Тернистий шлях до автокефалії Української православної церкви

Собор свято Софії в Києві. Храм побудований в часи Ярослава Мудрого, у ХVІІ столітті перебудований у стилі бароко

Християнство в Україні налічує понад тисячу років. Перший документально засвідчений християнський князь України-Русі – Аскольд. Утім, йому не вдалося нав’язати віру, принесену з Візантії, всьому населенню Русі.
Головною чином через те, що тогочасні землі України являли нецентралізовану спілку багатьох племен, що підтверджується багатьма свідченнями. Серед них можна згадати текст візантійсько-руського договору 944 року, де згадується 25 знатних осіб, можливо, князів невеличких племен. Доказ наявності на Русі багатьох володарів – історія протистояння княгині Ольги і древлянського князя Мала.

Для нас важливо, що Аскольд не був верховним правителем України-Русі, тому не міг розповсюдити християнську віру на всі землі Русі.

Це вдалося, більше ніж через століття, князю Володимиру Святославовичу, який підкорив більшість східнослов’янських племен, та змусив їх рахуватися зі своєю волею.

Завдяки князю Володимиру утворилася Київська митрополія, що підпорядковувалася Константинопольському патріарху. Візантійські патріархи призначали митрополитами в Київ виключно співвітчизників.

Відомі й винятки. Син князя Володимира – Ярослав Мудрий, зробив Київським митрополитом не грека (візантійця-ромея), а русина (по-книжному – русича) – митрополита Іларіона. Другий випадок: призначення Великим князем Київським Ізяславом Мстиславовичем митрополитом Київським та всієї Русі Кирила Смолятича.

Але це винятки з правила. Митрополитами України-Русі в решті випадків ставали ромеї (греки). Так тривало до татарського вторгнення.

Після руйнівної навали Батия на Русь, митрополити православної церкви полишили неспокійні землі Руського королівства (Галицько-Волинського князівства), володарі якого намагалися позбутися ординського ярма, і оселилися на теренах Володимиро-Суздальського князівства, чиї правителі виявили повну покору татарським ханам.

У 1251 році, митрополит Київський Кирило (1242 – 1281) залишив спустошені татарами землі Київщини, та виїхав у Новгород до князя Олександра Ярославовича.

Князь Данило Галицький, якого покинув Кирило, шукав можливості звільнитися від ординського панування. Натомість князь Олександр Ярославович, за невеличку сутичку зі шведами прозваний Невським, прагнув повної інтеграції підвладних земель в улус Джучі – Золоту Орду.

Кирило вирішив, що краще ординські хліби, ніж галицька свобода. З 1251 року його діяльність зосередилася переважно на землях майбутньої Московії: він створив єпархію в столиці Золотої Орди Сараї (1261), поставив єпископів у Володимирі, Ростові Великому, Твері, Сараї.

У 1252 році Олександр Невський зрадив рідного брата Андрія, за що отримав ярлик на велике княжіння. Митрополит Кирило благословив новоспеченого великого князя, і невдовзі дістав від татарського хана ярлик, що гарантував повну недоторканість православної церкви. У 1267 році хан Берке підтвердив рішення, так само як і хан Менгу-Тимур у 1279.

Наступник Кирила, митрополит Максим (1283 – 1305), хоча і звався митрополитом Київським, жив до 1283 року на батьківщини – столиці Візантії Константинополі. Як очільник церкви відзначився тим, що переніс резиденцію митрополита з Києва спочатку до Брянська, а згодом, у 1299 році, до Володимира-на-Клязьмі.
Король Руський, князь Белзький і Галицько-Волинський Юрій І Львович (1252 – 1308) намагався завадити переходу церковної митрополії з Русі до Володимиро-Суздальського князівства. З цією метою, у 1302 році, з благословення патріарха Константинопольського Афанасія, створив Галицьку митрополію.

У 1305 році висвячуватися в сан митрополита Галицького до Константинополю відправився ігумен Ратенського монастиря Петро.

Митрополит Петро Ратенський

Константинопольський патріарх Афанасій, той самий, що створив Галицьку митрополію, висвятив Петра на митрополита «всієї Русі» (1305 рік). Новоспечений митрополит Київський і всієї Русі Петро (1305 – 1326) попрямував у... Володимир-на-Клязьмі, а згодом, 1325 року, переніс резиденцію до Москви.

Наступник Петра, митрополит Феогност (1328 – 1353) спрямував головні зусилля на обслуговування інтересів вірного слуги ханів Золотої Орди московського князя Івана Калити, та відзначився спробами закрити Литовську (Білоруську) і Галицьку митрополії.

