Король Італії Одоакр – шваґер князя Кия

Одоакр

«Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір’ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії, від Балтицького, або Німецького помор'я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, — сталося це в році 470 після Різдва Господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!» – буцімто проголосив Богдан Хмельницький у Білоцерківському універсалі, що наводиться на сторінках «Літопису» Самійла Величка (К: Дніпро, 1991 – С. 82). Про правдивість цього повідомлення поговоримо далі. Пригадаємо, що повідомляють про постать легендарного Одоакра (у Величка – Одонацера) інші історичні джерела.

Походження Одоакра

Постать Одоакра викликає в істориків багато суперечок. Навіть його ім`я тогочасні літописці писали не однаково. Хоча це можна пояснити записом «з голосу» незнайомого «варварського» імені.

Стосовно походження Одоакра хроністи тих часів також повідомляли різне. Готський історик Йордан називає Одоакра, то ругом, то торкілінгом, Іоан Антиохійській разом з Анонімом Валезія вважають його скіром, Марцеллін Коміт зве королем готів, інші джерела вважають герулом.

Не менш загадкові племена, з яких, можливо, походив Одоакр. Скіри згадуються античними істориками як плем’я, що мешкало в Північному Причорномор`ї поруч із сарматами та венедами. Багато сучасних істориків вважають їх чомусь германцями.

Про торклінгів більшість джерел повідомляють в оповідях про Одоакра. Щоправда Павло Діакон у «Римській історії» (XIV, 2) згадує торклінгів серед народів підвладних правителю гунів Аттілі. При цьому в одному місці вони прирівнюються до скірів, а в іншому – до ругів.

Про герулів відомо трохи більше. Згідно Йордана вони жили поблизу Меотійського болота, яке зараз ототожнюють з Азовським морем. У III столітті герули напали на Грецію. Аміан Марцелін (IV ст.) згадує про герулів, як про жителів Рейну. У джерелах V століття згадується про їх перебування в Галії (Франції) та Іберії (Іспанії), хоча після смерті Аттіли держава герулів знаходилась у Моравії. Їх також прийнято вважати германцями, хоча прямі докази цього відсутні.

Можна стверджувати, що про скірів, герулів та торклінгів у наш час відомі практично лише назви цих племен (а може кланів чи родів?), і всі твердження про їх приналежність до германців, тюрків чи іранців зумовлені лише особистими упередженнями новітніх істориків.

Дещо інакша ситуація з народом ругів.

Руги, Рутени, Русини

Ругів згадує Тацит (І ст.) у творі «Германія», і зазначає, що вони живуть на узбережжі Балтики на схід від Ютландського півострова, поруч із готами та лемовіями. Клавдій Птолемей (II ст.) згадував про ругів, що жили на Балтиці, десь між Віслою та Одером. Готський історик Йордан (V ст.) зазначав, що руги мешкали по обидва боки океану, тобто Балтійського моря.

Продовжувач «Хроніки» Регінона (X ст.), під 959 роком повідомляє, що до імператора Оттона І прибули посли Елени, королеви ругів «regina Rugi», яка хрестилася в Константинополі. Очевидно йдеться про Велику княгиню Русі Ольгу.

В англійській «Хрониці» Роджера з Говедену (XII ст.), під 1016 роком згадується Едуард, син Едмунда, який утік від короля Канута в землю ругів: «terram Rugorum, quam nos vocamus Russiam», («Король тієї землі, на ім’я Малесклод, коли почув і зрозумів, хто він з пошаною прийняв його»). (Матузова В.И. Английские средневековые источники IX — XIII вв. М, 1979 – С. 58). Джерело з якого взято цитату, вважає , що під Малесклодом слід розуміти Великого князя Русі Ярослава Мудрого.

Дочка Ярослава Анна, що вийшла заміж за короля Франції Генріха І також згадується як дочка «короля ругів» (гех Rugorum) в «Історії норманів» Гийома Жюм’єжського (XI ст.). (Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях. М., 2001 – С. 45).

