Міфи Московії: шляхетність і мужність декабристів

 

Адлерберг В. Допит декабриста Слідчим комітетом, 1826 р.

  Александр Герцен створив міф про декабристів, як осіб височезної шляхетності та мужності. «Это какие-то богатыри, кованные из чистой стали с головы до ног» – писав він. Насправді, під час слідства «богатирі» навипередки клепали один на одного, з ентузіазмом, вартим ліпшого застосування.

«Чем больше стук, тем ближе дембель!»

  Особливо відзначилися провідники таємних товариств – вони й у справі зізнань і доносів змогли втримати провідні позиції.
  Князь Сергій Трубецькой, в особі якого заколотники вбачали майбутнього диктатора Російської імперії, не тільки злякався приєднатися до повстанців 26 грудня 1825 року, але після арешту 4 січня, виказав 79 членів таємного товариства, з дипломатом і письменником Грибоєдовим включно.
  Утім, нічого нового він слідству не повідомив. Заарештований у день повстання Кондратій Рилєєв не тільки виказав товаришів по змові, але й видав Південне товариство: «Я долгом совести и честного гражданина почитаю объявить, что около Киева в полках существует общество. Полагаю, что оное из сильнейших… Руководит им полковник Пестель». Саме завдяки доносам Рилєєва в історичній літературі виникли й утвердилися назви «Південне» й «Північне» товариство змовників.
  Пьотр Каховський, який не вагаючись вистрелив майже в притул у генерала Милорадовича на Сенатській площі, так само, без жодних вагань, повідомив слідству, що Рилєєв пропонував знищити царя разом з усією родиною.

Джерело: Головачев П. Декабристы: 86 портретов, вид Петровского завода и 2 бытовых рисунка того времени. - М.: 1906. 

  Інший провідник заколотників Павел Пестель, не тільки надав деталізовані свідчення про устрій Південного товариства, але виказав інші організації опору царату: Товариство об’єднаних слов’ян та Польське патріотичне товариство. Він навіть поділився підозрами, про існування заколоту в Кавказькому окупаційному корпусі генерала Єрмолова. Перевірка виявила, що в останньому випадку Пестель видавав бажане за дійсне.
  Автор «конституції», яка передбачала створення праобразу ЧК-КГБ-ФСБ, та збереження імперії драконівськими засобами, висловлювався настільки відверто, що пізніше Євгеній Якушкін, спираючись на слова батька декабриста, сказав: «Ежели повесили только пять человек, а не 500, то в этом нисколько не виноват Пестель: со своей стороны он сделал всё, что мог».
  Александр Одоєвський уславився не тільки тим, що відповів Пушкіну, на його вірш «Во глубине сибирских руд…»:

«Но будь покоен, бард! — цепями,

Своей судьбой гордимся мы».    

  Гордий власною долею не тільки доповів слідству про все, що знав стосовно заколоту, але настрочив чимало листів до царя Ніколая I, з благаннями про помилування. У бажанні зберегти свою мерзенну дупу, він виявився не самотнім. З подібними листами зверталися Арбузов, Басаргін, Бригген, Єнтальцев, Волконський, Цебриков та інші.
  Після передачі справи до суду влітку 1826 року, імператор Ніколай звернувся до члена Слідчої комісії Александра Боровкова з проханням надати інформацію про всіх осіб, виявлених слідством. Так виникла «Абетка Боровкова», яка містила 579 прізвищ названих підозрюваними в якості учасників змови. З них 290 осіб визнали непричетними до заколоту, 222 притягнули до відповідальності, решта виявилася вигаданими персонажами.

Кузнєцов М. Громадянська страта моряків-декабристів на кораблі "Князь Владимир"

  З цієї чималої кількості «богатирів» Герцена, потужну незламність виявили кілька осіб, для переліку яких вистачить пальців однієї руки. Повністю відмовився давати свідчення лише Михаіл Лунін. Поручник Ніколай Панов визнав провину, але не виказав жодного товариша. Іван Пущин навигадував багато міфічних персонажів, але уникав говорити про реальних людей. Ніколай Бестужев та Іван Якушкін тривалий час уникали доносів, але зрештою не витримали.
  Ще декілька підозрюваних виявили чи то зародки, чи муки сумління: в них діагностували симптоми нервових розладів. Один з них, Алескій Булатов щиро визнав провину, і благав царя пробачити підлеглих йому солдат. Оскільки він не отримав чіткої відповіді, то 29 грудня вирішив заморити себе голодом. Він твердо дотримував цього рішення, але згідно свідчень його рідного брата Александра, Алексій сконав у Військово-Суходільному шпиталі в ніч з 18 на 19 січня 1826 року не від голодного виснаження, а від рубленої рани з лівого боку голови.
  Решта підозрюваних взяла за взірець поведінку провідників заколоту.