Митрополит Алексій (справжнє ім’я Елевферій Федорович Бяконт, митрополит у 1354 – 1378 роках), протягом тривалого часу фактичним керував Московською землею. Зажив слави боротьбою проти спроби Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтіського (ВКЛ) визволити землі Русі від ординського ярма.

ВКЛ вдалося об’єднати під орудою до двох третин руських земель, але золотоординські попихачі вперто продовжували називати свою церкву Руською, а себе – митрополитами Київськими, хоча всі Феогности та Алексії бували в Києві хіба-що проїздом.

Незабаром Київщина та більшість руських земель звільнилися від ординського панування, завдяки створенню нової держави –Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтіського. Православні митрополити залишилися по той бік кордону, в улусі Джучі – Золотій Орді, але продовжували називатися митрополитами Київськими і всієї Русі.

Факт кумедний, але він не порушував церковні канони. Доки церковним ієрархом Московії не зробився Іона Одноушев, більше відомий як митрополит Іона.

Двовладдя

Подібно до того, як історія католицької церкви містить численні епізоди співіснування на апостольськім престолі двох і більше пап римських, так і православна церква знала часи, коли одну митрополію очолювало кілька ієрархів.

Згідно канонів православної церкви нового митрополита призначав та висвячував в сан Вселенський патріарх Константинопольський. 1448 року, коли Московське князівство входило до складу Золотої Орди, князь Василій II призначив митрополитом єпископа Іона Одноушева (уродженця села Одноушеве поблизу міста Солигалича – нині Костромська область РФ), а висвятили його в сан колеги єпископи.

Митрополит Іона Одноушев

Вселенський патріарх та всі православні ієрархи поза Московським князівством, не визнали Іону митрополитом та засудили порушення церковних канонів. Більше того Константинопольський патріарх призначив митрополитом Київським Ісидора, якого не визнав московський князь.

Василій II залишив Іону Одноушева в сані митрополита. З тих пір митрополити московські призначалися князями, нехтуючи посвяченням від патріархів. Князь Василій II фактично створив автокефалію московської церкви, яку не визнала патріархія Константинополю. Тобто московські митрополити опинилися поза церковними канонами.

Так тривало до 1589 року, поки не відбулися ще більші порушення канонічного права.

Утворення Московського патріархату

Перший Московський патріарх Іов

У 1589 року відбувся собор єпископів, за участі Вселенського патріарха Єремії II Траноса. Вселенський патріарх устиг познайомитися з московськими буцегарнями, і отримав від царя Бориса Годунова нелегкий вибір: сісти на палю в Стамбулі, за скарги на утиски султана, які московський цар погрожував люб’язно передати володарю Порти, чи отримати грошенят і благословити митрополита Московського Іова в сан патріарха Московського.

Наслідуючи приклад римських неофітів-християн, які заради Христа нехтували всім мирським та не здригаючись йшли прямо в пащу лютим хижакам імператора Нерона, патріарх Єремія обрав... гроші. Тому висвятив Іова в патріарший сан, і поїхав з Москви, везучи важкі почуття та мішки з грошами.

26 січня 1589 року собор вищих православних ієрархів Московії разом з Вселенським патріархом «Уложонною грамотою» проголосив створення Московського патріархату. В документах собору зазначена участь 56 священиків, але наявні всього 32 підписи, вірогідність деяких викликає сумніви. Крім того, існують серйозні помилки в текстах. Наприклад: патріарх Єрусалимський Софроній IV зветься чомусь Нифонтом.

Вселенський патріарх Єремія II Транос спочатку відмовився підписувати «Уложонную грамоту», але згодом підписав, під загрозою життю і зовсім «не користі заради».

Уложонная грамота 1589 року

Навіть московські історики вважають «Уложонную грамоту» фальшивкою. Про це писали: митрополит Макарій «История Русской Церкви», П. Мілюков «История русской культуры», А. Маков «Учреждение Патриаршества в России», Ф. Терновский «Изучение Византийской истории». Тобто творення Московського патріархату неканонічне з церковної точки зору та не законне з правової.

Підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату

Натомість Українська церква продовжувала перебувати в лоні Константинопольської патріархії в якості Київської митрополії.

Варто відзначити, що через суворий догматизм християн, навіть з найменшого приводу виникали розбіжності, які спричинялися до виникнення самостійних церков. Не стала винятком і українська церква.