В історичних джерелах назви руги і рутени часто використовуються як синоніми. Перші згадки про рутенів, які жили в Галії, знаходимо в «Нотатках про війну з галлами» Юлія Цезаря (кн. І, розділ 45): «Кв. Фабій Максим переміг арвернів та рутенів, проте римський народ їх пробачив, і не зробив їх країну своєю провінцією, і не наклав данину».

Згадуються вони і в «Історії бриттів» Гальфрида Монмутського, що датується початком XII століття. На початку розділу 54 читаємо: «Між тим, як згадується в римській історії, Юлію Цезарю після підкорення Галії довелося побувати на узбережжі рутенів. Розгледівши звідти Британію...». Король Артур покликав «з гальських земель – рутенів, портивенів, еструзенів, ценоманів, андекавів, пиктавів...» (розділ 162).

Можлива локалізація ругів

У середньовічній Європі назви рутени і русини використовувалися як синоніми. Називали так і українців. З цієї точки зору цікавою видається згадка Тацита про сусідів: ругів та лемовіїв. До речі Цезар згадує, про лемовиків, що жили в Галії (VII, 4). Якщо руги = русини, лемовії = лемки, а Галія = Галичина... Виникає цікава паралель! Але не будемо ставати на слизький шлях фантазій на історичні теми, подібно до різних Дьоміних та Лєвашових.

Повернемося до Одоакра. Вірогідно він походив з народу ругів, що цілком могли бути русинами, тобто українцями.

За часів Одоакра руги жили в римській провінції Норік (суміжні території сучасної Австрії, Баварії та Словенії). Оселилися вони там як федерати (союзники) римлян. Микола Костомаров відзначав, що в народів Північної Європи можна зустріти точну кальку слова «федерат», що звучить як «верінг». Можливо звідси походить і назва варяги?

Утім, в Одоакра склалися зовсім не прості взаємини з римськими верінгами-федератами – ругами.

Людина, що поховала Західну Римську імперію

31 жовтня 475 року колишній слуга і писар короля гунів Аттіли магістр італійського війська Орест Флавій скинув римського імператора Юлія Непота, і проголосив новим цісарем свого сина Ромула Августула.
Для подальшої історії цікаве повідомлення Пріска Панійського: 448 року до Константинополю прибуло посольство від Аттіли на чолі з батьком Одоакра Едіко. У складі посольства перебував Орест – батько майбутнього імператора Риму.

Орест висловив невдоволення Пріску з приводу того, що йому не надають такої пошани, як Едіко. Згідно гунської ієрархії Орест поступався рангом батькові Одоакра. У 469 році Едіко зрадницьки вбив Теодемір, батько майбутнього короля остготів Теодоріха, від руки якого згодом загине Одоакр.

Монета Одоакра, Равена 477 рік. Британський музей

У 475 році Орест лише батько малолітнього імператора, а син Едіко – провідник римської армії, що складалася з «варварів» – різних народів Європи. Це військо скористалося хистким становищем Ореста, і почало вимагати від нього землі в Італії, як винагороду за вірну службу. Орест відмовив, і наказав Одоакру вгамувати бунтівників.

Одоакр пообіцяв збуреним легіонам земельні ділянки в Італії, закликав повстати проти узурпатора Ореста, і підтримати легітимного імператора Юлія Непота. 4 вересня 476 року Ромула Августула скинули з трону римських імператорів.

Одоакр зглянувся на молодість і красу 16-літнього юнака, залишив жити, призначив чималу пенсію. Його батька Флавія Ореста стратили. «Легітимний» імператор Юлій Непот нічого не отримав, бо Одоакр вирішив обійтися без фейкових імператорів. Тому відіслав усі цісарські регалії Риму до Константинополю, імператору Зенону.