Засоби впливу «царської тиранії»

  Жоден зі звинувачених, не згадував про реальні тортури, їм дозволяли спілкуватися з рідними, хоча декого закували в кайдани. Серед застосованих слідчими засобів згадували: обіцянку милості самодержця; посилання на свідчення інших підозрюваних; «знесилення» невизначеністю в очікуванні очних ставок; а також нечіткі погрози на кшталт «существуют разные способы заставить вас признаться».
  Лунін, єдиний з декабристів, хто відмовився від свідчень, згадував, що слідчі «предлагали вопросы на жизнь или смерть; требовали ответов мгновенных и обстоятельных; обещали именем государя помилование за откровенность; отвергали оправдания, объявляя, что оные будут допущены впоследствии перед судом; вымышляли показания; отказывали иногда в очных ставках, …прибегали к угрозам и поношениям, чтобы вынудить показание или признание на других. Кто молчал или по неведению происшествий или от опасения погубить невинных, того в темнице лишали света, изнуряли голодом, обременяли цепями. Врачу поручено было удостовериться, сколько осуждённый мог вынести телесных страданий. Священник тревожил его дух, дабы исторгнуть и огласить исповедь».
  У порівнянні з засобами, які застосували московські більшовики, що вважали себе продовжувачами справи декабристів, методи застосовані царським слідством, у загальних рисах, не суперечать слідчим діям вживаним у сучасних правових державах.
  Як писав Александр Солженіцин: «Николай I не имел догадки арестовать декабристских жён, заставить их кричать в соседнем кабинете или самих декабристов подвергнуть пыткам — но он не имел на то и надобности… Большинство держалось бездарно, запутывали друг друга, многие униженно просили о прощении».
  Комуністичні історики, вірогідно обізнані з методами чекістів, щиро дивувалися позиції більшості декабристів. Історик-пушкініст Павел Шьоголєв (Щёголев) означив їх поведінку як «настоящее малодушие». Інший історик марксист Михаіл Покровський зізнався в «гіркому розчаруванні», після ознайомлення з матеріалами справи декабристів.

Ігнатьєв П. Декабристи. 1971 р.

  Історик доби пізнього московського комунізму Натан Ейдельман вважав причинами ганебної поведінки «богатырей, кованных из чистой стали с головы до ног»: важкість від усвідомлення, що всіх заколотників заарештували; психологічні проблеми від протистояння з людьми свого кола; дворянське виховання; «інквізиторські» методи слідства; песимізм через відсутність визначеного законом судочинства; молодість та відсутність досвіду.
  Розумування мудрагелів, штибу Ейдельмана не витримують жодної критики. Дворянська шляхетність не завадила заколотникам звалювати провину на товаришів. Впадає в очі, що кожен із декабристів побоювався запізнитися із зізнаннями, і квапився надати слідству власну версію подій. Молодість, дворянське виховання та брак досвіду жодним чином не виправдовує ницість і моральну нікчемність заколотників, засоби впливу на яких тільки запекле совкове брехло могло назвати «інквізиторськими».
  Поведінка декабристів на слідстві, не дивує того, хто розуміє особливості московської вдачі. Дивує інше – людяність царя, якого Толстой охрестив «Николаем Палкиным». У повстанні взяло участь понад чотири тисячі вояків: три тисяча вийшли на Сенатську площу, ще тисячу втягнули у заворушення спричинені «Південним товариством» в Україні.

Лавренков С. Декабристи. Близько 1950-го р.

  З понад півтисячі офіцерів запідозрених у заколоті, покарання отримали 222 особи, з яких 121 отримали вироку суду, решта – інші засоби покарання. Серед засуджених п’ятьом заколотникам призначили смертну кару; 88 особам призначили каторжну працю, тривалістю від двох років до безтермінової каторги; 19 відправилися до Сибіру на заслання, решту розжалували в солдати з правом, чи без, подальшої вислуги.
  Тільки 178 простих солдат зазнали побиття шпіцрутенами, і жоден з них не помер після покарання. З решти вояків сформували зведений гвардійський полк, який відрядили для каральних дій в колоніальній війні на Кавказі.
  Засоби царського слідства по м’якості не йдуть у жодні порівняння з методами московських більшовиків, які вважали себе продовжувачами справи декабристів. Царат не соромився вдаватися до відвертого бузувірства і геноциду поневолених народів, але дуже м’яко поводився з власною провідною верствою.
  Більшовики відкинули всі залишки «абстрактного гуманізму». Перемога комунізму, з наступним пануванням чекізму, засвідчили остаточну дегуманізацію московського імперіалізму, в якому беззастережно запанували теорія і практика людиноненависницької опричнини.

Література

  1. Восстание декабристов. Материалы. Т. IX — М.: Госполитиздат, 1950.
  2. Разбор донесения тайной следственной комиссии государю императору в 1826 году — //в кн. — Лунин М. С. Письма из Сибири — М.: Наука, 1987. – С. 67 – 75.
  3. Снытко Т. Г. Рылеев на следствии — //Литературное наследство, т. 50 — М.: АН СССР, 1954. – С. 169 — 236.
  4. Эйдельман Н. Я. Вьеварум. Лунин — М.: Мысль, 1995.
  5. Эдельман О. Воспоминания декабристов о следствии как исторический источник — М.: Отечественная история, 1995, № 6. – С. 35 – 36.
  6. Эдельман О. Следствие по делу декабристов — М.: REGNUM, 2010.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!