В 1596 році частина православних ієрархів прийняла Унію з римо-католицькою церквою. Головна відмінність новоутвореної української греко-католицької (уніатської) церкви від православної не в догматах чи обрядах, а в підпорядкуванні папі Римському, а не патріарху з Константинополя чи Москви.

Оскільки греко-католицька церква зберегла всю спадщину Київської митрополії (крім підпорядкування), то вона також веде родовід від хрещення запровадженого князем Володимиром, яке відбулося до розламу християнства на римське та грецьке сповідання.

У наслідок Хмельниччини та спілки гетьмана Хмельницького з Москвою, дві єпархії (Київська та Чернігівська) з семи, що складали Київську митрополію, опинилися під контролем Москви.

До описуваних подій Київська митрополія користувалася автономією в складі Константинопольської патріархії. Після того, як султан османів Мехмед II Завойовник 1453 року поклав край існуванню грецької Візантійської імперії, залежність Київських митрополитів від Вселенського патріарха, який не панував навіть у Константинополі, виявилася умовною.

За часів Богдана Хмельницького митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Сильвестр Косів виступив проти спілки України з Москвою, і поготів, не прихильно ставився до перспективи підпорядкування церкви Московському патріархові.

Утім, долю церкви визначали світські володарі. 27 жовтня 1659 року гетьман Юрась Хмельницький уклав з московським царем Алексієм Михайловичем угоду, згідно з якою, в статті 8, зазначалося: «митрополиту Київському, так і іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням святішого патріарха Московського» (Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII ст. до 1923 р. Київ: 1992. — С. 194).

Це спричинило конфлікт. Призначений Москвою сатрап-воєвода князь Трубецькой у жовтні 1659 року призначив місцеблюстителем Київського митрополичого столу єпископа Лазаря Барановича.

Натомість, у Речі Посполитій, де залишилося п’ять із семи єпархій, Київським митрополитом вважали Діонісія Балабана, якого визнавали як король Польщі, так і патріарх Константинопольський.

У 1661 році Московська патріархія призначила нового місцеблюстителя Київської митрополії – єпископа Мефодія, але справа провалилася. Патріарх Константинопольський піддав анафемі «місцеблюстителя» Мефодія Филимоновича, а патріарх Московський Никон прокляв людину, що висвятила єпископа Мефодія – митрополита Питирима.

Москва не полишала спроби нав’язати «духовные скрепы» Києву. 8 липня 1685 року гетьман-попович Іван Самойлович, виконуючи вказівки Кремля, зібрав церковний собор у Києві.

Собор повністю проігнорували всі єпархії України, що залишалися поза владою Москви. До них долучилися всі священики, від протопопа і вище, Чернігівської єпархії. Собор ухвалив рішення перейти під юрисдикцію Московського патріархату, і обрав митрополитом Гедеона Святополка-Четвертинського.

Нав'язаний Москвою митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Гедеон Святополк-Четвертинський

Це викликало спротив більшості духівництва поневоленої Москвою України. Кремль вирішив діяти на вищому рівні – домовитися з патріархом Константинопольським. У червні 1686 року у Стамбулі, архієрейський собор ухвалив передати Київську митрополію Московському патріархату.

Слідуючи євангельській заповіді «Не збирайте собі скарбів на землі» (Мат. 6:19), патріарх Діонісій отримав за ґешефт 200 золотих і 3 сорока соболів, а також попрохав заплатити й двадцяти архіреям, що підписали тодос про підпорядкування української церкви Москві. (Соловьев С. М. Соч. в 18 кн. История России с древнейших времен. М., 1991. – Кн. VII. С. 378). Мабуть, святі отці здійснили симонію, продаж благодаті «Святого Духа», «не користі заради», а виключно задля панування духовності.

Через два місяці патріарха Діонісія позбавили сану патріарха Константинопольського, за обвинуваченням в здачі Москві Української церкви.

Риторичне питання: наскільки канонічна симонія, завдяки якій підпорядкували Київську митрополію, навіть не всю, лишень дрібну частку, Московському патріархату?

Українські церкви, що не пішли на змову з Москвою, не визнали оборудку московитів з греками. УАПЦ, УПЦ КП, не кажучи вже про Українську греко-католицьку церкву, не визнають рішення собору патріарха Діонісія прийняте, нехай і не за 30 срібників, а аж за 200 золотих і три соболиних сорока.

Після смерті московського патріарха Адріана 16 жовтня 1700 року Петро І скасував посаду патріарха Московії.