Слід відзначити, що згідно реформ Діоклетіана в Римській імперії запровадили так звану Тетрархію. Для поліпшення управління величезними територіями імперію поділили на чотири частини, кожною з яких керував власний цезар-імператор, хоча країна лишалася єдиною. Згодом кількість цезарів зменшилася до двох: в Равені (Римі) та Константинополі (Візантії).

Імператор Східної частини імперії Зенон не визнавав імператором Заходу Ромула Августула, вважаючи «легітимним» Непота. Отже Одоакр формально визнав цілісність Римської імперії під владою імператора Зенона. Чомусь це вважається остаточною загибеллю Західної Римської імперії. Мабуть тому, що підлеглість короля Італії Одоакра Візантійському імператору лишалася суто формальною.

Аби посилити владу Одоакр захопив королівство ругів. «В цей час сполохнула війна між Одоакром, котрий уже декілька років панував в Італії, та Фелетеєм, котрий звався також Февою, королем ругів. Цей Фелетей знаходився в ті дні на північному березі Дунаю, що відділяв його від Норика. В цьому Норику тоді був монастир Святого Северина... Одоакр , скликав племена над якими здавна панував, а саме турлінгів, герулів та частини ругів, всіх, що перебували під його владою, а також народи Італії, пішов на Ругиланд». (Павел Диакон. История лангобардов. СПб.: 2008 – С. 52). Після запеклих боїв королівство ругів припинило існування.

Thomas Lessman. Королівство Одоакра

Згаданий Святий Северин вплинув як на життя Одоакра, так і на короля ругів Флактація, батька Феви-Фелетея. «У той час король ругів на ім’я Флактацій, щойно посів трон, дуже злякався численної кількості сусідів – вельми ворожих до нього готів, що жили в Нижній Панонії. З цієї причини Флактацій попрохав блаженного Северина поспитати небесного оракула». (Житие святого Северина. СПб.: 1998. – С. 224). Северин заспокоїв короля передбаченням, що готи незабаром не загрожуватимуть ругам.

«Житіє» оповідає про зустріч Северина з Одоакром. Ще зовсім юний, і нікому не відомий, Одоакр прямуючи на службу до Риму, завітав до святого. Северин напророкував йому владу над Римом.

Одоакр і Северин. Малюнок 19 ст.

У 480 році Далмація повстала проти колишнього римського імператора Юлія Непота. Одоакр вирушив на допомогу повсталим, і наступного року приєднав Далмацію до своїх володінь.

Посилення позицій Одоакра викликало занепокоєння імператора Візантії Зенона. Ще в 476 році Зенон наділив Одоакра титулом римського патриція, підтверджуючи його владу над Італією. 488 року титул римського патриція отримав король остготів Теодоріх. Фактично, імператор Зенон благословив гота на боротьбу за Італію.

Одоакр і Теодоріх

Одоакр і Теодоріх. Нюрнберзька хроніка. 1493 р.

Військове щастя сприяло Теодоріху. У 489 році він розбив армію Одоакра біля Ізонцо, трохи згодом – поблизу Верони. 490 року військо Одоакра зазнало нової поразки у битві при Адді, змусивши його сховатися в столиці держави – місті Равена.

Після трьох років облоги Одоакр погодився на умови Теодоріха. 6 березня 493 року Теодоріх влаштував урочистий бенкет на честь переможеного супротивника, під час якого підступно власноруч убив Одоакра.

Згодом загинув син Одоакра – Тела, якого батько раніше проголосив імператором Риму. У в’язниці голодною смертю загинула дружина Одоакра – Сунхільда. Про неї майже нічого не відомо, крім імені. Але її ім’я може розповісти багато.

Сунхільда

Готський історик Йордан писав: «Невірний рід Росомонів, який тоді поряд з іншими виявляв покірність йому (королю Германаріху), скористався наступним зручним випадком обдурити його. Адже після того як король, спонуканий люттю, покарав якусь жінку по імені Суніхільда з названого роду за підступний відхід від чоловіка розірвати, прив’язавши до лютих коней і спонукавши (коней) бігти в різні боки, її брати Сар і Аммій, бажаючи помститися за загибель сестри, вдарили мечем в бік». (Йордан. Гетика. § 129).

