться в нашій історії, де нічого змінити вже не можна. Слід пам'ятати минуле, навчатися на похибках, аби уникати їх тепер та в майбутті.

Леся Українка: "Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція".

  Події сьогодення чимось нагадують тодішні. На нас знов суне північна орда, зі своїми побрехеньками для ватників-малоросів про "навіки разом", "особый путь" та "триединый народ" "русского мира".
  Рятівний шлях, для нас українців, давно накреслено світлими головами: "Геть від Москви! Уперед до Європи!"

В'ячеслав Липинський. "Братья малороссы".

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!