Московська церква підпорядковувалась світській владі до 1918 року, тобто до відновлення московського патріархату. Хоча стверджувати, що з відновленням посади патріарха, московська церква позбулася залежності від мирської влади, може хіба-що повний імбецил. Але повернімося до України.

«Геть від Москви!»

В умовах національного і релігійного гноблення, якого зазнала Наддніпрянська Україна під час перебування в складі Російської імперії, не йшлося про відновлення Київської митрополії Константинопольського патріархату, не кажучи вже про автокефальну (незалежну) церкву.

З падінням московського самодержавства з'явилася слушна нагода, чим і скористалися українці. В православних єпархіях України поставили питання про богослужіння українською мовою, виборність церковних ієрархів.

У червні 1917 року представники десяти українських єпархій розпочали підготовку до всеукраїнського церковного з’їзду, який мав зайнятися питаннями автокефалії та українізації церкви. Однак на заваді стали «демократичні» москвини – уряд Керенського.

Попри спротив московства у другому півріччі 1917 створена Всеукраїнська Церковна Рада на чолі з архієпископом Олексою Дородніциним – видавцем першого україномовного молитовника.

В січні 1918 відбувся Всеукраїнський Церковний Собор, який проголосив курс на створення незалежної від Москви Церкви. Щоправда робота Собору увірвалася 19 січня через наступ більшовиків.

За рік, 1 січня 1919 року, Директорія прийняла «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви», що стало підставою для створення автокефалії. Задля канонізації церковної незалежності, уряд України звернувся з відповідним поданням до Константинопольської патріархії.

На жаль, саме в той час, патріарший престол лишався порожнім. Ситуацію ускладнив наступ військ «білого» та «червоного» московства на Україну.

5 травня 1920 року вірні Української Автокефальної Православної церкви проголосили про створення Помісної Церкви. З 14 по 30 жовтня відбувся, скликаний зусиллями Василя Липківського, Перший Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив рішення про автокефалію від 5 травня 1920 року.

УАПЦ створювалася на трьох засадах: автокефалії, собороправності (участі всіх вірян у розв'язанні справ Церкви через представників на Соборах різних рівнів) та українізації.

Собор висвятив на митрополита автокефальної церкви Василя Липківського та рукоположив 27 єпископів.

Незабаром московсько-більшовицькі окупанти перейшли в наступ на УАПЦ. В 1927 році позбавили сану Василя Липківського. Протягом наступних років знищили практично всіх українських священиків та багато мирян. 28 – 29 січня 1930 року більшовики скликали «собор», на якому проголосили ліквідацію УАПЦ.

Але знищити автокефалію Української церкви московським окупантам не вдалося. В 1925 році єпископ Іоанн Теодорович, за дорученням митрополита Липківського, виїхав до США, де завдяки його зусиллям постали Українська Православна Церква США та Українська Православна Церква Канади, які до сьогодні, знаходяться в канонічній єдності з Константинопольським Патріархатом.

Митрополит Української православної церкви США, митрополит Української православної церкви Канади Іоанн Теодорович

Під час московсько-більшовицької окупації України, православна українська церква існувала лише у вигнанні. Безбожні інтернаціоналісти-комуністи заборонили в Україні українські церкви, але дозволили діяльність Російської Православної церкви Московського патріархату.

Щойно почався крах «диктатури пролетаріату» Українська церква повернулася на рідну землю. Ще до усунення кривавого комуністичного режиму, 5 – 6 червня 1990 року в Києві відбувся перший собор УАПЦ , на якому затвердили статут Української Церкви та обрали патріархом Мстислава Скрипника.

Перший Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав (Скрипник)

На жаль, у наступні роки, через тиск Кремля в Україні так і не створили Помісну Церкву. Тільки в найновітніші часи, завдяки зверненню Президента України Петра Порошенка до Константинопольського Патріархату щодо отримання Томосу та автокефалії для Української Церкви, підтриманого Верховною Радою України та органами місцевого самоврядування, з’явилася надія позбутися духовного ярма, накинутого московськими колонізаторами.

11 жовтня 2018 року Константинопольський патріарх Варфоломій підтвердив визнання незалежності Української православної церкви. Це рішення суттєво змінило розклад сил у світовому православ'ї та підтримало українську націю на шляху до Волі, одним з символів якої служить незалежна церква України.

Джерела

1. З історії порушення церковних канонів Московською православною церквою.

2. Московська православна церква – «духовная скрепа»породжена Золотою Ордою

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!