Спогади про загибель Сунхільди залишилися в германських сагах. У «Молодшій Едді» та «Старшій Едді» оповідається, що Єрмунрекк наказав затоптати Сванхільд конями, на знак помсти за загибель свого сина Рандвера. За смерть Сванхільд помстилися брати.

Саксон Граматик повідомляє, що король Данії Ярмерікус (Германаріх) одружився із Сванхільд, але через наклепи стратив за допомогою коней. Ярмерікус загинув від помсти родичів вбитої дружини.

Традиційно ці події відносять до ІVстоліття. Одоакр жив у V. Але сага про Тідрика Бернського, тобто короля остоготів Теодоріха Веронського, ворога Одоакра, також згадує про Германаріха, який стратив своїх синів та племінників.

Усі це цікаво нам через героїню розповідей. Ім’я Сунхільда, чи в іншому варіанті Сванхільда, походить від давньогерманських Swanahilt (Swanahilda): swan (лебідь) + hiltia, hilt, hild (битва).

Як тут не пригадати сестру легендарного князя Кия – Либідь. На тотожність Сунхільди та Либеді вказував Валерій Шевчук (Мисленне дерево. К,: 1989. – С. 43 – 57), схожої думки дотримувався і Михайло Брайчевський.

Шевчук посилається на польського історика Мацея Стрийковського (XVІ ст.), який називав сестру Кия Лебіддю. Український дослідник відзначив, що перед тим як прийти на Дніпро, згідно «Повісті врем’яних літ», Кий з братами намагався закріпитися на Дунаї, де жили і готи. Шевчук вважав, що брати прийшли на Дніпро без Либіді. Про її загибель оповідають германські саги та літописи.

Українська легенда «Річка Либідь» повідомляє, що Либідь вирішила залишитися дівою. Вона побудувала дім на горі, де плакала днями та ночами. З її сліз утворилася річка Либідь, гору прозвали Дівич-горою. Шевчук припускає, що Либіддю річку назвали в пам’ять про сестру засновників Києва, яка загинула від рук готів.

І. С. Їжакевич. Брати Щек, Кий, Хорив і їх сестра Лебідь. 1907 р.

Ми маємо дві історії про Сунхільду, одна з яких відноситься до часів Германаріха (кінець ІV ст.), а інша відбувається на 100 років пізніше, і пов’язана з королем Італії Одоакром. При цьому в обох історіях наявні цікаві паралелі: Сунхільду страчують за наказом короля готів, вона, чи її чоловік, належить до народу чи то росомонів, чи ругів-русинів.
Можливо ми маємо справу з тим, що Фоменко і Носовський називають дублюванням – хроністи заповнювали хроніки сюжетом, що повторювався, але з персонажами, що могли мати різні імена. Це можна пояснювати циклічним сприйняттям історії: як день змінює ніч, а зиму весна, так через певний час відтворюються історичні події.

Можливо жодного дублювання немає, і ми маємо історії двох різних жінок. Але якщо припустити, що Сунхільда це Либідь, то найімовірніше саме вона дружина Одоакра. На думку багатьох сучасних істориків князь Кий, а отже й Либідь, швидше за все жили в V столітті, коли й Одоакр, а не в ІV, за Германаріха. Ця думка віддзеркалена, зокрема, в статті «Кий (князь)» української Вікіпедії. Можливо припустити, що Либідь дружина Одоакра, а князь Кий його шваґро.

А. Орльонов. Князь Кий на прийомі у імператора Візантії Зенона, 484 рік.

Ілюстрацією того, що Кий жив у Vстолітті, слугує картина Артура Орльонова «Князь Кий на прийомі у імператора Візантії Зенона, 484 рік». При роботі над цим полотном художник консультувався з провідними українськими вченими.

Русин Одоакр?

Повернемося до початку розвідки – згадки про Одоакра в Літописі Самійла Величка. Частина науковців вважає Білоцерківський універсал, звідки взято вищенаведену цитату, автентичним (М. Максимович, І. Каманін, О. Шафонський, С. Соловйов, П. Клепецький), інші – частково сфальсифікованим (М. Костомаров, В. Іконников). І. Франко, М. Грушевський, О. Левицький, М. Петровський, Г. Карпов вважали універсал фальшивкою. В. Шевчук, досліджуючи Літопис Величка, порівняв документи з літопису з автентичними документами XVII століття. Він дістався висновку про наявність співпадіння змісту документів, при повній відмінності форми. Тобто Величко переповів своїми словами документи тієї епохи. (С. Величко. Літопис. К.: 1991. Т. 1 – С. 17).

Те саме стосується й іншої згадки про Одоакра. На похороні Хмельницького, його сподвижник Самійло Зорка сказав: «До тебе звертаюся з доброю мовою, милий наш вождю, державний руський Одонацерю, славний Шкандербеку». (С. Величко... – С. 209). Не виключено, що згадки про Одоакра віддзеркалюють погляди самого Самійла Величка, і не належать Зорці та Хмельницькому.

Величко добре обізнаний з працями польських істориків, належав до освічених людей свого часу. Не виключено, його знайомство з працею Яна Длугоша, який теж згадує Одоакра, і вважає русином. «Від того Руса, першого (прабатька) і насельника Русі, веде коріння й рід русин Одоакр. В рік від Різдва Христового п’ятсот дев’ятий, за папи Лева Першого та імператора Лева Першого, він з’явися до Італії з руським військом, узяв Тициній, зруйнував його вогнем і мечем, узяв у полон та відрубав голову Оресту, а Августула, що насмілився захопити імператорську владу, вигнав. Увійшовши зі своїми (воїнами) переможцем до Риму, він володів королівством усієї Італії, і ніхто не наважувався йому опиратися. Після його чотирнадцятирічного надзвичайно мирного та спокійного правління Теодоріх, король готів, з величезними зусиллями пробився в Італію через Болгарію і Панонію... Змучений трирічною облогою Равени та змушений здатися, він (Одоакр) потрапив у полон до Теодоріха, та був убитий, а захоплене руське королівство Італії Теодоріх передав собі і готам». (Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (Книги I – VI). М., 2004 – С. 220).

Оскільки Длугош поляк, а не русин, його оповідь можна вважати не заангажованою.

Існує ще одна історична пам’ятка, яка називає Одоакра русином. Це плита церкви Св. Петра в місті Зальцбург з написом: «Літа Господня князь рутенів Одоакр (Odoacer Rex Rhutenorum), Гепіди, Готи, Унгари (Угорці) та Герули, лютуючи проти Церкви Божої блаженного Максима з 50 його товаришами, що переховувалися в цій печері, через віросповідання скинули зі скелі, а провінцію Норик спустошили мечем і вогнем».

Плита з церкви Святого Петра в Зальцбурзі

Впадає в очі згадка про угрів, які згідно загальноприйнятої хронології, з’явилися в Європі в IX столітті, тобто набагато пізніше, ніж жив Одоакр. Це дозволяє зробити припущення, що перед нами фальшивка, виготовлена в ті часи, коли її «знайшли». Перші згадки про зальцбурзьку плиту належать до кінця XIX століття, тобто часів коли масово будувалися «середньовічні» замки, готичні собори, знаходили «старовинні» літописи та рукописи.

Підсумовуючи, можна з певною долею вірогідності стверджувати про русинське (українське) походження Одоакра, шо мав за дружину Либідь – сестру Кия, Щека і Хорива. Так це було чи ні, можливо ми ніколи не дізнаємося. На жаль наявний історичний матеріал викликає більше питань, аніж дає відповідей, бо більшість історичних джерел фрагментарні, суперечливі чи фальшиві. Тому відтворення історії можливе лише у вигляді версій, які не повинні суперечити історичним джерелам.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!